Книжкова виставка "Найпопулярніша постать на галицькому грунті…»

 

«…українська земля існує, і на ній живе український народ, який хоче бути хазяїном на свойому власному полі. І — буде»

 

Бібліотека ім. Петра Панча пропонує читачам книжкову виставку «Найпопулярніша постать на галицькому грунті…», присвячену 150-річчю від дня народження видатного українського поета і письменника, художника і мистецтвознавця, дослідника літературних процесів, популяризатора і перекладача європейської класики, автора текстів численних музичних творів і теоретика феномену Українського Січового Стрілецтва, видатного педагога і активного громадського діяча, філософа, етнолога, публіциста, варшавського сенатора і професора Ягеллонського університету в Кракові Богдана Сильвестровича Лепкого (9 листопада 1872 р. – 21 липня 1941 р.).

Відкрив для нас Богдана Лепкого ще за радянських часів Микола Жулинський вже далекого 1990 року у своїй книжці «Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)» (Київ, Дніпро, 1990), захищаючи свою публікацію про «ундо-фашиста» (за радянськими кліше) Богдана Лепкого згадками про його начебто дві зустрічі з Леніним у Кракові.

Походженням із давнього роду, на гербі родини Лепких поряд – мечі, хрести і лицарський шолом, а також гусячі пера, Богдан Лепкий здобував освіту спочатку у Віденській академії мистецтв, а потім на філософському факультеті Віденського університету. Завершував навчання Богдан Лепкий у Львівському університеті.

Ставши лектором україністики в Ягеллонському університеті, Лепкий опинився в центрі життя української громади в Кракові, а на Західній Україні він відігравав роль посла європейської літератури та мистецтва. Його дім став своєрідним центром української еміграції. У ньому постійно бували такі видатні художники, як Бойчук, Новаківський, Курилас та новеліст Василь Стефаник, приїздив Михайло Коцюбинський і Ольга Кобилянська.

Останні десять років перед Другою світовою війною життя Богдана Лепкого (1930-1939 рр.) було тісно пов'язане із селом Черче за п'ять кілометрів від Рогатина на Івано-Франківщині. Сюди щоліта він приїжджав лікуватися до місцевого санаторію, де спершу винаймав помешкання, а 1933 року сільська громада безкоштовно спорудила для нього спеціальний будинок, назвавши його «Богданівкою». На жаль, «Богданівка» до наших днів не збереглася. У 70-х роках за часів захисника великої російської культури Володимира Щербицького її знищили, хоч двоповерхова з мезоніном будівля була дуже потрібна санаторію: у ній розміщалися поліклінічні кабінети. А книжки Богдана Лепкого у радянські часи не просто вилучалися,  їх потрібно було знищувати, спалювати (!). Критика якогось одного чи кількох творів («Мазепа») не може претендувати на загальну оцінку людини, яка обсягом літературної спадщини поступається хіба що Іванові Франку!

У час Другої світової війни за німецької окупації, коли він не вітав німецькі акції проти поляків і євреїв, Богдан Лепкий утратив роботу під час ліквідації новою владою університету, весь час матеріально бідував, оскільки в професорській пенсії йому було відмовлено.

В нашій книжковій виставці представлені двотомник його вибраних творів (Київ, Наукова думка, 1997), збірка історичних повістей «Крутіж» («Вадим», «Каяла», «Крутіж», «Орли») (Київ, Веселка, 1992) з передмовою Романа Коритка «З когорти незаслужено забутих…». Цікаві як вступна стаття, так і післямова Федора Погребенника до тома другого. Йдеться про те, що висловлювалися сумніви щодо правомірності й доцільності представляти спадщину Богдана Лепкого, як автора епопеї «Мазепа» у серії «Бібліотека української літератури» (!).

Читачі можуть ознайомитися з окремими історичними повістями письменника: «Мотря» (Львів, Каменяр, 1991), «Полтава» (Київ, Дніпро, 1992), «Не вбивай», «Батурин» (Львів, Каменяр, 1991), «Полтава» (Київ, Дніпро, 1992), «З-під Полтави до Бендер» ( Київ, Дніпро, 1992), які складають епопею «Мазепа». Вибір постаті Івана Мазепи не був випадковим. Як згадував син письменника Ростислав-Лев, батько «хотів блиском гетьманської булави вибити їм (українцям) з голови почуття меншовартості». Богдан Лепкий, відійшовши від усталеної в західноєвропейській літературі традиції зображувати Івана Мазепу як романтичного героя-коханця, вперше в українській літературі від XVIIІ ст. створив образ великого гетьмана, визначного українського державного діяча, досвідченого політика, дипломата, опікуна церкви, мецената освіти, науки та культури. Та насамперед прозаїк показав Мазепу як вождя української нації та борця за її незалежність. В образі Мазепи сам Богдан Лепкий, безкомпромісний захисник ідеї вільної соборної незалежної України та благородна, висококультурна, глибоко релігійна людина. Устами Мазепи письменник проголосив кредо українця - соборника такими полум’яними словами: «Жити не для себе, а для України», які стали девізом для не одного покоління українських патріотів. Зі сторінок роману Б. Лепкий означив мету національно-визвольних змагань українського народу, актуальну як для XVII—XVIIІ, так і для ХХ — XXІ століть — Соборна Українська Держава. Останніми словами Мазепи були: «Дай нам, Боже, вольними бути!». Роман Горак стверджував, що у передвоєнні роки інтелігентність та освіченість кожного українця вимірювалась тим, чи читав він «Мазепу».

