До 85-річчя від дня народження Володимира Підпалого бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку « По гратах Україну пізнаю…», представлену бібліотекарем Редько А.Г.

В кварталі від нашої бібліотеки по вул. Великій Васильківській, 85-87, знаходиться будинок, в якому мешкав поет, прозаїк, перекладач Володимир Олексійович Підпалий (9 травня 1936 - 24 листопада 1973). І досі залишаються в таємниці обставини його смертельного захворювання, яке спричинило, за деякими джерелами, спілкування і пригощання працівниками Комітету Державної Безпеки УРСР.

«Сьогодні достеменно знати хочу,

куди ти, Україно, поминеш…» (В. Підпалий)

Саме таким почуттям нині хвилюється кожна душа, яка уболіває за Україну, що повстала на боротьбу з агресією Росії. Написані ці рядки далекого 1964 року поетом Володимиром Підпалим - представником другої «тихої» хвилі шістдесятництва.

Про дуже коротке і трагічне життя Володимира Підпалого можна сказати, що воно було типовим для його покоління: холодне, голодне напівсирітське воєнне і повоєнне дитинство; навчання в сільській школі; навчання на філологічному факультеті Київського університету, з 1962 року видавнича робота — спочатку в Держлітвидаві («Дніпрі»), а з 1965-го до останніх днів — редактор відділу поезії «Радянського письменника». Редактор він був сумлінний і совісний. Ми ж звертаємо Вашу увагу на те, хто був другом цієї визначної особистості.

Борис Олійник писав: «Ми, поети, вважали, що нам вельми пощастило, коли рукопис потрапляв йому на редагування. Над кожною чужою книжкою працював, як над власною…».

Тодішня влада ставила Підпалому в провину, що «за час роботи у видавництві «Радянський письменник» рекомендував до видавничого плану неприйнятні для нашої ідеології вірші І.Калинця, В.Голобородька, В.Стуса… Готував до друку книжку Ліни Костенко «Княжа гора», зняту потім із виробництва у верстці за серйозні ідейні вади...» ( з доповідної записки ЦК Компартії України від 18 грудня 1973 р.). Тут же: «...у публікаціях надавав перевагу інтимній та пейзажній ліриці, елегійним описам природи. В громадянській ліриці — «національним болям» («непробудно спить уся країна, розтринькавши і славу і біду»), історичним «кривдам».

Притомні читачі поважного віку добре пам’ятають рядки з вірша Підпалого «По гратах Україну пізнаю…», який був на вустах молоді у першій половині 1960-х. Іван Дзюба аби зберегти ці рядки, порадив Підпалому написати щось про Західну Німеччину. Так з’явилася поема-іронія «Подорож з Генріхом Гейне по Західній Німеччині» із посвятою Іванові Дзюбі.

Якось на поетичному вечорі Максим Тадейович Рильський вдячно поцілував у чоло Володю за вірш про матір. Своє недовге творче життя творив він скромний і возвеличений образ матері: «Я з світанком піду на могилу…», «Мамо, було покличеш…», «Вдвох сьогодні посидимо, мамо».

Володимира Безпалого надзвичайно високо цінувала Ліна Костенко, особливо вона любила його рядки:

«Коли я умру, замість мене залишаться діти

й турботи щоденні нові і старі;

коли я умру, замість мене залишаться квіти,

й степи України, й висока вода на Дніпрі».

Рідко хто із мемуаристів, згадуючи про шістдесятників, обходив тему похорону поета. Це був 1973-й — рік полювання на відьом. На поминальному обіді заробляли портфелі сексоти і наклепники. Ось цитата з листа Миколи Рудя тодішньому першому секретареві Правління Спілки письменників України Василю Козаченку:

«Серед високої похвали на адресу покійника, Костенко досить яскраво підкреслила: «Ця людина з найчистішою совістю жила не в свій час»… «За столом Михайлина Коцюбинська в загальному панегірику на адресу покійника досить чітко і голосно нагадала: «Ніхто не зазнав такої кривди і моральних тортур, як цей великий талант». «Верхом політичного блюзнірства й облуди була коротка алегорична промова Івана Драча. Ось вона чи не слово до слова: «Дорогі друзі, у моєму селі жив придуркуватий Іван. Він не любив ні пісень, ні музики, а хіба що слухав жаб’яче квакання. І коли йому заважали пісні солов’їв, він починав підкрадатись і ловити їх, скручуючи їм голови. Потім, коли він одружився, від нього пішли тільки глухонімі діти…» Хтось із університетських кинув репліку: І вони стали людоїдами!

«Ні,— відповів Драч,— керівниками». По деякій паузі Драч закінчив: «Ось про що нагадала мені трагедія Підпалого»…

Далі був письменницький партком «Поминальна вечеря у Підпалого». Хотіли виключити Драча з партії, але заступився Олесь Гончар, на виставці представлені цитати з його щоденника про цю подію. Мертвому Підпалому ставили у вину, що до нього на похорон прийшло людей більше, аніж до Корнійчука, і що було дуже багато студентської молоді.

Пом’янімо Володимира Підпалого тихим словом у ці травневі дні 2021 року!