Поет духового аристократизму і рівноваги
Він народився 13 серпня 1922 р. в сім’ї священика у
селі Малі Сорочинці на Полтавщині. Батька розстріляли більшовики, старший брат
Дмитро помер від сухот, а мати наклала на себе руки. Хлопчина-школяр залишився
круглим сиротою, його врятувала громада села Соснівка Гадяцького повіту, де
батько був священиком. Навчаючись у педагогічному училищі, публікує свої перші
поезії. У 1939 р. став студентом Харківського
учительського інституту. 1941р. залишився в окупованому нацистами Харкові. Його
поезії друкуються в харківській газеті «Нова
Україна» поряд з творами Д. Нитченка, А. Любченка, Ю.
Шевельова (Шереха). У Львові близько
знайомиться зі знаними літераторами Є. Маланюком і М. Орестом. Друкувався у
таких виданнях, як «Львівські вісті», «Наші
дні¼, «Золотий перстень». Через Польщу потрапив до Німеччини. Шерех наводив приклади того, що Лиман був
людиною, що здатна пожертвувати власним фізичним життям заради іншого
(Маланюка). Ще Шерех у своїх спогадах про створення літературної організації
письменників-емігрантів - МУРу (Мистецького українського руху) в деталях
розповідає, як Леонід Лиман і Леонід Полтава за кілька годин до появи
радянських війск в м. Пляуен вивозять скриню
з [українськими]шрифтами до Регенсбургу:
«… підвалина
під розвиток літератури була закладена. Це була авантюра, і вона вдалася. Можна
було ставити пам’ятник героям».
У ту західнонімецьку
пору Лиман активно друкував вірші, нариси, статті, рецензії в українській
пресі. На
його перші публікації звернули увагу авторитети. А далі цитуємо дуже поважних авторів. Є.
Маланюк назвав Лимана «чистокровним поетом, не зіпсованим
літературою».
Для
Домонтовича Лиман просто геній.
В.
Державин знаходив у його віршах ознаки геніальності. Лиманів
початок був тріумфальний. Для Ю. Лавріненка Лиман «духовий аристократ». Захоплено
відгукувалися й інші, менш знані. За новобранцем закріпилося реноме
найвидатнішого лірика свого покоління.
В нашій експозиції є широко відома стаття «Три роки
літературного життя на еміграції» (1948), де Володимир Державин писав про Л.
Лимана: «До
клясицизму дедалі більше наближається надзвичайно своєрідний і витончений
Леонід Лиман – наша найкраща надія серед молодшої ґенерації поетів» (Українське слово. Хрестоматія української
літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книгах). Книга третя. Київ,
«Рось», 1994, стор.592).
Визнаний
інтелектуал Ігор Качуровський порівнює Л. Лимана не з ким-небудь, а з Артюром
Рембо й Павлом Тичиною. В інтерв’ю з Теодозією Зарівною він зауважив: «… Був такий (може, знаєте)
Леонід Лиман, викликав захоплення авторів, які непримиренні були в поглядах
мистецьких, а от у погляді на нього поєдналися… Отже, його схвалили і професор
Державин, і Юрій Лавріненко. Два рядки, в яких весь жах війни: «Всю ніч зривав
безсмертники в саду безумний привид втраченого сина».
Б.
Бойчук також не забув згадати Л. Лимана в ще коротшому переліку літературних
авторитетів 1955 р., і так само – зі зменшувальною формою імени: «Ми зустрілися з літературними
богами – Евгеном Маланюком, Юрієм Лавріненком, Льонею Лиманом і ще з кимсь. Ми читали свої твори (Юрій Тарнавський, Роман
Лисняк, Леся Храплива і я), а боги хитали головами, але не захоплювалися».
Статтю під
назвою «Четвертий Харків», презентовану у нашій експозиції, яку
Ю. Шевельов написав у 1948 р. як післямову до книги Леоніда Лимана
«Повість про Харків», рекомендуємо абсолютно всім (Шевельов Юрій. З історії
незакінченої війни. Київ, «КМА», 2015, стор. 159-176). Четвертий Харків – це місто, яке з’явилось
після перенесення столиці до Києва і таємного знищення могил Блакитного,
Скрипника, Хвильового (про ці події наша бібліотека вже інформувала навесні
цього року). Це місто «старої молоді», обивателів-слимаків,
де необхідно думати одне, а говорити друге, говорити одне, а робити друге, де
банкрутство слів породжує банкрутство змістів, де панують обережність, брехливість,
цинізм, егоїзм і в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема,
батьківщини нема. За красивими і наскрізь
скомпрометованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається ніщо, ховається
брутальність, казенщина й гидь. Там перемагають сильні й хитрі. Дія повісті відбувається в червні
1941 року. Кожна мисляча людина не може не розуміти, що пожар війни от-от
перекинеться і на схід Европи. Але про це не пише преса, і герої повісти дбають
про те, щоб лишитися в аспірантурі, щоб не потрапити у провінцію, щоб уникнути
мобілізації до авіаційних шкіл, щоб якось викрутитися, якось улаштувати своє
особисте, приватне життя. І тому вибух війни приходить так зненацька, і тому
він не викликає жадного ентузіазму і героїзму. Кожний за себе, про себе, в
собі. Поза собою ‑ нічого, крім брехні. Коло повісті замкнулося. Почали від
слимаковости ‑ і закінчили слимаковістю. Леонід Лиман кидає в своїй повісті фразу, що
Харків –– це жива, ще не засипана Помпея, а в самому кінці повісті пише, що
радянський фашизм гірший за німецький нацизм, і ось тоді виникає мрія про майбутній
Харків. І саме тут у нас виникають паралелі з обороною Харкова цього року, це
онуки тих, хто не перетворився тоді в інтернаціоналістів, які полюбляють
виключно російську літературу і опльовують Тараса Шевченка (чого варта сцена
виступу героя повісті на літературному зібранні увечері 21 червня 1941 р. і
його цькування з боку пильної громадськості – як це схоже на youtube канали
наших сучасних медіа-персон!). Фактично
повість Лимана і есей Шереха актуальні для всіх небайдужих українців як заклик
будувати якісно нову вільну країну для вільних освічених людей.
