5 квітня слухали лекцію викладача Острожської академії, кандидата історичних наук, доцента кафедри документознавства та інформаційної діяльності Ганни Валеріївни Охріменко.

 Тема лекції "10 необхідних компетентностей медіаграмотності" з циклу лекцій "Медіаграмотність та інформаційна культура". У другій частині заняття - плановий урок з вивчення платформи "'Дія", "Київ цифровий", "Хелсі мі". Заняття відбулися онлайн та офлайн. Організатор заходу бібліотекар С.Ласкіна. Наші відвідувачі завжди з нами. Вперед до Перемоги!

4 квітня до громадського простору, що біля бібліотеки ім П.Й.Панча завезли ґрунт. При підтримці волонтерів роботу виконала служба благоустрою Голосіївського району. Дякуємо за добрі справи. Наші небайдужі читачі долучилися до роботи. Розкидали ґрунт, сформували грядки для квітника. Наближаймо Перемогу!

3 квітня відбувся онлайн урок з каліграфії з Антоном Нестеренко.

 

«Кінець російської літератури»(1926). Євген Маланюк

«Ми живемо у великому закінченні російської літератури» Василь Розанов

Той, хто навчався в радянські часи в середній школі, добре пам’ятає те майже побожнє поклоніння перед «великой русской литературой», що виховувалося в учнів різними засобами. Для цього на початку 80-х років учителям російської мови й літератури в «братніх» республіках спеціальною постановою ЦК Компартії офіційно підвищили заробітну плату. Добре також відомо, що пропаганда російської літератури в зарубіжних країнах ще й зараз використовується як важливий інструмент створення російськими спецслужбами позитивного іміджу своєї країни.

І у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про першу велику статтю Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, з досить показовою назвою «Кінець російської літератури»(1926). У ній є багато вражаючих моментів. І перший з них – це глибоке знання автором російської літератури, в тому числі й новітньої для того часу. Починається вона посиланнями на пророцтва Василя Розанова в «Апокаліпсисі нашого часу» про крах Росії, її падіння: «З брязкотом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією залізна завіса. Вистава закінчилася. Публіка встала. Пора одягати шуби і повертатися додому. Озирнулися. Але ні шуб, ні будинків не виявилося.» Стаття Євгена Маланюка наповнена великою кількістю афористичних висловів. Наш геніальний земляк писав: «Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складна, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтелігентського видіння. Це був один із найбільш російських європейців, що іронічним зором протявши російське життя – гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, – прокляв. Можливо, навіть, разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг. Він знав усю брехню, всю нісенітницю, усе безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, але бувши сам, сказати б, «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати». У цих містких – як завжди у Є. Маланюка – кількох фразах дана і узагальнююча характеристика «героїчному періоду російської літератури» (мається на увазі література ХІХ ст.) і сутнісне, афористично висловлене бачення творчої постаті Чехова. Ґрунтуючись на такій характеристиці Росії, доповнюючи її ще й жахіттями більшовизму, Євген Маланюк майстерно розкриває особливості життєвих трагедій Блока, Єсеніна, Гумільова, дає лаконічні літературні портрети Пільняка, Леонова, Бабеля, Брюсова, Хлєбнікова, Буніна, Купріна та ін. Окремо у цій же статті Євген Маланюк пише про Гоголя, як про одного з творців «великой русской литературы» і, водночас, як її руйнівника. «Фундамент «великої русскої літератури, – підкреслює Маланюк, – це, перш за все, – Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками. І в цьому розпаді і розкладі російської літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється якраз своєрідна помста українського національного духа, що через Гоголя руйнує й нищить будівлю імперсько-російської культури».

Цікаво, що відомий російський публіцист Олександр Невзоров у своєму березневому виступі у Тель-Авіві фактично повторив тези Євгена Маланюка сторічної давнини про російську літературу і російську культуру. І, насамкінець, ще одна цитата від Маланюка із статті «Кінець російської літератури»: «Штучне – довго не живе. Проти природи нічого не вдієш. Раніше чи пізніше вона помститься. Так сталося з «русскою» літературою, так буде з «русскою» культурою. Вони не виросли органічно з тіла єдиної (або духово найсильнішої на сході Европи) нації, а просто в московській формі і на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне українське борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо привабливе, смаком – химерне, але страва з нього була в істоті – нездорова і непожиточна. Вона отруювала державний організм, труїла нації російської імперії, труїла, нарешті, Західню Европу. Большевизм – це також наслідок харчування такою стравою».

З повним текстом статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

3 квітня вивчали онлайн англійську мову з викладачем Мікою Чуєвим.