Прихильники поезії можуть здійснити мандрівку по сторінках величезної кількості збірок поезій Богдана Лепкого, які абсолютно не вкладалися у вульгарно-соціологічні рамки радянської критики. Він надзвичайно ніжний і тонкий лірик, уміє кількома словами глибоко проникнути в душу читача. Його поезії прості, гарні, ліричні. Поет не міг не бачити незавидного становища галицького селянина, не відчувати національної і соціальної несправедливості. На першому плані у нього - покривджена людина.

Зараз для нас стає актуальною антивоєнна лірика Богдана Лепкого. Ось кінцівка начебто простенької поезії «Батько і син» про розстріл зневоленого горем старця і його восьмилітньої дитини: «Батько востаннє дитину обняв: «Не бійсь, не бійся, мій сину. Муки колись Христос за нас приняв, Ми вмремо за Україну». Сто років пройшло і знову війна за незалежність.

Ліричний вірш «Журавлі» («Видиш, брате мій»), покладений на музику 1915 р. його братом, живе і досі як народна пісня. Яр Славутич вважає Богдана Лепкого одним із найкращих ліриків за весь час існування української літератури («сумирний Орфей у нашій літературі»).

Для шанувальників творчості Тараса Шевченка в нашій виставці є чудове дослідження Богдана Лепкого про Тараса Шевченка «Про життя і творчість Тараса Шевченка» (Київ, Пульсари, 2005).

Трохи з інтернетівських джерел про публіцистику Богдана Лепкого. У статті «Жав не жав, — а сіяти треба» Богдан Лепкий початок ХХ ст. в історії українського народу  порівняв із часами Богдана Хмельницького. Повстання «під проводом батька Богдана» увінчалося успіхом — Україна скинула з себе шляхетське ярмо, лише смерть гетьмана привела до втрати держави. Нині причиною цього стала політика С. Петлюри та В. Винниченка, котрі чекали допомоги від закордонних союзників, тоді як порятунок був у власних силах: «Правда і воля, та не для нас. Даром шукаєте її на чужому полі, на польському й московському, вона лежить у нас, в нашій, кров’ю политій землі, в нашім великім поневоленім, покривдженім та невмирущім народі». Богдан Лепкий ясно бачив, що український народ в Радянській Україні так і не став повноправним господарем: «…нема в наших руках ані шматка землі, на якій лежала б печать української держави. Скаже хтось: а совітська Україна? Брехня, це не Україна, це большевицьке генерал-губернаторство…». Богдан Лепкий вважав, що українська держава постане на карті світу в майбутньому за умови, коли національно свідомими стануть найширші кола громадянства. Величезного значення Богдан Лепкий надав українській національній ідеї, він вірив, що ця ідея зреалізується у майбутній державі: «…українська земля існує, і на ній живе український народ, який хоче бути хазяїном на свойому власному полі. І — буде».

Виступаючи на захист української ідеї, Богдан Лепкий закликав усі політичні партії записати першим пунктом до своїх програм тезу «Самостійна українська держава» і цим закласти фундамент під майбутню незалежність України: «Будучність наша… в нас самих, в наших душах і серцях, в мозгах і м’язах, в енергії народу, в охоті жити, розвиватися, бути вільними і достойними, бути не худобою, а людьми!» («До земляків!»). Національно свідома людина не приховує свою національну приналежність, любить свою вітчизну, шанує народні традиції, знає й береже історію, мову, культуру власного народу. «Що лиш така свідомість національна, — писав Богдан Лепкий, — дає нації тую ідеальну силу, якою вона може відбиватися від ворогів, може разом з другими народами посуватися по шляху поступу». Саме формування національної ідентичності в кожного українця є умовою визволення України зі столітньої неволі. «Відродження нації мусить початися з духа», — підкреслив Богдан Лепкий, — «…поширенням правдивої свідомости національної врятуємо себе» («Національна свідомість»). Виступаючи на сторінках української преси, Богдан Лепкий усвідомлював, що сказане ним не всі схвалюють, однак вважав, що «найкраща в світі прислуга — це правда, висказана в час».

У переддень Дня української писемності та мови хочеться нагадати, як 13 березня 1939 р. з трибуни польського сенату Богдан Лепкий підкреслив необхідність навчання рідною мовою, що є джерелом формування національної ідеї в процесі культурного поступу: «За допомогою рідної мови дитина пізнає свою родину, пізнає явища природи, в неї виникає думка про всемогутність Божу, а далі та любов до родини поширюється на любов до краю, аж нарешті переростає у постанову — жити і героїчно вмирати за все те, що серце покохало. А тому обмежувати матірну мову не корисно ані для краю, ані для держави. Свідомий громадянин, що кохає свою землю, віру і мову та свою культуру — це найцінніший скарб не лише народу, але і держави».

 Для поціновувачів мемуарів можна запропонувати надзвичайно цікаві мемуари письменника «Казка мойого життя. Бережани». Чудова м’яка українська мова, не зіпсована реформами орфографії і лексики часів Сталіна і Щербицького! Ось одне чудове свідчення того, як після багатогодинної розмови батька Лепкого і Івана Франка, коли до порозуміння образу біблійного Мойсея учасники не дійшли, Іван Франко вийшов в город і за хвилину повернувся і пообіцяв написати «Мойсея».

Після довгих десятиліть забуття і заборони в радянські часи знайомимося з творчістю славетного поета, прозаїка, перекладача, літературознавця Богдана Лепкого.