ЛЕОНІД МОСЕНДЗ - ЛИЦАР СВЯТОГО ГРААЛЯ

 

Один Мосендз, і я за це дуже ціню його, залишився ідеалістом у своєму тяжкому життю Олена Теліга.

До 125-річчя від дня народження українського поета, прозаїка, есеїста, гумориста Леоніда Марковича Мосендза (1897 - 1948)  бібліотека ім. Петра Панча пропонує читачам і відвідувачам бібліотеки невеличку книжкову виставку «Леонід Мосендз – лицар святого Грааля» (це назва монографії  Ігоря Набитовича про життєпис і творчість Леоніда Мосендза).

Леонід Мосендз народився у м. Могилеві-Подільському в родині державного урядовця, з українського роду Мосендзи.  У листі до Р. Гармаша від 18 червня 1948 р. він писав: «Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів і багато їх упало в чесному бою, а не захищаючи Москву, як унтерофіцери, чи підбиваючи Кавказ або Бухару...». Про своє дитинство Мосендз розповів у своїй автобіографічної повісті «Засів» (вона вийшла в світ 1936 року в Чернівцях), де розповідається про хлопчака, який виростає в родині, що спершу була сполонізована, а потім зрусифікована. Про своє навчання у Вінницькій учительській семінарії (успішно закінчив її у 1915 р.) в одному своєму листі він писав: «Знаєте, я вчився в Вінниці в учит. семінарії, нас було 40, і коли була 1913 перепись – всі написали, що вони – малороси – лише я й один ще – що ми – «русскіє». Був я російський патріот».
А в іншому листі того ж року Мосендз розповідає про свою еволюцію: «до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом», а вже «за 1 місяць з мене був український націоналіст. Бо, прочитавши історію Грушевського, доти незнану мені, я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого жив, виріс і якого доти не смів знати я».

У роки Першої світової війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УНР. З військами УНР відійшов у Польщу. Був там у Ченстохові, знайшовши працю в українській читальні, яку влаштував Британський допомоговий комітет. У 1922 р. переїхав до Подєбрадів, де після закінчення матуральних курсів став студентом хіміко-технологічного відділу Української господарської академії. Під час навчання в ній працював асистентом на кафедрі технічної фізики, а потім – хімічної технології. У 1931 р. він захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працював у лабораторіях. У 1937-1938 рp. викладав у Державній академії в Сваляві, а після окупації Закарпаття переїхав до Братислави. Там у Мосендза закохалася молода словачка Магда Папанкова. Вона була доктором філософії Братиславського університету, знала кілька мов (згодом Мосендз навчив її й української).
Він одружився з молодшою за нього на 18 років Магдою, яка стала його добрим ангелом. У листі до В. Іваниса від 6 липня 1943 року пише: «Я, як бачите, ще живий, але моє здоров’я не блискуче. Тримаюся лише Магдиною любов’ю...». У своєму чудовому нарисі «Ідеаліст. Леонід Мосендз» «25 українських поетів на вигнаннй» (Київ, 2012)  Михайло Слабошпицький пише: «…наприкінці квітня 1945-го Мосендз, утікаючи від радянських людоловів, полишив у Празі Магду з трирічною донькою Марією і зі спеціальним (нансенівським) паспортом для утікачів виїхав до Австрії. Як пише І. Набитович, усі джерела стверджують: «доля дружини й доньки письменника – невідома». Та ось важливе повідомлення: «1989 року Магдалина Мосендз подарувала Бібліотеці НТШ у Нью-Йорку архів свого чоловіка. До архіву долучено лист від Магди Мосендз від 14. 08. 1989 року, в якому вона інформує НТШ про передачу творів Леоніда Мосендза». З бездонного провалля невідомості виринув поетів ангел-хранитель і віддав нам усе, що він беріг усі ці десятиліття. Не анігілювалося його слово і не розвіялося вітрами часу».