 

«ЧТОБ НЄКОМУ БИЛО РОЖАТЬ БАНДЄРОВЦЕВ»

70 років тому, в 1949 році, поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви живцем потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 12-14 років – «чтоб нєкому било рожать бандєровцев».

ТРИ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ДІВЧАТОК, багато з них попередньо зґвалтовані, втоплені живцем, найстаршій - 14 років...

І про це немає згадок у підручниках історії, про це не розказують олігархічні телеканали, не пишуть в газетах, більшість українців навіть не знають про цей злочин... Відповідно голосують за виродків, які виправдовують увесь цей жах, і несуть в маси усіляку московську пропаганду - "какая разніца на каком язикє гаваріть", "хватіт ваєвать з брат'ямі", "без росії ми нє сможем паднять економіку", "зачєм переімєновивать уліци - ми прєвиклі" і подібне. Бо не пам'ятають...

Можливо в українській нації є шанс на майбутнє, якщо:

- хоча б один священник їх відспіває, і згадає у молитві;

- хоча б один вчитель розкаже дітям про цей злочин;

- хоча б один депутат, навіть місцевий, підніме питання про їх вшанування;

- хоча б одна людина поставить їм свічку, і не обов'язково в храмі - дома, на відпочинку, та хоч на лавці;

- хоча б один бізнесмен задумається про те, кого він фінансує;

- хоча б одна "журнашлюшка" згадає, що він насамперед журналіст і у нього є відповідальність перед суспільством;

- хоча б один, хоча б хтось...

Тоді пам'ять буде жива і можливо подібного в нашому майбутньому не відбудеться..

Поему-реквієм Дмитра Шупти «Колимські дівчатка» знайдете за посиланням https://bit.ly/2ZIRdWR

Фільм про цей злочин - https://bit.ly/2Kzlcua

«Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує». Євген Маланюк, 1920-1922

 У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про перші опубліковані статті Євгена Маланюка, написані ним у таборі інтернованих вояків УНР. З України сюди якимось чудом приходили іноді невеличкі посилки з книжками. В одній із них була збірка поезій «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Оцінка Євгеном Маланюком цієї збірки фантастично глибока та вражаюча. «Взагалі усе, що являється останнім словом сучасної віршотворної техніки, – пише у статті «Напровесні» Євген Маланюк, – ми находимо в творах Тичини, але вся ця техніка, оскільки природно споріднена зі змістом, завданням та музикою, що вона й не почувається спеціально як техніка. Тут є асонанси й консонанси, внутрішні й начальні рими. Тичина вживає самих витончених, ще ніким не вживаних розмірів. І по будові вірша його можна рахувати одним з найліпших поетів світової літератури. Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує. І можна сміливо сказати, що він так для української літератури, як і для світової поезії є явищем незвичайним».

А вже пізніше Євген Маланюк відстоює талановитість Тичини і одночасно розвінчує більшовицький вплив на нього. Після появи збірки Тичини «В космічному оркестрі» (1921 р.) у статті «Д.В.Ц.» («дозволено воєнной цензурой»)  Маланюк співчуває долі поета в умовах більшовицького терору.
Маланюк коментує факти про стан здоров’я поета, які дізнався з «Львівських відомостей», а також, що еміграція не лишається осторонь: комітет допомоги голодуючій Україні запропонував урядові УРСР допомогу для Тичини. Уряд відповів, що «Павлом Тичиною він опікується сам і що Павло Тичина взагалі «буржуазної опіки не потребує». А далі Маланюк пише: «Голод, муки, туберкульоз, атмосфера чрезвичайки зламали людину в поеті. І людина – здалася. Але не поет Тичина».  Маланюк узагальнює: «Червоним Москалям, відвічним душителям українського народу, мало знищувати його фізично, мало розстрілювати найкращих синів його, вони хочуть зґвалтувати ще й душу народу, вони хочуть удушити те, що не відважувався душити й царський уряд – поезію українську!                                                                                                                                         І на сонячнім промінні поезії Павла Тичини  - брудна лапа москаля поставила чорну пляму-ДВЦ".                                                                                                                                                  Але не діждетеся, азіати! Тіло – знищите, душу – ніколи: вона безсмертна! «Обивателя»Павла Тичину ви примусили написати кілька стрічок казьонщини, але поет Павло Тисчина був, є і буде, бо він вже тепер в історії України.»                               Отже  вже своїми першими публіцистичними творами Євген Маланюк продемонстрував силу національного духу, власну незламність, потужну енергію, впертість у творенні власної національної культури. Насолоджуємося разом афористичними творами Євгена Маланюка, який передбачав майбутнє.