А Слабошпицький пише, що «Повість
про Харків» — не тільки тріумф художності, а й воднораз документальніший текст,
ніж сотні документів. Лиман показав, що саме художнє слово може вразити значно
сильніше за документ».
1949 року Леонід
Лиман переїхав до США, постійно проживав у Нью-Йорку. Мешкав у церкві, на
другому поверсі мав невеличку кімнатку. Допомагати своїм землякам в Україні,
турбуватися, перейматися болями інших — було його сутністю. У Лимана не було
бажання інтегруватися в американський світ. Він слідкував за українським життям, пропадав
у бібліотеках. Самотужки видавав «Нотатник» — місячник суспільно-політичної
тематики, в якому висвітлював літературно-мистецьке життя в Україні і в
еміграції, працював редактором на радіостанції «Свобода».
Володимир
Базилевський про Лимана: «Загадковий
поет. Написав мало. Публікувався рідко. Не докладав жодних зусиль, щоб видати
окрему збірку. Тільки до 80-річчя (поет був ще живий) вийшла в Києві «Пам’ять»
(«Задруга», 2002) — упорядкована Р. Доценком книжечка, вірші й проза: «Повість
про Харків». Це скромне видання не дає вичерпного уявлення про Лимана-поета,
позаяк у ньому відсутня пізня творчість. Та чи існує вона взагалі? А якщо так,
то якої якості? Питання зависають у повітрі». Це про видання Української Вiльної Академiї
Наук у США, присвячене 80-річчю від дня народження автора, котрий ще пів віку
тому був визнаний як один з найобдарованіших і найперспективніших молодих
талантів в українській емігрантській літератури, але так запізніло, однак не
запізно, виходить уперше на книжковий світопростір.
А ось, що написав Слабошпицький про те, як
Ростислав Доценко, колишній в’язень ще сталінського призову, показав йому вірш Лимана «Краматорськ»:
«Робочий
потяг з Красного Лиману, Спинившися, приїхав уночі. Коли свердлили височінь
весняну Високих домен вогненні смерчі. І танки йшли з заводу на плятформи;
Зенітки збили, але свій літак, Донбасівець (за браком уніформи) Ішов на фронт,
одягшись у піджак. Лишились там індустріальні клени, Робочі клюби вицвілі й
бліді. Вже шоста осінь, як віднято в мене Залізне місто, де я жив тоді.
Минулого не треба повертати: Чомусь тривожно в серці вирина Останній поїзд, без
рушниць солдати І жінка, що ловила шпигуна» (текст поезії: Слабошпицький Михайло. 25 українських поетів
на вигнанні. Київ, «Ярославів Вал», журнал «Київ», 2012, стор. 706).
Доценко з його бездоганним естетичним смаком
одразу відчув: це дивовижний вірш. Абсолютний літературний мінімалізм; майже
всі слова тут вживаються в їхньому автологічному значенні, ніякої метафорики й
«піротехніки» — й раптом така пронизлива тривожним настроєм картина, такий
безглуздий комізм, ба навіть абсурд ситуації («Зенітки збили, але свій літак…»,
і ця жінка, якій маряться шпигуни там, де їх і близько немає…) Лимана
відкрив для України — та й для діаспори, й для самого Лимана, який, домежно
закомплексований, вперто не хотів вірити в себе, — саме Ростислав Доценко».
З творчістю Леоніда Лимана можна ознайомитися
з Інтернет-ресурсів : Леонід Лиман. Вибране [Збірка творів] | https://www.youtube.com/playlist?list... Там
є і стаття Ростислава Доценка. Леонід Лиман зблизька
і здалеку. Рекомендуємо також і статтю Олега Солов’я «Невідомий Леонід Лиман».
Помер Леонід Іванович Лиман 31 жовтня 2003 року. «Він
жив для людей і вельми їм прислужився» (із некролога в діаспорі). Нашу, можливо, завелику
інформацію завершаємо витягом з Лимана:
... віриться
мені,
Що Україна буде молодіти
І переможців чутиме пісні.
Немає коментарів:
Дописати коментар