Книжковою виставкою «Бабин Яр – ніколи більше!» ми вшановуємо пам’ять понад 100 тисяч людей різних національностей, які загинули в сирецьких ярах.

   Жертвами нацистів стали євреї, роми, пацієнти київської психіатричної лікарні, радянські військовополонені, українські націоналісти. 24 вересня 1941 року вибухнув Хрещатик, який однозначно пришвидшив масові розстріли євреїв у Бабиному яру. Злочини у Бабиному Яру намагалися приховати двічі. Перший раз – окупанти, другий – компартійна номенклатура. Отже, історія Бабиного Яру – це історія двох злочинів: злочину людоненависництва та злочину лицемірства. Як результат другого – Куренівська трагедія 13 березня 1961 року.                       У нашій книжковій виставці ми звертаємо увагу наших відвідувачів в першу чергу на такі книжки:   Кузнецов Анатолий (А.Анатолий). Бабий Яр ( Киев, «Радянськый пысьмэннык», 1991); Память Бабьего Яра: Воспоминания. Документы (Киев, Еврейский совет Украины, 2001); Бабий Яр (Издательство «Библиотека-Алия», 1991); Бабий Яр - в сердце: поэзия (Киев, 2001); Гуменна Докія. Хрещатий яр (Київ, Видавництво імені Олени Теліги, 2000); Малаков Дмитро. Оті два роки… У Києві при німцях (Київ, Видавничий дім «Амадей», 2002);  Малаков Дмитро. Долі киян (1941-1943) (Харків, ТОВ «Видавництво Фоліо», 2017).                 9 вересня1966 року, в день роковин початку трагедії, група сміливців, серед яких письменник Віктор Некрасов, літературознавець Іван Дзюба, інженер Емануїл Діамант, кінооператори Едуард Тімлін та Рафаїл Нахманович, акторка Діна Пронічева (одна з небагатьох, кому вдалося врятуватися з місця розстрілу) та інші небайдужі, зібрали несанкціонований мітинг. Виступ Івана Дзюби був записаний на магнітофон і пізніше переписувався охочими. Витягом з його виступу закінчимо наше звернення до читачів і  всіх відвідувачів нашої бібліотеки. «Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе та інших — як своїх братів.

Досягти цього важко, але краще прагнути цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра од яких не буде, а буде лише хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво.
А ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс.
Це наш обов’язок перед мільйонами жертв деспотизму, це наш обов’язок перед кращими людьми українського та єврейського народів, які закликали до взаємопорозуміння й дружби, це наш обов’язок перед українською землею, на якій нам жити разом, це наш обов’язок перед людством.»