«Ми боремося з московською нацією». Євген Маланюк, 1923

Серед ювілеїв, які відзначаємо 2022 року в контексті літератури, один із найважливіших — 125-річчя від народження Євгена Маланюка, безперечного лідера в еміграційній частині української літератури першої половини ХХ ст., критика, есеїста, літературознавця, активного громадського діяча. Проте його ім'я чомусь було відсутнє в переліку запропонованих для відзначення особистостей. Оксана Пахльовська ще десять років тому чітко пояснила нелюбов до Євгена Маланюка в Україні у різні часи: «Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи – Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу – позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі».

В кінці січня 2022 року бібліотека ім. Петра Панча все ж таки організувала книжкову виставку до 125-річчя від дня народження Євгена Маланюка. Зараз у нас з'явилася можливість ознайомити читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. упорядника Олесі Омельчук. «Поет апокаліптичних літ», як його назвав Дмитро Донцов, однозначно дуже потрібний нам у ці важкі дні. Близько століття тому Маланюк відкрито заявляв: «Ще й сьогодні є серед нас національні каліки, які боряться з «реакцією» і «більшовиками». Відкриваємо Америку цим кастратам: ми боремося з московською нацією». Зраду інтересів країни він називав «ментальним раком», що з'їдає її зсередини і прикривається все тим же імперським мисленням при міркуваннях про «братський народ» і «старшого брата» всіх українців.

«Вибрані твори», видані «Смолоскипом», показують переважно суто літературне обличчя Євгена Маланюка. Насамперед, це, звичайно, поезії зі збірок, журнальних публікацій — від двадцятих до шістдесятих років ХХ століття. Крім поезії, у «Вибраних творах» до уваги читачів представлено Маланюкову публіцистику. Це і відкриті листи, заяви, численні статті, зокрема літературно-критичні, і, зрештою, нотатки з блокнотів та щоденників, фотоматеріали. Окремим розділом ідуть статті про Євгена Маланюка Олеся Бабія, Святослава Доленги, Юрія Клена, Мікулаша Неврлого, Леоніда Куценка, Богдана Рубчака, Оксани Пахльовської.

В цій книжці немає найрадикальніших політичних акцентів. Але саме тому ця книжка однаково пасує і для початку знайомства з поетом, і для фіксування головних речей з-поміж усього, ним написаного. Ми будемо і далі повертатися до ознайомлення наших читачів з окремими творами цього поета-воїна, мислителя. Свого часу до слів поета сучасники не прислухалися. Зокрема, він говорив, що на війні смерть і безсмертя йдуть поруч, але війна програється тільки тоді, коли одна зі сторін воювати не хоче.

29 березня відбулось чергове онлайн-заняття в групі "Смартфон та інформаційна культура". Організатор заняття бібліотекар С.Ласкіна

 

22 березня відбувся онлайн-урок в групі "Смартфони та інформаційна культура". Відгукнулися студенти групи з Варшави, Волині, Німеччини, Києва. Заняття провела бібліотекар С.Ласкіна. Вперед, до Перемоги!

 

Робота бібліотеки з 24 лютого. Слава Україні!

 На численні прохання наших читачів, особливо тих, хто дзвонить і милим голосом запитує, чи працює бібліотека, і чи можна поміняти книги, повідомляємо, що бібліотека дійсно працює у форматі сховища для людей із сусідніх будинків. З 24 лютого, не зачинялася ні на хвилину, працюємо 24 години на добу, дали притулок для інвалідів, дітей, та людей, які з різних причин не можуть виїхати, так само одного собаки та однієї шиншили. Зробили все можливе, щоб убезпечити людей. Також, залучали психолога, що дуже приємно – це читач бібліотеки, актор Анатолій Суханов.

 Люди влячні за гуманітарну допомогу - картоплю, консервацію, макарони, мило -дякуємо жителям Львова та Тернополя що виростили своїми золотими руками ці огірки, і передали нам у скрутний час. Всім передаємо привіт, побажання сил та терпіння, обов'язково зберемося після війни!

        Працює психолог

Працює психолог Анатолій Суханов                  Гуманітарна допомога

Василь Шкляр

30 січня відбувся майстер-клас з малювання аквареллю. Послухати та врахувати всі поради художника Аліни Гамаля прийшли творчі та зацікавлені відвідувачі бібліотеки. Щоб акварельний малюнок вийшов гарним слухачі курсу доклали чимало зусиль. Вихідний день – неділя відкрив нові таланти.

 

25 січня відбувся черговий онлайн тренінг «Смартфони та інформаційна культура». Продовжували спілкуватися онлайн з фахівцями Платформи комфорту при ЦКС.. Знання на відстані смартфону. Тренінги відбуваються щовівторка 12:00.

