КГБ проти дисидентів.

12 січня - п’ятдесят років погрому шістдесятників. Бібліотека ім. Петра Панча в перші дні 2022 р. на відзначення Дня українського політв'язня презентує друге видання книжки Георгія Касьянова «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років». Книга присвячена маловідомим сторінкам новітньої історії України - подіям, пов' язаним з виникненням і розвитком руху протесту в 1960-80-х рр. У центрі уваги - протистояння української інтелігенції тоталітарній державі. 12 січня виповнюється 50 років від дня найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху і розпочався так званий «генеральний погром» українського шістдесятництва. Газета «Радянська Україна» 15 січня 1972 р. повідомила про арешт за проведення підривної антирадянської діяльності туриста з Бельгії Ярослава Добоша, члена Спілки Української Молоді. Він намагався вивезти за кордон «один антирадянський документ» (як згодом з΄ясувалося, це була фотоплівка «Словника рим української мови», якого на допомогу поетам склав Святослав Караванський, тоді політв΄язень). 12 січня 1972 р. в Києві були заарештовані поет Василь Стус, інженер Зіновій Антонюк, недавно звільнений Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, кібернетик Леонід Плющ, учителі Олесь Сергієнко та Іван Коваленко; у Галичині видавець самвидаву Іван Гель, поетеса Ірина Калинець, письменник Михайло Осадчий, художниця Стефанія Шабатура. Незабаром, 20 січня, був заарештований священик Василь Романюк (згодом Патріарх Володимир); 20 лютого – поет Микола Холодний; 21 лютого – інженер Василь Долішній на Франківщині; 18 квітня - літературознавець Іван Дзюба, 11 травня - психіатр Семен Ґлузман, 18 травня - філолог Надія Світлична в Києві. 25 травня у Львові покінчив самогубством видавець самвидаву інженер Мар΄ян Гатала. 21 червня в Харкові заарештовані інженери Анатолій Здоровий та Ігор Кравців; 6 липня філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк у Києві; 13 липня викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз в Умані; 11 серпня поет Ігор Калинець у Львові; 17 листопада поетеса Ірина Сеник у Бориславі, 9 грудня – лікар Лідія Гук у Складовську. Загальний список сягнув понад сотню осіб, а ще були сотні обшуків, тисячі людей були викликані та допитані в КГБ. Добош після належної «обробки» зізнався про зустріч у Львові та в Києві з кількома шістдесятниками. Газета «Радянська Україна» опублікувала старанно зредагований звіт під назвою «Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві». Після видворення Добоша з СРСР на першій же прес-конференції він відмовився від свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КГБ та перед журналістами в Києві. Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний вирок – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й етаповані у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психіатричних лікарень (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис Ковгар, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко…). Поодинокі спроби протестувати проти арештів жорстоко присікалися. Так, перекладач Микола Лукаш запропонував ув'язнити себе замість Івана Дзюби. Йому пригрозили психіатричною лікарнею і перестали публікувати його переклади. А Василь Лісовий за лист від 5 липня 1972 р. на захист заарештованих дістав 7 років ув΄язнення та 3 років заслання. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих, звільняли з роботи (відома «чистка» академічних інститутів: Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Світлана Кириченко та ін.). Інших викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів. Відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, а відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба, Василь Захарченко). Інші – писали наклепи на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок», прославляли Леніна і КПРС (Іван Драч, Дмитро Павличко). Деякі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або переїзжали до Росії (Лесь Танюк, Павло Мовчан). Георгій Касьянов вважає, що в ситуації, в якій опинилася зараз Україна: територіальні втрати, війна на Сході, гібридна війна, стрімке погіршення рівня життя, тотальна корупція, - виникає спокуса «заткнути рота» всім, хто висловлює погляди, що не збігаються з поглядами того чи іншого загалу, зростають культурна нетерпимість, ксенофобія, свобода слова стає жертвою, мова ненависті – повсякденністю. Отже, багато змінилося з тих часів, але, на превеликий жаль, багато що залишилося незмінним, проте вже немає тодішнього страху, його знищили ті відважні люди в 70-80-ті роки минулого століття. Шістдесятники зруйнували утопію про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернули словам і поняттям їх природне розуміння, вони повернули загальнолюдські цінності: віру в Бога, прагнення свободи.