У 1946 р., тяжко хворий на туберкульоз, переїжджає до Швейцарії, де в м. Бльоне (Blonay) 1948 р. помирає, похований там же. «Гей, нум, хлопці, до зброї!» – несподівано залунало на цвинтарі, це на прохання Леоніда Мосендза заспівало двоє друзів-українців (решта були іноземці), проводжаючи поета у Вічність…

Михайло Слабошпицький пише, що будучи, за свідченнями авторитетних фахівців, справді видатним ученим, Леонід Мосендз не мав ніякої змоги реалізувати свій багатющий потенціал, а він знав про важку воду ще до Нобелівського лауреата Урея: «От тепер з мене «він і хемік і поет – одним словом вінігрет…».

Найраннішою поезією Леоніда Мосендза є «Бог жебраків, покірності й насилля» (1919 р.). З єдиною збіркою поезій Л. Мосендза «Зодіяк. Вірші. 1921-1936 (Прага, «Колос», 1941) можна ознайомитися в інтернеті: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/19862/file.pdf. Пізніше було надруковано поеми «Канітферштан» (в Австрії) та «Волинський рік» (Мюнхен, 1948), — остання вийшла у світ ще за життя поета. До того була ще поема «Вічний корабель», задум якої Мосендз проніс крізь ціле десятиліття (перші уривки з неї оприлюднив 1924 року, а закінчив твір 1933-го), присвячена подіям далекої Фландрії ХVІ століття. Ще раз процитуємо Михайла Слабошпицького: «Ворожа навала, героїчна боротьба з поневолювачем, прощання з рідною землею і відхід на чужину – хто скаже, що це тільки про Фландрію Вільгельма Оранського, прозваного Мовчазним? Хто скаже, що це – не про Україну з її визвольними змаганнями й поразкою національних сил та їхнім відходом в еміграцію?»

До поезії ще раз повертається у 1947 р., коли разом з Юрієм Кленом (О. Бургардтом) видав (під псевдонімом Порфирій Горотак) збірку пародійних віршів «Диявольські параболи».

У 1927 р. почалася тісна співпраця Леоніда Мосендза з донцовським «Літературно-науковим вісником» (згодом — «Вісником»), яка тривала до 1939 р. В цей час відлюдник, вчений-хімік Леонід Мосендз зустрічає трохи екзальтовану, екстравагантну, звиклу до велелюддя та й до ефектних жестів Олену Телігу. Їх поєднує ідейна близькість, звичайна людська симпатія. Олена Теліга присвятила Мосендзу чудовий вірш «Лист», представлений у нашій експозиції. Михайло Слабошпицький звертає увагу на те,  що Теліга й Мосендз, будучи такими безнадійно різними, зберегли приязні стосунки до кінця своїх життів. І це при тому, що обоє розходилися з людьми не тільки з ідейних міркувань. Улас Самчук писав, що Мосендз «хотів бачити природу Божу без диявола... Пристрасність його не мала меж, і бути толерантним не мав сили. Десь 1936 року відвідав його в Братиславі другий святий, але не скептик, а віруючий Олег Ольжич. Здавалось, будуть нерозривними приятелями, але Ольжич вернувся назад його ворогом».

В останні роки в Україні нарешті згадали про Леоніда Мосендза і його прозу. У 2016 р.  Українська видавнича
спілка ім. Юрія Липи перевидала збірку Леоніда Мосендза «Відплата» (Львів, 1939). З нею можна ознайомитися в інтернеті: https://chtyvo.org.ua/authors/Mosendz_Leonid/Vidplata/. Героями збірки є представники європейського Середньовіччя, зокрема райнбурзький барон Карл («Птах високого лету»), венецієць Франческо Пачіолі («L`ha pagata»), Папа Римський («Відплата»), філософ Григорій Сковорода («Мінерва»), історії яких вкотре демонструють відданість Мосендза темі героїчного духу, родовій і національній гідності, вартості вчинків, які освячені благородною, високою помстою, що здійснюється не як підлість, а як вищий прояв особистої відповідальної, жаги до справедливості, перемоги, панування. У післямові до книги «Відплата» Андрій Левус написав: «Сучасна доба – це та доба, яку пророкував Мосендз. Ця книга мала вийти саме зараз, у час нового середньовіччя. Читайте її, будьте лицарями. Не розмінюйтеся на дрібниці. Живіть за принципом: кожен день – останній».