 

Пропонуємо книжкову виставку «Крути: Трагедія, подвиг, пам'ять», присвячену Дню пам’яті Героїв Крут.

  Подіям бою під Крутами на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний схід від Києва між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова і загоном 400 юнкерів Першої київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького і 130 студентів київських вищих і середніх навчальних закладів, що захищали підступи до Києва, вже більше століття. Десятиліттями історія цього бою була своєрідним табу, темою, яка старанно замовчувалася радянською історичною наукою, а після набуття Україною незалежності обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Події 29 січня 1918 року під Крутами дуже нагадують реалії сьогодення. Адже саме тоді наші юні герої змогли на кілька днів зупинити наступ на Київ російських загарбників. В основі нашої виставки дві книги: Перше в історії незалежної України прекрасно оформлене видання невідомих і мало відомих документів, матеріалів, свідчень, спогадів учасників бою під Крутами – «Крути. Січень 1918 року» (Київ, видавничий центр «Просвіта», 2008). Крім того, тут вміщені статті і виступи С. Єфремова, Д. Дорошенка, М. Грушевського, Є. Маланюка та інших видатних особистостей доби Української революції 1917 – 1921 рр. ; Невеличка, але дуже змістовна книжка Ю. Сороки «Бій під Крутами» (Київ, «Золоті Ворота», 2013). Окремо представлені художні твори, присвячені темі бою під Крутами («Пам’яті тридцяти» П. Тичини, «Крутянці» Яра Славутича, «Під Крутами» О. Олеся, «Крутянська пісня» Б.-І. Антонича та інші).

Звертаємо увагу наших відвідувачів, що недалеко від нашої бібліотеки біля станції метро «Палац Україна» на будинку за адресою: вул. Велика Васильківська, 111/113 з’явився мурал, присвячений учасникам героїчного бою під Крутами.

Вічна Слава Героям!

Бібліотека П.Й.Панча долучилася до прєкту видавництва «Наш формат» «Військо Читає», який існує вже більше року. За цей час багато військовослужбовців отримали можливість познайомитися з актуальною, сучасною літературою. Відомо, що книга — це теж зброя, а правильні книги, прочитані бійцями та командирами нашої армії, допоможуть стати ближче до перемоги над загарбником. Читаймо книги. Пишаємося нашою армією!

 

«Найкраща пам’ять про письменника – це читання його книг» Володимир Панченко «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну.. Нечитання вижене українців зі світу». Євген Маланюк

До 125-річчя Євгена Маланюка (2 лютого 1897 – 16 лютого 1968), найвизначнішого поета української еміграції, перекладача, культуролога, літературознавця, критика і публіциста, бібліотека ім. Петра Панча представляє книжку його земляка Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 «слайдів» (Київ, «Ярославів Вал», 2019). Панченко виступає мандрівником у світі книг. Це він підкреслив епіграфом до своєї книги із Жака Бреннера: «Книга, яку ви тримаєте в руках, - це історія моїх подорожей у світі книг.» Прочитавши «Літературний ландшафт», з’являється бажання не тільки ознайомитися з іншими книгами Володимира Панченка, а й прочитати чи перечитати багатьох авторів, про яких він пише. Зацікавить багатьох читачів додаток до книги – «100 кращих творів української літератури ХХ століття» - проза, поезія, драматургія, укладений він за принципом: один автор – один твір; мова – українська. Критерії у Володимира Панченка - художня привабливість, суспільний резонанс твору.

На превеликий жаль, Володимир Панченко (2 вересня 1954 — 14 жовтня 2019) володар багатьох літературних і краєзнавчих премій, відомий український літературний критик, літературознавець, письменник, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, член Ініціативної групи «Першого грудня», до якої входять видатні українські діячі, яких називають совістю нації, не встиг стати лауреатом Шевченківської премії. Проте він був серед перших, хто діагностував загрозу «русского мира» і прямо назвав його ідеологів серед українського політикуму та наукової спільноти. І в своїх «слайдах» він весь час заставляє нас думати, що ми повинні чітко називати ворога ворогом.

Євген Маланюк командував кулеметною сотнею на Південно-Західному фронті. З 1917 р. – старшина Армії УНР, керує оперативним відділом Генштабу. Після поразки національно-визвольних змагань перебував у таборах інтернованих на території Польщі. 1923 р. виїхав до Чехо-Словаччини і згодом навчався в Українській господарській академії у Подєбрадах. Був неформальним лідером так званої «празької групи» українських поетів ( Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Олена Теліга та ін.).

