ВІРА АГЕЄВА «МАРСІАНИ НА ХРЕЩАТИКУ». ЧИТАЄМО РАЗОМ!

 

Читайте «Марсіани на Хрещатику», – і ви перестанете любити Булгакова.

Може, в нас ще забагато істориків, у яких в анамнезі боротьба з українським буржуазним націоналізмом і з петлюрівцями?

             Бібліотека ім. Петра Панча презентує подаровану нашій бібліотеці книжку «Марсіани на Хрещатику», яку професор Києво-Могилянської академії Віра Агеєва написала під час повномасштабного російського вторгнення минулого року. Читачі нашої бібліотеки знають більше про літературні місця Парижа, Лондона, ніж про свій Київ. Віра Агеєва вважає, що після перемоги ми мусимо маркувати наш культурний простір.

           Для тих, хто хоче відкрити для себе український літературний Київ, в першому розділі своєї книжки «Ретроспектива: викрадення Києва» Віра Агеєва радить звернутися до роману Івана Нечуя-Левицького «Хмари», адже це роман, з яким можна гуляти Києвом, впізнавати ландшафти, місця і відновлювати літературні маршрути. Із «Хмарами» Нечуя-Левицького тісно пов’язаний роман Валер’яна Підмогильного «Місто».

             

            Надзвичайно цікаво і переконливо Віра Агеєва відкриває нам Проню Прокопівну.  

В романі «Хмари» Нечуя-Левицького і в п’єсі «За двома зайцями» Старицького є сюжет, пов’язаний із інститутом благородних дівиць на Інститутській. Героїню «Хмар» зрусифікували, а от із Пронею Прокопівною це не вийшло, вона втекла із пансіону. Батьки героїні заплатили великі гроші в пансіон, аби Проню навчили російської «панської» мови. Це ілюзія, що Київ був російським містом на початку ХХ ст. Він був почасти польським, почасти  російським, а київське міщанство української таки не зрікалося.

            Найкраще у п’єсі «За двома зайцями»  передається дух київських жінок, подільських перекупок і бублейниць, які мають свою гідність та ідентичність, і ніякі голохвастови тут нічого вдіяти не можуть. Українська стихія перемагає. Останнє «Гетьте!» Проні Прокопівни у відомому фільмі відсутнє (як в російській, так і в українській версії – автор цього допису перевіряв), а саме воно могло б суттєво змінити акценти екранізації, адже звучить ознакою сили цієї жінки, а не її поразки! Віра Агеєва стверджує: 

«Поразка невдатного цилюрника  з-поза Канави – це поразка імперських претензій на Київ».

 

           У другому розділі «Ренесанс початку століття: люди, події, тексти» Віра Агеєва достатньо багато розповідає нам про літературне відродження початку ХХ століття. Письменниця наголошує: «Ми досі не усвідомили вагу того, що відбулося 1905 року… Тож після скасування Емського указу заповзялися відкривати власну інституцію, і восени 1908-го таки постав у Києві – річ непомислення у попередні десятиліття! – Український клуб». Почали масово публікуватися культурні видання, долучилися меценати, виходила газета «Рада». Серед періодичних видань Віра Агеєва виокремлює журнал «Українська хата», акцентує нашу увагу на тому факті, що впродовж ХІХ століття і до 1917 року всі українські культурні проєкти фінансувалися за кошт меценатів. Для читачів нашої бібліотеки новий літературний факт. Поруч з нами на вулиці Діловій, 4, де облаштувалася редакція «Української хати», фактично знаходився тодішній храм еросу й муз. Тут дебютували Павло Тичина, Володимир Свідзинський, Михайль Семенко і наймолодший учасник хатянських зібрань чотирнадцятирічний Максимко Рильський.

 

Розповісти про всі розділи цієї книжки в невеличкій презентації фізично неможливо.

