До 125-річчя Євгена Маланюка (2 лютого 1897 – 16 лютого 1968), найвизначнішого поета української еміграції, перекладача, культуролога, літературознавця, критика і публіциста, бібліотека ім. Петра Панча представляє книжку його земляка Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 «слайдів» (Київ, «Ярославів Вал», 2019). Панченко виступає мандрівником у світі книг. Це він підкреслив епіграфом до своєї книги із Жака Бреннера: «Книга, яку ви тримаєте в руках, - це історія моїх подорожей у світі книг.» Прочитавши «Літературний ландшафт», з’являється бажання не тільки ознайомитися з іншими книгами Володимира Панченка, а й прочитати чи перечитати багатьох авторів, про яких він пише. Зацікавить багатьох читачів додаток до книги – «100 кращих творів української літератури ХХ століття» - проза, поезія, драматургія, укладений він за принципом: один автор – один твір; мова – українська. Критерії у Володимира Панченка - художня привабливість, суспільний резонанс твору.
На превеликий жаль, Володимир Панченко (2 вересня 1954 — 14 жовтня 2019) володар багатьох літературних і краєзнавчих премій, відомий український літературний критик, літературознавець, письменник, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, член Ініціативної групи «Першого грудня», до якої входять видатні українські діячі, яких називають совістю нації, не встиг стати лауреатом Шевченківської премії. Проте він був серед перших, хто діагностував загрозу «русского мира» і прямо назвав його ідеологів серед українського політикуму та наукової спільноти. І в своїх «слайдах» він весь час заставляє нас думати, що ми повинні чітко називати ворога ворогом.
Євген Маланюк командував кулеметною сотнею на Південно-Західному фронті. З 1917 р. – старшина Армії УНР, керує оперативним відділом Генштабу. Після поразки національно-визвольних змагань перебував у таборах інтернованих на території Польщі. 1923 р. виїхав до Чехо-Словаччини і згодом навчався в Українській господарській академії у Подєбрадах. Був неформальним лідером так званої «празької групи» українських поетів ( Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Олена Теліга та ін.).
В книжці Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 «слайдів» два «слайди» присвячені Євгену Маланюку («Ми боремося з московською нацією..» і «Сивий Марс козацького Риму»). Хочеться і хочеться просто наводити Панченкові посилання на Євгена Маланюка: «Нашу історію і наш нарід вигриз матеріалізм, який прийняв свою найпотворнішу, чисто національну форму: куркулізм», – ця думка у Маланюка повторюється в різних варіантах. Романтичні на початку мріяння про «ставок і млинок» усе більше «віддуховнювалися» (його слово!), надто ж у ХVІІІ-му і ХІХ-му століттях. Національний дух слабшав, поступаючись місцем меркантильним – «куркульським»! – розрахункам (мовляв, що мені державність і національна воля, коли треба будувати власну «хату скраю». Маланюка обурював сам комплекс рабства й меншовартості, сама готовність значної частини українського народу підставляти свою шию під будь-чиє ярмо. Саме з цієї причини Маланюк ніколи не вдовольнявся показною бутафорною «українізацією»: вишиванка – кожух – шаровари – «оселедець»... Він безжально й безкомпромісно «жорстко-ярим залізом » пік глибинну рабську суть хохлацтва-малоросійства.
Наша інформація стосується, в основному, першого «слайду», в якому йдеться про перебування Євгена Маланюка у таборах для інтернованих: 1920-1923 рр.. і окремих посилань на його постать і спогади в інших «слайдах» своєї книжки. У 1922 р. саме Євген Маланюк був основним автором «слова до читачів» літературно-артистичного товариства «Веселка»: «Вам, молодшому поколінню Українському, що гартуєте душу в грозі й бурі визвольної боротьби, що залізом і кров’ю останніх п’яти літ скріпили серця, випадає нині, в час примушеного мовчання гар¬¬мат, нове завдання: творити націо¬нальну культуру і тим зміцнити сили Народу в його визвольних змаганнях. Ви мусите ввести нашу національну культуру в перші шереги національних культур Європи, бо тільки національна українська культура поставить світ перед фактом: самостійна Україна». Розповідаючи про Євгена Маланюка, Володимир Панченко надає надзвичайно цікаву і корисну для всіх нас інформацію про феномен «зради» у коридорах влади. Сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату пережив у Києві згадував: «Тоді (навесні 1918 р. — В.П.) слово «гетьман» було для мене синонімом слави, міці, багатства й сили Української держави. Скажу більше: тільки із встановленням цієї форми влади я почув вповні те, що зветься національною гордістю. Правда, через яких півроку мрії мої розбилися без жалю, через півроку слово «гетьман» було заплямоване і позолота його злізла». Маланюк служив у Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2 (зараз приміщення НСПУ), де він обіймав посаду завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу, як невдовзі пересвідчився майбутній «імператор залізних строф» Євген Маланюк, не була українською: тут домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував про нього Є. Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для кожного українця! Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...
Агресивні російські великодержавники різної масті, про яких згадував Євген Маланюк, легко знаходили для себе місце і в інших структурах Української держави Павла Скоропадського — і хіба це не було трагічним парадоксом 1918 року? Навіть Василь Зеньковський — міністр сповідань, філософ і релігійний діяч, поборник російсько-українського порозуміння, українець із Поділля, — і той зізнавався, що свою мету він як міністр бачив у тому, щоб «врятувати Україну для Росії» То що вже казати про інших?! (Слова Василя Зеньковського, між іншим, чітко пояснюють той факт, що вже у наш час інший міністр, Дмитро Табачник, вельми похвально відгукувався про Гетьманат: адже він також «рятував Україну для Росії»!).
Євген Маланюк швидко зрозумів, що хтось має малювати привабливі візії майбутнього, казати «Ти – найкраща з країн», а хтось мусить займатися малоприємною для нації «шоковою терапією». Читаймо Євгена Маланюка: «У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але –
й передовсім – інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати
роль мозкового центру нації».
В Україну Євген Маланюк зміг повернутися лише 1989-го. Добірками віршів і книгами. Завдання нащадків не дати загубитися його творчості у часі.
Адже уроки визвольних змагань від Євгена Маланюка для нас очевидні: перемагати можна лише тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна єдність. Якщо ж її немає, якщо еліти живуть ілюзіями і несамовитим прагненням взаємної помсти, якщо вони ладні піти «кочубеївським» шляхом, укладаючи «таємні угоди» з ворогом, якщо вождів засліплюють амбіції чи вузько-партійні доктрини, — добра не чекай.
Програють усі, програє Україна. І настане момент, коли в Київ прийде новий Щорс із червоним або іншим прапором, врученим йому ненаситними сусідами.
Немає коментарів:
Дописати коментар