«Один із кращих прозаїків українського красного мистецтва» До 130-річчя від дня народження Пилипа Капельгородського.

 «Росія – це деспотизм і тиранія, якої ще світ не знав. Це темна, як ніч, холодна, мов кам’яний мур, і безжалісна, прикрита зовнішньою доброзичливістю сила, що зазіхає на всі краї. Росія – це найтяжче рабство, це невблаганна жорстокість і лукавство».

За цю цитату, яку жандарми прочитали у щоденнику семінариста Пилипа Йосиповича Капельгородського, йому довелось розплатитися першим арештом 1902-го. До 130-річчя від дня народження (26(14).11.1882–16.05.1938) цього майже повністю забутого українського поета, прозаїка, публіциста, громадського  діяча, борця з самодержавством бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Один із кращих прозаїків українського красного мистецтва» (за висловом Михайла Стельмаха). На кістках таких письменників, як Пилип Капельгородський, творився міф «великої російської культури». Процитуємо уривок «Тіні» з автобіографії також призабутого кінорежисера Івана Кавалеридзе, яку можна знайти в збірці «Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія. Публіцистика», виданої Національним Центром Олександра Довженка.  

«Оголошений ворогом народу мій тесть, письменник Пилип Капельгородський, який готував російський варіант «Запорожця з Дунаєм». Щодня дружина й теща годинами вистоювали біля брами полтавської тюрми, очікуючи, доки в них візьмуть передачу. Якось вузлик полетів тещі в обличчя. Пояснень не дали. Згодом один із карних злочинців, потрапивши на волю, передав їй шматочок матерії, списаний кров’ю. Текст гранично лаконічний: «Мене оббрехав: Федір Тихонович Кравченко – Теодор Орисіо. Під тортурами підписав обвинувачення, після якого мені не жити»… Реабілітували його вже посмертно…  Жодних вибачень не було… Письменник очорнив побратима по перу, з яким приятелював, заходив до нього додому. Точніше, убив!»                                                          Для Федора Кравченка наклеп став можливістю перебратися до Москви, очолити літературну редакцію кіностудії «Мосфільм» і стати стовідсотковим благодійним радянським літератором.

У бідній  родині безземельного селянина Йосипа Капельгородського було одинадцятеро дітей. Пилип був здібним учнем, а батько хотів аби син вибився зі злиднів і став священиком. Хлопчик навчався у  Роменському духовному училищі (був «найменший у всій школі і, мабуть, наймиршавіший»). За протест проти постійних образ («куховарчиним дітям не місце в духовній школі») був виключений: «в графі дисциплін стояла загальна дужка й цифра «5», а в графі поведінки – цифра «1» і літерами – «єдініца»). Склав іспит до Полтавської духовної семінарії, де вчився по 1902 рік. Познайомився зі старшим за себе Симоном Петлюрою. Увійшов до Громади, а 1901-го вступив до Революційної Української партії (РУП). 1902-го він підписав петицію, в якій семінаристи вимагали включити українознавчі предмети у навчальні програми. За поширення нелегальної літератури та листівок під час селянського повстання на Полтавщині його було заарештовано та виключено з семінарії. Блискуче склав екстерном екзамен на народного учителя в Роменському реальному училищі.  У 1903 р. втік від можливих арештів на Кубань, де працював учителем у с. Успенське. Під час революції 1905–1907 проводив антиурядову пропаганду серед селян.                                                                                                                                        Перші поетичні твори Капельгородського опубліковані в альманасі молодих поетів «Перша ластівка» (1905). Згодом друкувався в таких виданнях., як «Рідний край», «Нова громада», «Громадська думка», «Рада», «Літературно-науковий вістник» та ін. 1907 року вийшла перша збірка поезій «Відгуки життя» (є в інтернет-ресурсах), в якій помістив вірші, що були написані під враженням баченого і пережитого,– «1902 рік на Полтавщині», «Бур'ян», «Не можу мовчати», «За гратами» та ін. До найвитонченіших і цілком оригінальних належать поезії «Fata morgana» (1909), «Ноктюрн» (1910). Леся Українка відзначила появу молодого поета.