Цитуємо Віру Агеєву: «Усе найважливіше відбувалося в серці Києва, на вулиці Миколаївській (нині Городецького). Якраз там були «марсіани» — я їх не вигадала, у Києві справді у 20-ті роки ходили правдиві «марсіани» (йдеться про учасників київського літературного об’єднання МАРС — «Майстерня революційного слова»). Фундуклеївська (нині вулиця Богдана Хмельницького) була опанована авангардистами, там були студії Броніслави Ніжинської, Олександри Екстер, газета «Більшовик», де «окопався» Михайль Семенко, і де збиралися всі футуристи. А неокласики гуртувалися біля Золотих воріт. Це середмістя Києва було мистецьким середовищем. І ще одна важлива локація — Георгіївський провулок».

 

           Один із сюжетів книжки «Марсіани на Хрещатику» про «поворотців із чужих столиць» саме про цих людей, які зробили кар’єру в імперії, в Петербурзі чи Москві, — вони кинулися будувати Українську державу.

 

На вулиці Миколаївській, одній з ключових мистецьких локацій Києва, розташовувався готель «Континенталь», із яким було пов'язане київське літературне життя аж до початку Другої світової війни. Віра Агеєва підкреслює: «Саме там у підвалі утворилося знамените кафе «Х.Л.А.М.», де засідало багато емігрантів з Росії, які за часів Скоропадського заполонили Київ». Туди ходили і українські поети. З часом поруч знайшли підвальчик, де відкрився «Льох мистецтв», де Тичина читав свої вірші». Важливим літературним місцем було й кафе «Кривий Джиммі» в готелі «Театральний» навпроти опери. Саме там збиралися київські символісти. В «Континенталі» був клуб письменників, а навпроти розташовувалася редакція журналу «Життя і Революція». «Це й була штаб квартира «марсіан».

 

           Слід визнати, вважає Віра Агеєва, що ми погано знаємо свою культуру і літературу. Шкільні години, які мали би йти на вивчення української, крала російська література. В одному із розділів книжки Віри Агеєвої йдеться про Михайла Булгакова. Однак авторка абсолютно правильно вважає, що настав час змінити акценти: «Досить говорити про Булгакова. Моя книжка про те, скільки всього чудового, цікавого, неймовірного відбувалося в Києві саме тоді, коли Турбіни на Андріївському за злополучними кремовими шторами тихесенько співали: «Боже, царя храни». У той час, коли багатотисячне петлюрівське «Слава!» дзвеніло над містом. Моя книжка саме про це. Дехто думає, що ніхто краще за Булгакова не написав про Київ. Так, він справді найталановитіше споганив Київ! Булгаков написав ряд абсолютно українофобських текстів. Що ще нам треба, щоб ми перестали його любити? У «гуманістичному» оповіданні «Я убив» оповідач-лікар розповідає з гордістю, що він так ненавидів пораненого петлюрівця, аж його застрелив. Для Тичини — це Київ «золотого гомону», для Підмогильного — Київ, який ми знаємо з роману «Місто», для Зерова — це «Оця гора зелена і дрімлива,/ Ця золотом цвяхована блакить», а Булгаков обурюється, що в Софії служба йде не російською мовою».

Зараз, під час війни багато текстів читаються інакше, і тогочасна поема «Золотий гомін» Павла Тичини, яку письменниця називає маніфестацією державного Києва. це чітко демонструє. УНР програла збройно, був втрачений політичний суверенітет. Але в той час культурні діячі встигли зробити неймовірно багато: написали чудові романи, відкрили музеї, створили Академію наук, все те, чим ми досі користуємося. Марсіанам і неокласикам ми завдячуємо найбільше. Те, що зараз виявилося, що українська еліта і суспільство існують, є народ, який себе захищає, це теж їхня заслуга.

Тотальна хвиля русифікації пішла після Другої світової війни. Треба читати українську літературу, дивитися українські фільми і  поважати нашу історію. Українська людина — це людина, яка знає свою культуру і може нею пишатися.  Віра Агеєва підкреслює: «Моя книжка оптимістична. Вона про київський ренесанс, про те, як ми відбулися і як ми є. І це книжка про те, що є український Київ,  про місто, яке не потребує імперської позолоти».