МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ І "РУССКІЙ МІР"

 

«Переплутати Садовського із Саксаганським – все одно, що переплутати Качалова з Москвіним…»

Інформуємо наших читачів і відвідувачів нашого сайту, що 21 березня о 12:00 в Будинку письменників відбудеться урочистий захід, присвячений ушануванню пам’яті великого українського поета Максима Рильського. Запрошуються всі охочі.

Із-за ковіду 2020 року бібліотека ім. Петра Панча не мала змоги достатньо різносторонньо відзначити 130-у річницю від дня народження Максима Рильського. Цією нашою інформаційно-бібліографічною довідкою про «Открытое письмо К. Г. Паустовскому» Максима Рильсь­ко­­го 1960 року ми хочемо ще раз заохотити читачів заново відкривати для себе наших шанованих класиків. Ми в своїй довідці використовуємо чудову книжку Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття: 50 «слайдів» (Київ, «Ярославів Вал», 2019). Володимир Панченко вважає, що Максима Тадейовича до відкритої дискусії зі своїм приятелем, з яким колись разом мандрували дніпровськими крутосхилами й рибалили, заохотила його мемуарна повість «Начало неведомого века», в якій ішлося про Київ 1917–1919 років. Костянтин Паустовський восени 1918 року працював коректором у редакції «Киевской мысли». Коли війська Директорії оточили Київ, «гражданина Российской Советской Федерации» Паустовського (так він себе тоді називав) навіть мобілізували до гетьманського війська! Проте повоювати з «петлюрівцями» майбутній автор «Повісті про життя» фізично не встиг. Як гетьманців, так і Директорію Паустовський змалював у карикатурному ключі, не стримуючи сарказму: «Гай­­да­­маки с длинными синевато-черными чубами – оселедцами – на бритых головах (чубы эти свешивались из-под папах) напоминали мне детство и украинский театр Саксаганского. Там почти в каждой пьесе такие же гайдамаки с подведенными синькой глазами залихватски откалывали гопак: «Гоп, куме, не журысь, туды-сюды повернись!».

Український театр зі сторінок повісті «Начало неведомого века» поставав як провінційно-«гопако­­ве» дійство, тож Максим Тадейович не стримавсь і кинувся захищати Панаса Саксаганського: «Саксаганский вместе со своими соратниками Кропивницким, Садовским, Заньковецкой, Карпенко-Карым яростно борол­­ся и публично выступал против «гопака» и «горилки», которые культивировали безграмотные «малороссийские» антрепренеры типа Суходольского и Колесниченка, боролся и выступал за реалистический театр, являясь одним из его основателей», – переконував Рильський, радячи Паустовському більше довіряти бодай «Большой Советской Эн­циклопедии». Рильський не хотів, щоб про українсь­кий театр (зокрема театр Саксаганського) писали упереджено, зверхньо, примітивно. «Саксаганский блистательно исполнил роль Франца Моора в «Разбойниках» Шиллера; в 1925 году осуществил в украинском театре эпохальную постановку шекспировского «Отелло», – нагадував Рильський. А далі гостро дорікав опонентові і за плутанину у фактах, і за тон, у якому іронії та «вельможної» поблажливості виявилося значно біль­­ше, ніж природної для мемуариста сентиментальності. «Замечу, кстати, что во времена Вашего (и моего) детства и отрочества в Киеве не было постоянного театра Саксаганского, а был театр его брата Миколы Карповича Садовского, тоже замечательного актера и режиссера. Перепутать Садовского с Саксаганским – все равно, что перепутать Качалова с Москвиным. Что касается исторических пьес, которые видели Вы в «театре Саксаганского», то, вероятно, это были такие драмы, как «Савва Чалый», «Гандзя», «Бондаривна» Карпенко-Каро­­го, «Богдан Хмельницкий» Старицкого… Неужели так-таки ничего, кроме гопака, Вы не заметили в этих пьесах?». Не погодився Рильський і з тим, що художник Микола Пимоненко – банальний «воспеватель Украины», як його саркастично назвав Паустовський. Пейзажі Пимоненка викликали в автора повісті «Начало неведомого века» асоціацію… з Україною Симона Петлюри! Мовляв, головний отаман «пытался создать какую-то нереальную слащавую Украину», саме ось таку, як на полотнах Пимоненка. Рильський мав підстави вважати, що іншої, окрім «старосвітської», української культури його колишній приятель не помічає. Чи, може, й не бажає помічати… Паустовський із захопленням писав про «блестящий, действительно жемчужный, как зубы задор­­ных молодиц, острый, поющий, народ­­ный язык Украины», про­­те мову українських друкованих видань 1918–1919 року вважав «тяжеловесной и полной заимствований из соседних язы­ков». «Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык», – підсумовував Паустовський. Рильський не погоджувався: «Позволю себе заметить, что на «тяжеловесном галицийском языке» (разумеется, лингвистика такого языка не знает) писали, в силу исторических обстоятельств, Иван Франко и Василь Стефаник. Что же касается украинского языка вообще, то вольно автору «Повести о жизни» знать только язык «задорных молодиц» – очевидно, киевских молочниц – и оставлять без внимания, что это язык великого народа, язык чудесной литературы…Зачем же Вы позволили себе, основы­ваясь исключительно на зыбких воспоминаниях детства и «туманной юности», высказывания о деятелях украинской культуры и о языке украинского народа, которые иначе, как оскорбление, не могут быть восприняты?».

Паустовського відкритий лист Рильського здивував і образив. Він обіцяв у майбутньому написати про Україну, але не судилося. Що ж до його повісті «Начало неведомого века», то корективи у ній автор таки зробив: у зібранні творів у восьми томах (т. 4, 1968) Саксаганський і Пимоненко вже не згадуються. Усе інше – залишилося. А відкритий же лист Максима Рильського не передруковувався ніколи.

Ця довідка – це вшановування Максима Рильського і наш внесок у боротьбу з засиллям у Києві навіть в умовах повномасштабної війни з Московією агресивних захисників російської мови і так званої «великої російської» культури.  І, насамкінець, процитуємо Михайла Сидоржевського:  «Якщо в суспільній свідомості нині, в контексті лютої війни з ненависним ворогом, відбуваються суттєві метаморфози, то сфера культури залишається таким собі стоячим болотом з каламутною водою, в якому добре вручну виловлювати рибку. Чим це загрожує – зайве казати. Відсутність чіткої, системної, національно зорієнтованої і базованої на європейських цінностях державної гуманітарної політики – ознака того, що ми досі не порвали пуповину, яка зв’язує нас з проклятим «русскім міром», у якому слідом за Булгаковим обов’язково приходять ворожі танки і сіють смерть».