Остання з великого покоління

 «Було, і є, і вічно буде. Це свято соняшних утіх: Твоїх  палких  обіймів чудо І ніжність пестощів моїх»

                                                                   
 До 120-річчя від дня народження Наталі Андріївни Лівицької-Холодної (15.06.1902-26.03.2005)  бібліотека ім. Петра Панча презентує книжкову виставку  «Остання з великого покоління». Саме так називається надзвичайно емоційна стаття Слабошпицького, написана ще за життя Наталі Лівицької-Холодної. «Вона називає імена, мовби читаючи їх не з пам’яті, а з історії української літератури. Кожне ім’я голосне, як ціла епоха. Ця епоха також і в неї за плечима. Стоїть, із нею не­­розлучна, мов тінь її життя.  І як про все те виповісти?! А ще її ім’я відразу ж викликає з пам’яті імена Симона Петлюри, Андрія і Миколи Лівицьких (перший – це батько її, а другий – брат), Мілени Рудницької, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, двох Петрів Холодних (старший – її свекор, молодший – чоловік), Олени Теліги, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Леоніда Мосендза, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, Тодося Осьмачки, Юрія Шереха... – треба урвати цей ряд, оскільки він може довго не закінчуватися.
Ранок її життя – хутір побіля Золотоноші на Чер­кащині, де вона виховувалася у баби. Вчилася в Золотоніській гімназії. Але Перша світова війна й революція змусили міняти гімназії одна за одною: Полтавська, Київська, Жмеринська, Переяславська... – і то ще не був кінець навчанню, бо матури так і не завершила. Від двадцятого року з батьками за кордоном».

      

Творчість Наталі Лівицької-Холодної - унікальне

в світовій літературі: це так званий віршований роман життя від ранньої юності до глибокої старості. Поетка надзвичайно інтертекстуальна, вона наповнює свої твори уривками з текстів людей своєї епохи (це Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк, Олена Теліга, Юрій Липа, Максим Рильський, Леонід Кисельов, Ліна Костенко та багато інших).

Ірина Фаріон характеризує літературну спадщину Наталі Андріївни Лівицької-Холодної як синтез інтиму, релігії і патріотизму. У своїй першій поетичній збірці «Вогонь і попіл» (Варшава, 1934) вона без комплексів показала любов у всіх своїх проявах.  Цю збiрку дослідники її творчостi назвали еротичним романом у віршах, і тільки з часом ця збірка була оцінена як неординарне художнє явище. Художник, поет Святослав Гординський писав: «Маємо, можна, сміливо сказати, першу наскрізь жіночу, щиру, без ніякого позування книжку поезій у нашій літературі. Досі мало яка жінка в нашій поезії мала таку сміливість і вміння віддати з таким мистецтвом оте «вічно жіноче» жінки й показати скільки для жінки значить кохання».

А вірш «Сім літер» зі збірки «Сім літер» (Варшава, 1937)  став знаковим для всього ХХ століття. «Сім літер» - це Україна та одночасно прізвище Головного Отамана Симона Петлюри: «Сім літер, що палають в слові «Україна», Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, І сім зрадливих куль на вулиці Расіна Призначення, мементо і святий наказ. Горять палким трьохкутником криваві сімки Над простором і над часом, в хаосі й тьмі, І серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімко Шляхом Твоїх голгот і слав, Народе мій!»

 Епіґрафом до збірки авторка взяла рядки з Шевченкового послання «І мертвим, і живими, і ненарожденним...», що окреслили ідейну спрямованість її творів: «Нема на світі України, Немає другого Дніпра». Через образи трьох національних героїв — князя Святослава, гетьмана Івана Мазепи та Симона Петлюри —Наталя Лівицька-Холодна осмислює етапи розквіту, слави і могутності української державності. Сильна жінка, вона не скиглила після поразки визвольних змагань, а як гідна дочка президента УНР в екзилі щиро сподівалась на народне повстання проти московської влади «…і затремтить рука злодійська, здригнеться Київська земля і понесе сто тисяч війська під стіни білого Кремля», а в результаті «І оживе твій світлий край, Що зветься дзвінко «Україна»..

