Бібліотека ім. Петра Панча у рамках тематики про забуті літературні імена пропонує книжкову виставку «Геніальний самородок, чарівник слова» про українського письменника і політичного діяча, члена Центральної Ради Гната Михайличенка. 15 (27) вересня 2022 р. виповниться 130 років від дня народження поета, який прожив лише 27 років. Через ідеологічне свавілля його ім’я як яскравого представника символістів було викреслено з національного культурного життя.
Гнат Васильович Михайличенко (літературний псевдонім Ігнатій Михайлич; 15 [27] вересня 1892 - 8 [21] листопада 1919) народився в селянській родині в селі Студенок Суджанського повіту Курської губернії, нині у складі села Миропілля Краснопільського району Сумської області. В 1908–1912 роках навчався у Харківському хліборобському училищі, за зв'язки з есерами його перевели до Московського хліборобського училища. Продовжив навчання в університеті Шанявського. 1914 року мобілізований до армії, втік з фронту, перебував на нелегальному становищі. За належність до організації лівих есерів у 1916 р. військовий суд засудив його до шести років каторги (яку замінили засланням) й довічного поселення в Сибіру. Один із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів). З 12 травня по 3 липня 1919 р. очолював Народний комісаріат освіти УСРР. Разом із Михайлем Семенком редагує перше число літературно-мистецького тижневика «Мистецтво». Після захоплення Києва денікінцями наприкінці серпня 1919 р. перейшов на підпільне становище. 8 (21) листопада 1919 р. заарештований разом із Василем Чумаком денікінською контррозвідкою за участь у організації повстання проти білогвардійців на Київщині, розстріляний конвоєм начебто під час спроби втечі. Після встановлення радянської влади в районі Лук'янівського кладовища було знайдено декілька закопаних тіл, серед яких були Михайличенко, Чумак. Похований 29 грудня 1919 р. в братській могилі на території Аносовського саду (нині парк Вічної Слави, поховання було зруйноване у 1933 р.)..
У першому числі журналу «Мистецтво» за 1920 р. Павло Тичина надрукує вірш «Гнатові Михайличенку»: Не уявляєм, як ти тлієш, як у землі сирій лежиш,—бо завше ти живеш, гориш, бо вічно духом пломенієш. Поет вірив, що слово полум’яного революціонера і письменника не згасне в пам’яті нащадків, навпаки — Ще ти воскреснеш, зазорієш... В мільйонах встанеш, закипиш: чого, чого, народе, спиш, чом не дерзаєш ти, не смієш? На початку 20-х років ХХ ст. Гнат Михайличенко став майже культовою фігурою, він був одним із «пер¬ших хоробрих». Поряд з В.Елланом-Блакитним, В.Чумаком та А.Заливчим його вважали одним із фундаторів нової літератури і нового мистецтва. У Києві один з драматичних театрів мав ім'я Гната Михайличенка. У 1920-1930 роках вулиця Пилипа Орлика в Києві називалася на честь Гната Михайличенка.
Оскільки вся ця романтична когорта «пер¬ших хоробрих» хотіла творити українську революційну культуру і будувати саме українську державу, то від початку тридцятих колишніх боротьбистів одного за одним репресують, навіть загиблих посмертно оголошують ворогами народу, забороняють їхні книжки, зносять пам'ятники. «Першим хоробрим» інкримінували український націоналізм, що було неспокутним гріхом перед радянською владою. Це якраз дуже добра ілюстрація того, що російська демократія, як казав колись Володимир Винниченко ( і не тільки він!), завжди закінчувалася на українському питанні.
Гнат Михайличенко писав вірші з 1911 року, прозу з 1915 року. Автор «Блакитного роману» (Харків, 1921) — одного з найзагадковіших творів в українській літератур. Його фантастична крайня ліричність, символічний динамізм стали предтечею для усіх експериментів в українській поезії в прозі в XX ст. Автор повісти «Історія одного замаху (Історична повість з життя українських революціонерів до революції)» (Одеса, 1918), збірки «Новелі» (Харків, 1922), віршів. Працював у тюрмі, друзі виносили й зберігали розрізнені аркуші. З передмовою і за редакцією Михайличенка і з його ілюстраціями вийшла посмертна збірка оповідань Андрія Заливчого «З літ дитинства» (Київ, 1919). До 10-річчя загибелі було під¬готовлено видання його творчої спадщини в двох томах. Вийшов лише перший том з художніми творами, який так і лишив¬ся останнім виданням.
Майк Йогансен з позицій ортодоксальної пролетарської ідеології вважав,що «еротичні ексцеси – чадо рафинованої розбещености заможніх класів знайшли свого співця в Михайличенкові». Валер’ян Поліщук, навпаки, в захопленні: «Ритмічна проза. І потекла струмочком чарівних образів. Своєрідна краса і стиль... Рівняєш до акварельно-прозових Верленових «Записок вдівця». Із 30-х років «Блакитний роман» став для літературознавства уособленням занепаду, мистецького виродження, бо його автор «у своїх наскрізь декадентських творах зводив наклепи на трудовий народ, на революцію, намагався видати морально спустошених людей за революціонерів і революційних діячів».
Труднощі, що виникають при читанні творів Г. Михайличенка, не можуть затьмарити головного – їхнього високого та світлого пафосу, щирої людяності, готовності автора і його героїв усе віддати для добра й щастя трудящих у боротьбі за волю й славу України, про що багато написав Микола Жулинський у своїй книзі «Із забуття в безсмертя» (1990), яка є в нашій бібліотеці. У двадцятих точилися запальні літературні дискусії, чим вважати «Блакитний роман» — прозою чи поезією. Сучасники називали Михайличенка «чорним Вітменом», «параноїдальним маніяком» і «божевільним автором Заповіту Смерти». Володимир Гадзинський, дослідник його творчости, писав: «Він лишився стояти велично, як скеля, він не мав по собі ні літературної школи, ні епігонів… Лишився самотнім і непорушним». З точки зору вже сучасної теорії літератури «Блакитний роман» є стовідсотковою поезією, а текстуальне візіонерство Михайличенка тепер нагадує експерименти французького кіна шістдесятих (Ґодар та ін.).
У наших шановних читачів є можливість знайти цей надзвичайно вражаючий твір в «Антології української модерної прози» укладача Юрія Винничука (Харків, «Фоліо», 2017). Він цього вартий! «Знаки незнані і давні твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу тобі навівав» або «…Зі сніжно білим розпущеним волоссям, зі смараґдовими жадібними поглядами і губами-жаринами, зложеними для всепроймаючих поцілунків, вся безсоромна і вогнево-гола» або «Останній свій погляд тобі я присвячую… В блакиті твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я тобі присвя¬тив…».
А новели Г. Михайличенка «Місто» та «Старчиха» з книги Миколи Жулинського «Із забуття в безсмертя» можна рекомендувати і для вивчення у школі.
З 24 лютого цього року московити вогнем випалюють нашу землю, вони люто ненавидять нас лише за те, що ми – українці. Отже, прибираємо колоніальну ментальність з голів, знайомимося з найкращими творами величезної кількості наших забутих в тоталітарні часи літераторів.
Немає коментарів:
Дописати коментар