У 2011 р. ця спілка перевидала збірку Леоніда Мосендза «Людина покірна» (Львів, 1937). З нею (Вінніпег, 1951)  можна ознайомитися в інтернеті: https://diasporiana.org.ua/wp-1951 р. Автор випередив Камю і Сартра у зосередженні уваги на тонкощах людської психіки в межових ситуаціях жорстокої епохи війни за незалежність. Рефреном проходить через усю книжку теза: лише свійська худоба покірно йде, коли її женуть на заріз, вільний звір чинить опір і гине в боротьбі.  У певному сенсі так звана культурна людина в Мосендза - це своєрідний діагноз суспільної хвороби, симптоми якої виявилися в часи Першої світової війни, коли всі, без виключення всі народи йшли до неї як вівці на різню. І чим культурніша нація - тим ніби більше вона виявляла покори й послуху. А зараз розлога цитата для захисників дружби з Московією: «Уже в лютім з північного сходу примчав злісний марець-суховій», який «пригнав на наші поля сіру, скуласту сарану товаришів, наскрізь просякнуту смородом гидкої лайки, хамством споконвічного рабства й безмежною заздрістю зголоднілого розбишаки». Очолює цю «скуласту сарану» комісар, який удень нахвалявся «вигнати з нашої околиці впертий самостійницький хахлацький дух», а ввечері, напившись самогону і «нажершись, як голодний собака, розвів свою п’яну московську душу та вилив переді мною свою любов ... до малоросійського борщу, сала, ковбаси, білого хліба і ... солодких українських дівчат».

Незавершений роман «Останній пророк» (посмертне видання 1960), перевидання в Україні 2018 р. З ним можна ознайомитися в інтернеті: https://chtyvo.org.ua/authors/Mosendz_Leonid/Ostannii_prorok/.  Це роман-легенда, роман-притча, його можна порівняти з грандіозною тетралогією Томаса Манна «Йосиф і його брати». В нашій експозиції представлений примірник ЦБС Голосіївського району м. Києва. Це найбільший твір Леоніда Мосендза,  над яким покійний письменник працював на протязі цілих 11 років свого трудного життя. Для того, щоб читати Талмуд, автор вивчив староєрейську мову. Мосендз з цим твором зв'язував свої письменницькі амбіції й досягнення, сподіваючися створити епопею - вінок усього свого життя. Михало Слабошпицький так пише про історію цього твору: «Біблія, історія Палестини, давньоримська історія, Талмуд, Йосиф Флавій – ті джерела, які він ретельно вивчав у процесі творення «Останнього пророка». За цей твір йому часто дорікали: мовляв, замість того, щоб писати про сучасність, про боротьбу за визволення України, він емігрував у далекі, нічим з Україною не пов’язані епохи.
Отже, Єгохан – син Захарії та Елісеби, в якому легко впізнається Іоанн, предтеча Ісуса, а потім Іван Хреститель.  В його душі живе любов до зброї, дух війни. Мати віддає його в науку до фарисеїв і садукеїв у єрусалимському храмі. Юнак переживає довгу і складну духовну еволюцію, в результаті її переходить до зелотів, які ведуть підпільну боротьбу проти римських окупантів. Зелоти – більш ніж радикали. Їхнє слово і діло – меч, їхня філософія – апологія меча. Меч нищить ворогів і зрадників з-поміж самих зелотів. Зелоти вважають, що їхній народ повинен жити в нужді і бути якнайбільше приниженим – це добре, бо полегшить їм завдання підняти його на боротьбу з наїзником. Єгохан дедалі більше почувається збентеженим серед зелотів. А вони страшенно невдоволені ним, бо він «забагато думає».        

Ми вдячні Богдану Кравціву, який першим здійснив спробу реконструювати біографію Мосендза на основі його численних листів, ним самим підтверджених подій, за його роботу по збереженню і друку роману «Останній пророк».

І, наостанок, вивчаємо творчість наших літераторів розстріляного відродження і еміграції і маємо унікальний шанс позбутися комплексу меншовартості перед так званою «великою» російською культурою.  Якщо цього не зробимо ми зараз, тоді потвора «русского міра» відповзе, залиже рани, і знову повернеться – до наших дітей і онуків.