Після появи в Україні романів «Порт Житана» Олеся Ільченка і «Амадока» Софії Андрухович різко підвищився інтерес до постаті Віктора Платоновича Петрова (1894-1969).

 Наша бібліотека представляє для своїх відвідувачів книжкову виставку «ТАЄМНІ ЖИТТЯ ВІКТОРА ПЕТРОВА: інтелектуал - науковець, письменник, вірний коханець, «роздвоєна особистість» чи «провокатор і російський комуністичний шпигун»?

Віктор Платонович Петров (творчий псевдонім - В. Домонтович, Віктор Бер) - київський літературознавець, прозаїк, філософ, археолог, історик і культуролог, знакова фігура в історії української літератури, екстравагантний і естетичний містифікатор.

Щоб співіснувати з режимом і залишитися живим, Віктор Петров мусив рішуче розмежуватися зі своїм минулим, зрадити прищеплені з дитинства ідеали. Сам він зі священицької родини: батько був єпископом уманським, дід по матері — ректором Катеринославської духовної семінарії. Закінчив Холмську гімназію (1913) і Київський університет (1918). Був серед симпатиків «п’ятірного грона» поетів (так званої групи неокласиків). Під псевдонімом В.Домонтович видає повість «Дівчина з ведмедиком» (1928), яку офіційні літературні критики одразу зарахували до «дрібнобуржуазної, поміщицької літератури», що не відповідала інтересам нового комуністичного суспільства. Як Віктор Петров видає біографічні повісті «Аліна і Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930).                                                                            Про виступ проти Агатангела Кримського зі звинуваченням в буржуазному націоналізмі йдеться у праці Соломії Павличко «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського» ( Київ, 2001).                                                                                                                         

З початку 30-х співпрацює зі спецслужбами СРСР. З 1942 р. на окупованій німцями території і на еміграції у Західній Німеччині. В окупованому гітлерівцями Харкові встиг (як В. Домонтович) опублікувати власний роман «Без ґрунту», а вже в еміграції надрукував іще один - «Доктор Серафікус». З 1949 р. в СРСР: працював у Москві, з 1956 –  у Києві.1965 р. за свою розвідницьку діяльність В. Петров був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.  Досі невідомо, яку місію виконував Віктор Петров у середовищі української еміграції і чи є на ньому вина за сотні й тисячі українців, викрадених СМЕРШем у повоєнний час.

В нашій виставці представлені наступні книжки Віктора Петрова (В.Домонтовича): «Походження українського народу» і невелика розвідка «Антропологічні (расові) особливості українського народу» з післясловом Сергія Білоконя «Довкола таємниці» ( про таємниці життя Віктора Петрова за кордоном після другої світової війни) (Київ, 1992); «Діячі української культури (1920-1940 рр.) – жертви більшовицького терору» Віктора Петрова (Київ, 1992); художньо-документальне видання «Перше кохання Шевченка» Павла Зайцева і  «Романи Куліша. Аліна й Костомаров» Віктора Петрова (Київ, 1994); «Дівчинка з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» В.Домонтовича (Київ, 2019); збірка повістей В.Домонтовича «Без грунту» (Київ, 2000) з есеями поціновувачів творчості В.Домонтовича  «Шостий у гроні. В.Домонтович в історії української прози» Юрія Шевельова і «На межі... Ще один полонений доби Українського відродження» Романа Корогородського.

Звертаємо увагу також на книжку Соломії Павличко «Теорія літератури»,  в яку увійшла найвідоміша з її праць «Дискурс модернізму в українській літературі», а саме на підрозділ «Інтелектуальна проза Петрова й Підмогильного» і «Філософ кризи й несталості: Петров-Домонтович-Бер», напосмертний збірник літературознавчих і публіцистичних праць Михайла Москаленка(«Статті. Публіцистика. Спогади про Михайла Москаленка», Київ, 2011), який абсолютно відверто з моральної і естетичної позиції не любив Віктора Петрова. Більш менш нейтральним виглядає дослідження історика Андрія Портнова «Віктор Петров і його критики» («Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття», Київ, 2011).

Віра Агєєва у своїй публікації «Шлях до Абсолюту» («Український тиждень», №42/2019) пише: «Життєві обставини склалися так, що письменникові нерідко доводилося носити маску, пристосовуватися до переможців, вести подвійне життя, приховувати чимало таємниць і ходити по лезу ножа. Двійництво, зрада, зречення самого себе для нього не лише філософські проблеми, а й животрепетні біографічні ситуації… Пристосування до різних переможних режимів (найперше радянського!) передбачало мімікрію, повсякчас­ну демонстрацію лояльності й, звичайно ж, зречення себе колишнього, принаймні позірне, для всевидячого цензорського ока».

 

Пропонуємо перечитувати твори В.Домонтовича, на сторінках яких відображаються гострі суперечності його доби. Насамперед йдеться про повість «Без грунту» і оповідання «Апостоли». Саме в наш час абсолютно протилежних векторів розвитку нашої країни, які неодноразово змінюються, коли всі ми є свідками перманентної і неодноразової мімікрії як наших очильників, так і пересічних громадян, не дуже обтяжених моральними нормами, такі тексти можуть підтримувати нас безболісно не звертати увагу на те, що діється навкруги нас, на відсутні етику і мораль суспільства, в якому на першому місці «гроші понад усе, продати все…».