У 1909 р. знову заарештований і ув'язнений в армавірській тюрмі (у тому числі за публікацію поезії «Не стріляй!»). Після виправдального судового вироку (допомогли масові протести населення) виїхав до Владикавказа. Працював журналістом  у місцевій газеті «Терек». Відстоював права малих народів Тереку, піднімав цю проблему у  Державній Думі. На всенародному сході 16 січня 1910 р. його обрали начальником Караногаю, де прожив сім років. Займався адміністративною роботою та вивченням історії і побуту караногайців-степовиків. У Караногаї він не тільки відкрив дві школи, пансіон та Народний будинок із чудовою бібліотекою й синематографом, а й викопав один з найкращих у тогочасній Росії артезіан прісної води, створив великий рибний ставок і за сім років самовідданої праці в країні пекельної спеки за допомогою бобової рослини донника зупинив піски. Там виріс прекрасний сад, море квітів. На неплідному піску письменник вирощував восьмикілограмову капусту, тридцятикілограмові кавуни. З дитинства він мріяв про рай, «парадиз» на землі і зміг-таки хоч трошки здійснити свої дитячі бажання...

А далі була революція. У 1918 р. він привітав більшовиків гострим фейлетоном «Русская история от Александра Благословенного (Романова) до Николая Ленина (Ульянова)», надрукованому в кооперативному журналі «Трудовой крестьянин» (№16 за 1918 р.). Ось цитата: «...Затеяли повсюду Гражданскую войну. Набили трупов груду, Расстроили страну. Избранников народа Успели разогнать, И всяческого сброда У власти посажать. Сторонники захвата Сплоченною ордой Готовы без возврата Идти за новый строй. Кровавыми клещами Расселись по стране, По-старому над нами Куражатся вдвойне. Народу рты зажаты Винтовкой и штыком, Иуды и Пилаты Командуют кругом. Довольные судьбою,  Лелея произвол, Захватчики гурьбою Всползают на престол. Царей у нас десятки, «Министров» – не сочтем,  Какие-то порядки Теперь мы заведем?...»                                                                                                       Коли денікінці захопили Ставрополь, письменник перепливає рибальським човном в Україну. Капельгородського призначають директором організованої ним Лубенської української гімназії. Коли Лубни зайняли денікінці, він вийшов на чолі демонстрації гімназистів з національним прапором в руках. За це був заарештований, приймає сан єпископа української автокефальної церкви, яким був лише місяць, до приходу військ Центральної Ради. Як прибічник УНР і однодумець соціалістів-революціонерів, підтримує петлюрівський рух і після поразки Української революції.  Від 1921 перебував під наглядом радянських каральних органів, не раз був заарештований. Від репресій врятували широкі зв’язки з революціонерами різних напрямків, у тому числі з комуністами-боротьбистами, а також той факт, що в газеті «Терек» співробітничав з Кіровим, який став одним з визначних більшовицьких вождів.

Трагедійну повість «Аш хаду» (1916), присвячену життю караногайського народу і в якій змальована історія закоханих Каїрбека і Отарбіке, можна читати і зараз, в часи панування культу грошей. Цікавими для наших читачів будуть і «Записки семінариста», написані в травні-вересні 1909 р. в армавірській тюрмі. Слід зауважити, що вже в радянські часи письменник наново переписує розділ «Записок семінариста» про свою спільну діяльність з С.Петлюрою, А.Лівицьким, іншими діячами національно-визвольного руху,  «у світлі рекомендацій радянської критики» дає цим діячам негативну оцінку. Все ж таки залишає згадку про зустріч з С.Петлюрою і порівняння його обличчя з обличчям Григорія Сковороди (у «Творах» П.Капельгородського, виданих у Києві в 1961 р. і з якими можна ознайомитися в нашій бібліотеці, це порівняння вилучено).  У бадьорих невибагливих віршах поета періоду індустріалізації та колективізації можна знайти досить дивні, на перший погляд, образи: «Бурує край новими силами В руках колишніх злидарів І над братерськими могилами Встають високі димарі» («Індустрія»).