В книжці Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 «слайдів» два «слайди» присвячені Євгену Маланюку («Ми боремося з московською нацією..» і «Сивий Марс козацького Риму»). Хочеться і хочеться просто наводити Панченкові посилання на Євгена Маланюка: «Нашу історію і наш нарід вигриз матеріалізм, який прийняв свою найпотворнішу, чисто національну форму: куркулізм», – ця думка у Маланюка повторюється в різних варіантах. Романтичні на початку мріяння про «ставок і млинок» усе більше «віддуховнювалися» (його слово!), надто ж у ХVІІІ-му і ХІХ-му століттях. Національний дух слабшав, поступаючись місцем меркантильним – «куркульським»! – розрахункам (мовляв, що мені державність і національна воля, коли треба будувати власну «хату скраю». Маланюка обурював сам комплекс рабства й меншовартості, сама готовність значної частини українського народу підставляти свою шию під будь-чиє ярмо. Саме з цієї причини Маланюк ніколи не вдовольнявся показною бутафорною «українізацією»: вишиванка – кожух – шаровари – «оселедець»... Він безжально й безкомпромісно «жорстко-ярим залізом » пік глибинну рабську суть хохлацтва-малоросійства.

Наша інформація стосується, в основному, першого «слайду», в якому йдеться про перебування Євгена Маланюка у таборах для інтернованих: 1920-1923 рр.. і окремих посилань на його постать і спогади в інших «слайдах» своєї книжки. У 1922 р. саме Євген Маланюк був основним автором «слова до читачів» літературно-артистичного товариства «Веселка»: «Вам, молодшому поколінню Українському, що гартуєте душу в грозі й бурі визвольної боротьби, що залізом і кров’ю останніх п’яти літ скріпили серця, випадає нині, в час примушеного мовчання гар¬¬мат, нове завдання: творити націо¬нальну культуру і тим зміцнити сили Народу в його визвольних змаганнях. Ви мусите ввести нашу національну культуру в перші шереги національних культур Європи, бо тільки національна українська культура поставить світ перед фактом: самостійна Україна». Розповідаючи про Євгена Маланюка, Володимир Панченко надає надзвичайно цікаву і корисну для всіх нас інформацію про феномен «зради» у коридорах влади. Сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату пережив у Києві згадував: «Тоді (навесні 1918 р. — В.П.) слово «гетьман» було для мене синонімом слави, міці, багатства й сили Української держави. Скажу більше: тільки із встановленням цієї форми влади я почув вповні те, що зветься національною гордістю. Правда, через яких півроку мрії мої розбилися без жалю, через півроку слово «гетьман» було заплямоване і позолота його злізла». Маланюк служив у Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2 (зараз приміщення НСПУ), де він обіймав посаду завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу, як невдовзі пересвідчився майбутній «імператор залізних строф» Євген Маланюк, не була українською: тут домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував про нього Є. Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для кожного українця! Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...

Агресивні російські великодержавники різної масті, про яких згадував Євген Маланюк, легко знаходили для себе місце і в інших структурах Української держави Павла Скоропадського — і хіба це не було трагічним парадоксом 1918 року? Навіть Василь Зеньковський — міністр сповідань, філософ і релігійний діяч, поборник російсько-українського порозуміння, українець із Поділля, — і той зізнавався, що свою мету він як міністр бачив у тому, щоб «врятувати Україну для Росії» То що вже казати про інших?! (Слова Василя Зеньковського, між іншим, чітко пояснюють той факт, що вже у наш час інший міністр, Дмитро Табачник, вельми похвально відгукувався про Гетьманат: адже він також «рятував Україну для Росії»!).

Євген Маланюк швидко зрозумів, що хтось має малювати привабливі візії майбутнього, казати «Ти – найкраща з країн», а хтось мусить займатися малоприємною для нації «шоковою терапією». Читаймо Євгена Маланюка: «У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але –

й передовсім – інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати

роль мозкового центру нації».

В Україну Євген Маланюк зміг повернутися лише 1989-го. Добірками віршів і книгами. Завдання нащадків не дати загубитися його творчості у часі.

Адже уроки визвольних змагань від Євгена Маланюка для нас очевидні: перемагати можна лише тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна єдність. Якщо ж її немає, якщо еліти живуть ілюзіями і несамовитим прагненням взаємної помсти, якщо вони ладні піти «кочубеївським» шляхом, укладаючи «таємні угоди» з ворогом, якщо вождів засліплюють амбіції чи вузько-партійні доктрини, — добра не чекай.

Програють усі, програє Україна. І настане момент, коли в Київ прийде новий Щорс із червоним або іншим прапором, врученим йому ненаситними сусідами.