Нація не хотіла воювати (Євген Маланюк)

 Закінчується 2021 рік – п’ятий рік відзначення 100-ліття від початку Української революції 1917–1921 років – одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії Українського народу ХХ століття. Ця доба була вершиною національно-визвольної боротьби, відродження української нації. Термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Радянські історики викорінювали це визначення, а на події в Україні поширювали поняття «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна». За ці п’ять років у рамках відзначення 100-річчя Української революції 1917-1921 років з метою вшанування традицій боротьби за незалежність і соборність України, творців її національної державності та її захисників бібліотека ім. Петра Панча запропонувала відвідувачам бібліотеки ознайомитися з достатньо великою кількістю книжкових виставок та історичних довідок.

В останні передноворічні дні бібліотека ім. Петра Панча презентує своїм відвідувачам фундаментальну працю професора історії та директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності», розраховану на англомовних читачів, український переклад якої відзначено 2018 року Національною премією України імені Тараса Шевченка. Наші читачі, які бодай трохи цікавляться історією нашої країни, не знайдуть у цій книжці нових несподіваних фактів. Зате приваблює легкість пера і майстерність оповідача. Метафоричну назву книжки сам автор пояснює так: «Європа є важливою частиною української історії, так само як і Україна — європейської. Розташована на західному краю Євразійського степу, Україна протягом багатьох століть була брамою Європи. Інколи, коли «брама» зачинялася внаслідок війн чи конфліктів, Україна допомагала зупинити іноземні навали зі сходу та заходу; коли ж вона була відчинена, як це найчастіше траплялося в українській історії, вона правила за міст між Європою та Азією, сприяючи обміну людьми, товарами та ідеями». Така характеристика України набагато приємніша для сучасного читача у порівнянні з Маланюковою «розпустою», «повією ханів і царів». Книжка Плохія читається «без брому», на що свого часу нарікав Володимир Винниченко.

Нас цікавить саме четверта частина цієї книжки «Світові війни»: розділ 18  «Народження нації» і розділ 19 «Втрачена мрія» з аналізом подій 1917-1921 рр. Річ у тому, що історичні міфи часів тоталітаризму заміняють вже новостворені міфи часів незалежності. Легкість читання перетворювала цю частину книжки з наукової роботи на посібник для невибагливого іноземного студента. Плохій жодного слова не написав про січових стрільців, про важку перемогу під Мотовилівкою, про Євгена Коновальця та інших командирів, про ватажків селянських повстанців, про внутрішні чвари, про величезні втрати внаслідок інфекційних хвороб, про соціальні проблеми тощо. Радянська риторика у ставленні до Махна змінилася у Плохія на цілком об’єктивну, проте основний наголос в розділі 19 робиться на тезі про українців – антисемітів-погромників.                 Ось чому наші зауваження про те, що Плохій абсолютно нічого не написав про військову домовленість Симона Петлюри з ідеологом сіонізму Зеєвом Жаботинським 1921 р. Саме тоді, зазнавши різкої критики з боку окремих представників єврейських кіл, Жаботинський сказав знамениту фразу: «Коли я помру, можете написати на моїй могилі: «Це людина, що підписала угоду з Петлюрою». Після вбивства Петлюри Жаботинський написав про лідерів УНР: «Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».

Отже, читаймо не тільки найновіші, найпростіші для сприйняття книжки, але також і книжки Ярослава Грицака, Енн Епплбом, Мирослава Поповича, Віктора Киркевича та інших авторів.

Думати і робити висновки нам ніхто заборонити не може. Для відвідувачів нашої бібліотеки пропонуємо також новелу Григорія Косинки «Троєкутний бій» про так звану «київську катастрофу» 30 серпня 1919 р., коли підрозділи Української Галицької Армії звільнили Київ від більшовиків, а потім покинули столицю, залишивши її малочисельним підрозділам денікінців. Письменник надзвичайно реалістично зображає людський натовп київських міщан, який готовий кланятися перед завойовниками: «Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття...», цураючись при цьому своїх справжніх захисників: «Квітки сиплються цим потлілим сорочкам трохи боязко: – Вони чужі, то й!...»

Чи це не нагадує нам можливу подібну поведінку деяких наших новоявлених професійних диванних патріотів, які з’їхалися звідусіль до Києва  і займаються виключно поділом нації на своїх і чужих, на патріотів і ватників, на людей і істот:

Перекиньчик, запроданець Київ —

Вітає гучно наших ворогів.

Це третій раз він машкару з обличчя свого скинув.

Це третій раз він сором свій безпам'ятно згубив (Дмитро Загул)