У 1932 р. окремою книжкою видає роман «Шурган» – панораму головних сил громадянської війни, безцінне свідоцтво  соціальної психології найрізноманітніших класів, верств, прошарків, груп, окремих осіб. Жахливі останні сторінки повісті: «Настав день, але було темно, як уночі. Зійшло сонце, але його похоронила земля, що встала порохнявою вище хмар. Табір тримався недовго. Шалений вітер перевернув і розметав вози і покотив їх покотом у пітьму чорного дня, розкидаючи поранених і хворих. Бігли очманілі коні, бігли люди й падали, ховаючись за бугри, а бугри вставали й перекочувалися через трупи й летіли в безмежну далечінь. 11-а армія переходила свою останню страдницьку путь.» Всі (!) герої повісті загинули – така ціна людського життя під час війни. Повість допомагає розібратись і в подіях двох недавніх війн в Ічкерії.

В наступні роки пише роман «Артезіан» (1934 р.) і, частково, «Оборону Полтави» (1938 р.), але в них дуже сильний вплив радянщини. Вибагливі читачі мають можливість пересвідчитись в цьому, оскільки книжка «Артезіан. Оборона Полтави» чекає на них в нашій бібліотеці.

19 березня 1938 р. Пилипа Йосиповича на його квартирі в Полтаві за адресою: вул. Кірова, 24 заарештували співробітники обласного УНКВС і ув’язнили в полтавській тюрмі. Звинуватили у написанні поеми «Цар Горох», вірша «Брат» (є в двох книжках його творів), який оцінювався енкавеесівцями як антирадянський, колишніх зв’язках з С.Петлюрою. 5 квітня 1938-го особлива Трійка НКВС засудила Капельгородського до розстрілу «як найзапеклішого ворога компартії і Радянської влади» за участь у міфічній підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації. Існує точка зору, що 56-річний письменник, який пережив страхіття царської і денікінських тюрем, не виніс жорстоких тортур сталінської катівні, і до травня не дожив. А датою смерті слід вважати дату допиту, останню звістку про письменника, борця, громадянина.

Будемо сподіватись, що наша  держава здійснить ідеали демократії, соціальної справедливості і правди, за які боровся Пилип Капельгородський. І, наостанок, поезія «Балакучим патріотам» з поетичного доробку поета.

Всі ми, браття, патріоти,
Всі кохаєм Україну,
А покличуть до роботи
То ховаємось за спину.

Чув я раз палкі змагання,
Де лились промови сміло –
Скільки слів?! Які бажання?!
Як гукали всі: “До діла!”

Право кожної людини
Щирим словом боронили,
Гімн народний України
Що є духу голосили.

Рідний край, бач, всі кохали,
І того з таким запалом,
Не лякаючись, кричали
“Ще не вмерла!” всім кагалом.

То боями вихвалялись,
Що за матір Україну
Все життя поневірялись
Та боролись до загину.

А недбалим одностайно
Прикрість гостру висловляли,
Не змагаючись, негайно
Всіх до бою закликали.

Та аж пізньою добою
Порозходились додому,
Задоволені собою
За промови… Та й по всьому!

Без найменшого посміху
Думав я, з вечірки йдучи:
“Хай кричать собі на втіху
Патріоти балакучі!”

Хоч од їх добра не буде,
Та проте не буде й шкоди:
Патріотами ці люди
Поробилися для моди.

Всі ми, браття, патріоти,
Всі кохаєм Україну,
А покличуть до роботи,
То ховаємось за спину.