У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із напівзабутими постатями української літератури початку ХХ століття ще одна інформація вже про поетичну діяльність Василя Еллана (Еллана-Блакитного, Елланського). Задля створення цілісної картини розвитку української культури наша бібліотека намагається повертати із забуття імена українських державників, попри їхні різні політичні орієнтації. Якщо Ви будете у Львові, зверніть увагу на мурал на будинку №70 по вул. Петра Дорошенка, в якому міститься Львівська медична академія, на розі з вул. Бібліотечною поруч з пам’ятником жертвам комуністичних злочинів якраз напроти будинку №1 по вулиці Степана Бандери (колишня тюрма на Лонцького): «Ні слова про спокій! Ні слова про втому! Хай марші лунають бадьорі й гучні… Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій Вже грають-палають досвітні вогні…» Це початок поезії «Вперед» Василя Еллана, в якій він напередодні грозових подій 1917 року пристрасно закликав до боротьби.
Василь Еллан почав писати вірші з 1912 року. Саме тоді він відвідував знамениті «суботи» у вітальні Михайла Коцюбинського, де його перші вірші доброзичливий господар слухав уважно і навіть власноручно редагував. Хворобливий юнак Василь одразу видає зрілі твори, як у поезії «Юний лад» (1915): «Струни настрою настрою На бадьорий юний лад: Гей! Летить життя стрілою – Не повернеться назад. Вітер гнув гінку тополю, Намагався ізломить, – І знемігся... Знов на волю Струнко рветься у блакить. Грайте ж радості і болі – Іскри в пінному вині: Той не буде плазом долі, Хто гартується в огні!» Хоч друкуватися молодий поет почав тільки у 1918 р., але власне кредо трьома роками раніше Василь Еллан чітко визначив у вірші “Поет” (1915): «Серце на часточки кришиш – Людям новітнє причастя... Чи ж хто зомліє від щастя, Прочитавши те, що ти пишеш?.. ... А може – все це омана, Казки ночей безсонних: І урочисті тони, Й кривава на серці рана.» Процитуємо початок знаменитої поезії в прозі “Україні”, написаної у Чернігові в період між двома революціями 1917 р., у якій Василь Еллан назавжди клявся у вірності Вітчизні: « Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх – посію слова, хай з них виростуть трави, і квіти розквітнуть, а онуки на чоло тобі покладуть з них вінок... А я – вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині. Щасливий я – ще і тому, що як крила могутні – Минуле твоє наді мною. О, як люблю я його! Як його ненавиджу! Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі «повстання за волю» – що це за іскра у порох душі! Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє! Нас тягне воно до землі – і не вільно шугнути в Майбутнє…»
А що наші шановні читачі і відвідувачі можуть сказати про вірш «Після Крейцерової сонати» (!918), написаний після перебування у Лук'янівській в'язниці за антиурядове звернення «До робітників і селян України» з його знаменитими першими рядками: «Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі...» Сентиментальність! Хай загине і пам'ять ніжних на землі». А ось поезія, яку в радянські часи деякі тлумачили як есеро-боротьбистську, вона вийшла в першій за життя Василя Еллана збірці «Удари молота і серця» (Київ, 1920): «Удари молота і серця – І перебої… і провал… Але ізнову розіллється Вогнем гартований хорал: Муром затято обрій. Вдарте з розгону: р-раз… Ми – тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас. Ми – тільки крешемо іскри, Спалахують мільярди «ми». Розпанахують ковані вістря Стару запону пітьми.»
На жаль, в останні роки життя у Василя Еллана просто фізично не вистачало часу на ліричну поезію, він це відверто визнає: «Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, — Я з тобою і нерівний, і розкиданий. Се тому, що я боям довіку відданий, Се тому, що я шаленим бурям рідний, Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…» (1923). А ось ще один зразок його інтимної лірики останніх років «Я знаю» (1921): «Любов — кошмар, любов — наруга, Любов — знущання над собою... Я знаю — кров останню вип’є, Коли до серця припаде. Я знаю — нерви стануть дрип’ям, Коли очима поведе. Але я кличу, кличу, кличу: — Відчуй... Прийди — і близько стань. На мене глянь. Так просто-просто: Без поцілунків, без зітхань — Я твій тринадцятий апостол Від димарів, з вогню повстань...»
Величезні навантаження від роботи в щоденній газеті, а також виробнича необхідність щось повсякчас видавати «на злобу дня» спотворили вишукану поетичну каліграфію Василя Еллана. І в першому томі творів Василя Еллана видання 1958 р. більша частина його поезій, байок і сатир 1920-х років можуть здаватися неактуальними за сто років з часу їх написання. Проте така байка як «Реклама» (1924) про панну Розу, корову і масло написана начебто вчора. А ось вже про нові і молоді обличчя від Василя Елллана: «Серед вас – молодих і потасканих В колі ваших заломлених фраз – Я самий молодий і самий прекрасний, І самий сміливий з усіх вас» («казенних поетів, офіціантиків» у варіанті від Павла Тичини).
Василь Еллан цікавий як автор літературних віршованих пародій. Помічаючи найтиповіші для манери різних поетів стилістичні ознаки, він іронічно перевтілювався в Олександра Олеся, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Якова Мамонтова, Валер’яна Тарноградського, Якова Савченка, Надію Кибальчич та інших. Іноді ці пародії виходили досить злими, як наприклад на Михайля Семенка: «Читаю вірші Семенка, І очі чухаються - плакать, І написать тремтить рука: Кри – вля – ка!».
Василь Еллан весь час турбувався про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: сміливе бажання для 1922 р., коли «Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган КП (б) У - газета «Коммунист» - виходив російською мовою!
Наостанок хочеться навести відомий вислів Томаса Карлейля: «Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а її плодами користуються відверті негідники». Лідер боротьбистів Василь Еллан виявився нікому не потрібним діячем, жодній владі: більшовики вважали його буржуазним націоналістом, а націоналісти — комуністом. Вилученого з історії українського народу одного з «перших хоробрих» Поета революції почули тільки після ХХ з’їзду КПРС. Автора чудової крихітної усього на девять віршів збірки «Удари молота і серця» Василя Еллана реабілітували, а від весни 1956 р. тишком-нишком почали видавати. Наче соромлячись зробленого, радянська влада посмертно нагородила літератора орденом Червоного Прапора. Ми вдячні родині Дмитра Виколюка за можливість використання двотомника Василя Еллана з його приватної книжкового колекції, громадському об’єднанню «Граніт» за мурал в такому історичному місці, авторам сайту «Буквоїд» bukvoid.com.ua за можливість ознайомитися з відсутніми у вищезгаданому двотомнику поезіями.
Немає коментарів:
Дописати коментар