Ця дивовижна жінка була єдиним справжнім коханням знаменитого поета Євгена Маланюка. Вони залишили в житті одне одного незгладимий слід: він мучився її відмовою, вона — тим, що завдала йому такого болю... На смерть Євгена Маланюка її серце зазвучало поезією «По кому дзвонять?...»: «Хтось помер, Хтось чужий: Ні брат, ні коханець. І було між нами стільки завіс! Я сама здивуюсь уранці звідки ці сльози взялись? Хай баламкають дзвони вічну «пам’ять», як баламкають і по мені, може й мене згадають «незлими» словами, як лежатиму в труні… По кому дзвонять? – По ньому чи по мені». Або ще такими рядками: «То була пора неповторна, Як поезія Маланюка, А була вона недоговорена. Наче вірші без одного рядка…»

Третю збірку поетки «Поезії, старі і нові» (Нью-Йорк, 1986) надзвичайно високо оцінив Юрій Шевельов (Шерех): «В характері нової поезії Наталі Лівицької-Холодної найбільша подібність з останніми роками творчості Ріхарда Штрауса… а де в чому зі старим Гете». Критик у захваті від неприхованої самоіронії поетки у поезії «Кухонна романтика»: «Відійду до вікна від печі – хай кипить собі борщ без мене – взагалі ці кухонні речі так не до речі…» і «японськості» деталей, вмінням сказати недоговорюючи. Вчитаймося у відчайдушно болючі рядки поезії «Сон»: «Снилось мені: не засміченими, не нью-йоркськими нетрями йшла. а стеливсь мені заквітчаний, не затоптаний шлях. Снились — пелюстки, як діти безгрішні, рож, що розквітли вночі в садках, і краплі дощу, великі, як вишні, що спливали радісно по щоках. Снився — в руках, з хвилювання тремтячих, жовтоблакитний стяг... А вранці... дивиться в душу старість собача пусткою бочки від сміття». Критик цитує й цитує поетку, захоплюючись нею: «Бачити світ не ціною заплющених на зло й біль очей, а через прийняття зла й болю як частини світової й внутрішньої гармонії». Критик звертає нашу увагу на останні рядки (переклад з Роберта Фроста), якими закривається ця чудова філософська збірка, на віщування смерті не тільки особи, а й світу: «Готовий будь на згубу ще сьогодні, щось буде ще грізніш, ніж хвиль цих кряжі, аж поки Бог «хай світло згасне» скаже». В інтернет-ресурсах можна знайти повний текст цієї чудової збірки Наталі Лівицької-Холодної з передмовою Богдана Рубчака «Серце, надвоє роздерте».

Звертаємо Вашу увагу на такі видання нашої експозиції:

Слабошпицький М. 25 поетів української діаспори. Остання з великого покоління. Наталя Лівицька-Холодна (Київ, Ярославів Вал, 2013). До статті додаються 19 поезій різних років.

Шерех Юрій. Третя сторожа. Без назви/Sans titre/Ohne title/Untitled/Sin titulo/Senza titolo (Київ, Дніпро, 1993)

Віталій Жежера. «Я була довго дуже наївною в любовних справах» - Наталя Лівицька-Холодна. Журнал «Країна», 19.06.2012

Празька поетична школа. Антологія (Харків: Веста, Ранок, 2004) В антології представлено 9 поезій різних років, найсильніші «Чорний колір – колір зради», «Інвектива».

Українське Диво. Поетична антологія. Книга друга (Київ, Український письменник, 2005). В антології представлено 8 поезій різних років,  найсильніша «Сон».

Ільницький Микола Миколайович, Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років (Київ, Знання, 1992)

Імена поетів і письменників української еміграції поступово займають належне місце в нашій історії та літературі. З двох чарівних подруг, таких неповторних й таких різних, Олени Теліги та Наталі Лівицької-Холодної, одній судилася рання «гаряча смерть», іншій – самотнє емігрантське довголіття. На жаль, на тридцять першому році нашої незалежності ми не маємо в паперовому вигляді жодної книжки Наталі Лівицької-Холодної. Наше звернення хочеться закінчити посиланням на рядки з одного із останніх віршів поетки «В безсонну ніч»: «О Україно, моли свого святого рівноапостольного Володимира й святу княгиню Ольгу і самого Бога, бо мук твоїх іще не змірено, ще хресна не скінчилася твоя дорога» (Торонто, червень 1995).