У зв’язку з пропозицією Київради до 1 травня цього року перейменувати 279 вулиць і станцій метро, що мають назви, пов’язані з Росією й Білоруссю, зокрема, названі на честь письменників, художників і вчених, як, наприклад, вулиці Ахматової, Цвєтаєвої, Висоцького, Достоєвського, Льва Толстого, Менделеєва, Чехова, у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. ще одна інформація вже про другу велику статтю Є. Маланюка, яка була присвячена вже радянській російській літературі, - «Совітські літературні справи» (1935). Фактично вона значною мірою є продовженням третього розділу статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури», в якому йшлося про письменників-«попутчиків». Євген Маланюк – борець не з більшовиками, а з московською нацією, в цій та інших своїх статтях він дуже жорстко критикував російських літераторів, як от, наприклад: «Достоєвський не криється з своєю епілепсією. Насолоджуючися гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, ґеніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей бодай, не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальов або Єлізавєта Смердящая — вінець творчости і взір для наслідування». До речі, у Достоєвського і Чехова він відшукав українське коріння. Маланюк часто звертався до російської класики (Ф.Тютчев, Л.Толстой, Ф.Достоєвський, особливо часто – О.Блок, А.Ахматова, інші поети Срібного віку, які запали в його свідомість ще в часи єлисаветградської юності). Багато міркував над сторінками й долею Миколи Гоголя, в особі Івана Буніна він знайшов «найнесподіванішого союзника» (любов до української культури, Шевченка; а водночас – різкі інтонації на адресу «звіринця «великої російської літератури»).
В статті «Совітські літературні справи» він пише про культурну деградацію підрадянської літератури. Він стверджував, що російська культура в колишньому СРСР була оголошена почесно-пролетарською, а окупованих народів – буржуазно-націоналістичною. При цьому влада в СРСР розуміла, що просування своєї культурної продукції в зарубіжних країнах – це позиціонування держави в світі, підняття її престижу. Для Радянської Росії підтримувався доволі ілюзорний імідж потужної культурної країни. А от, наприклад, у просування Пушкіна Росія і СРСР скільки не вкладали коштів, але так і не змогли зробити його популярним за межами російського світу. Цитуємо Маланюка: «За останніх 7-8 літ ідеально зорганізована довкруги совітських авторів у Західній Європі єрихонська реклама діяла так, що доводилося часами запитувати себе: а може, ти помиляєшся?.. Від тих соток імен, від того барабанного галасу реклами краєвої /СССР/ і закордонної про «нечувані осягнення», про «велику літературу СССР», про «геніальних митців нової Росії» і т.п. залишиться дуже мало, неспівмірно – мало. Але це буде справді мистецьке, справді те, що відбило в собі епоху і що акумулювало в собі історичну енергію». І далі дуже цікава і, можливо, несподівана, для наших читачів інформація, що ж рекомендує читати Євген Маланюк: «Це -1) невелика новела-поема про Тимура («Туатамур») відомого Леонова, потім – автора цілого ряду важких, але безвартісних наслідувань Достоєвського і 2) книга новел бувшого начальника агітаційно-просвітного відділу кінної армії Будьонного одеського жида – Бабеля («Конармія»)… Ці два твори – феноменальні явища в совітській літературі. Може, лише тому, що автори написали їх у час, коли чулися цілими, повними, творчо вільними, на цілий зріст – особистостями… В порівнянні із цими творами – всі десятки тисяч кілограмів численних Лідіних, Слонімських, Кавєріних, Еренбургів, Пільняків, і «геніальних» Пастернаків – є або марна макулатура, або нахабна імітація і пасожитування на снобізмі й на рештках бувшої петербурзької літератури».
Тих читачів, котрі до 24 лютого гордо висловлювались на кшталт «я вырос (ла) на русской литературе», може вразити десакралізація майже «святих» за рівнем пошанування постатей радянської російської літератури 1920-1930 років. Ось як описує Євген Маланюк літературні відносини Сталіна і Горького: «Горький розтолкував, як міг, диктаторові, що з колгоспним хлівом замість літератури Москва далеко не зайде, що так не лише пролетарської літератури не зроблять, а й звичайна – загине безслідно». «Як папуаси, москалі…ніколи не відчували, що за літаком, локомотивом, дизель-мотором чи сонетом і романом тягнуться органічні етапи духових зусиль, що це все – наслідки творчого, морального напруження століть і поколінь. Підгледіти, перейняти, вкрасти («подтібріть») отой «засіб», оту таємничу «техніку» чи «культуру» - і все буде гаразд, одразу ж «догонимо й перегонимо». І з виступу Лавреньова на «всемірному» з’їзді пролетарських письменників 1934 р.: «Але драматурги й письменники Заходу посідають таку одну здібність, що при цілій своїй безвихідності б’ють нас нею й досі. Це – техніка письменницького мистецтва».
І, наостанок, у тій «гібридній» світовій війні, яку вже довгий час вела Росія за утвердження позитивного і привабливого образу «руського міра» в свідомості народів ближнього й далекого зарубіжжя, величезне значення приділялось і приділяється возвеличенню та пропаганді російської літератури. Є. Маланюк з цього приводу писав: «…ще яких п'ятнадцять, найбільш – двадцять літ тому Захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевизм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті – що найважніше – величезна систематична й нахабна пропаганда Москви, і російської, і комінтернівської, і «міжнародньої» – зробили своє: російська і совєтська література стали нечувано популярні».
Немає коментарів:
Дописати коментар