Як стати Холуєм – лайфхак від Івана Сенченка (made in 1927)

                                ЛЮДИНА ЧУЖА РАДЯНСЬКОМУ ЛАДОВІ

95 років тому в журналі «ВАПЛІТЕ»  з’явилась невеличка сатира «Із записок» (інша назва «Холуєві записки»), за яку її автор – Іван Сенченко (12.2.1901 - 9.11.1975) остаточно отримав звання політично ненадійного письменника, а звідси й підданого на десятки років переслідуванням і репресіям.  Твори Іван Сенченко ніколи не входили до шкільних програм, а в нашій бібліотеці є єдина його книжка - останнє видання 1990 року в серії «Бібліотека української літератури». Нашою виставкою «Як стати Холуєм – лайфхак від Івана Сенченка (made in 1927)»  ми віддаємо шану цьому українського літератору, фактично навмисне викинутому з історії української літератури спадкоємцями комуністичних ідеологів.

Емігрантські літературознавці [Іван Кошелівець. Поклонник шаленіючого сонця. Пам’яті Івана Сенченка («Сучасність», Мюнхен, 1976, №2), Юрій Лавріненко («Розстріляне відродження»)] одностайно відзначали, що це єдиний і унікальний твір не лише в спадщині Сенченка, а, мабуть, і в усій радянській літературі за всю її історію. Сенченко мав сміливість у  монолозі Холуя дати  «ідеальний» образ, на подобу якого партія прагнула перевиховати громадян на території СРСР. «Позитивні» прикмети цієї людини: «слухняність», «покора», «мовчання» , безмежна відданість «великому Пієві».  «Пій — все, що суще над нами».  Починаючий письменник передбачив чи вгадав в його особі  образ самого Сталіна. А ось суть сатири: «Дивіться у рот Пієві: його слова — ваші слова. Звідсіль єдиномисліє. А де єдиномисліє — там спокій. У очі пильно вдивляйтесь — бо його погляд — ваш погляд. І ви не будете скоса дивитися». Саме тому Юрій Лавріненко при укладанні літературного портрета Сенченка для антології «Розстріляне відродження», не знайшовши для «Холуевих записок» паралелі в українській літературі, порівняв їх з сатирою Салтикова-Щедріна.

А далі Сенченку прийшлося пристосовуватися до середнього рівня, знижуватися до пересічности, і як сказав би Довженко — писати, «як усі».  Літературознавці відзначають, що наші три талановиті майстри гоголівської школи новітнього часу в Україні  - Олександр Довженко, Юрій Яновський та Іван Сенченко - в радянській дійсності стали пропащою силою, давши майже самий натяк на те велике, що могли б створити.

Багато чого не зміг уголос сказати Іван Сенченко. Щирий патріот, він безмежно любив свою землю і людей на ній, і ми лише трошки узнаємо з посередніх джерел, як важко переживав він, бувши вже важко хворий в останні роки життя, кожен новий вияв терору у вигляді чергового арешту й національної дискримінації, коли доходила чутка про ліквідацію останньої української школи в Запоріжжі чи якому іншому місті.

Отже нагород і слави Сенченко за життя не здобув, а після смерті тим паче. Він один із тих небагатьох «українських радянських письменників», про кого СПУ не видала традиційну збірку мемуарів. Хоча сам він устиг записати надзвичайно колоритні короткі спогади про літературне життя у 1920–1940 роках, активним учасником якого був. Найбільше Іван Сенченко цікавив «органи», про що дуже багато в цікавій статті Ярини Цимбал «Три могили Івана Сенченка», з якої взяті наступні факти.

 

Сексот «Тичина» 3 вересня 1927 року повідомляв про Сенченка: «Безоговорочно предан Хвилевому, хотя боится показать это».

ДПУ про поїздку українських письменників до Москви в лютому 1929 року: «Лидеры ваплитовцев Хвильовый и Сенченко за все время пребывания в Москве ничем себя не проявили, делая вид, что выполняют неприятную, но обязательную для них миссию».

У справі-формулярі на Сенченка є дві розгорнуті рецензії на книжку «Дубові Гряди» з рясними цитатами з оповідань, особливо «В золотому закуті». Інформатор «Марксист» 6 січня 1929 року підсумовував: «В целом сборник представляет собой интересные в украинской литературе явления. Апологетизация отрицательных, подчас криминальных типов и обрисовка яркой и привлекательной картины процветания кулацкого села с безразличным, порой сочувственным к нему отношением автора».

2 вересня 1932 року сексот «Професор» передавав: «Сенченко має заробітки лише по Всеукомдраму — 300 крб, та через запізнену видачу зарплатні змушений бігати позичати, але і цих грошей не дістане. Домробітниці немає, двоє дітей — 6 міс. і три роки, дружина з цими дітьми возиться день цілий, а Сенченко як прийде з Всеукомдраму, замість праці коло літератури мусить глядіти дітей, ходити по обід, по молоко дитині, купає дітей і бігає десь позичати грошей. Ясна річ, що на 10–11 год. вечора оце все так вимотає його, що рука не береться за перо».

13 травня застрелився Микола Хвильовий. 23 травня, як доповідав агент «Слово» «Сенченко зачитав із книги «История средних веков» кілька розділів… коли по всій Європі був голод, люди їли людей. Прочитавши цей розділ, Сенченко додав: «Історія повторюється. Хіба у нас на Україні не голод і не те саме. Але тоді це було стихійне лихо, а у нас до того обчистили село, що воно не гірше голодає і їсть само себе».

20 листопада 1938-го агент на прізвисько «Белінський»: «И. Сенченко. В прошлом писал особо резкие националистические кулацкие произведения. Был одним из ближайших доверенных Хвылевого. Рыдал на его похоронах так, что страшно было смотреть. Затем сразу же перестал печататься и выступил с «Напередодні» только в 1938 году».

Ось письменник Омелько Розумієнко влітку 1938 року скаржиться на недавню публікацію «Напередодні» Сенченка: «Читаючи роман письменника Ів. Сенченка, вміщений у «Літературному журналі» № 1, 2, 3, 4, 5, я надибав кілька місць, що вони викликали в мене подив, як редакція не звернула на них уваги. На мою думку, ці місця наводять на підозри щодо навмисної агітації, звісно, не на користь компартії і Радянської влади». Фраза «Та він же дуже розумний! У Варшаві два роки жив, а там до Німеччини рукою подати...», на думку Розумієнка, — це «давня, ще од фашиста Хвильового настанова рівнятися на західну фашистську Німеччину». Ще один уступ у романі — «це як небо од землі далеке вчення Леніна про три покоління російських революціонерів. Це заперечує всю героїчну боротьбу російського народу протягом історії і перегукується, хоч і завуальовано, з бандитом Бухаріним». «З наведеного прошу зробити висновок», - завершує Омелько Розумієнко, підписується як член КП(б)У і зазначає номер свого партквитка.

Інший донос так і не ліг на папір, залишився на словах. У кінці серпня 1938 року агент «Ясиноватський» сповіщав: «27.VІІІ.38 г. вечером ко мне на квартиру зашел Варавва Алексей Петрович (член Союза советских писателей, беспартийный) и начал намекать, что он кое-что знает о Сенченко Иване (писателе, Харьков). Варавва заявляет, что … было много разговоров фашистского порядка (со стороны Сенченко), и Варавва считает его врагом. Он просит не оглашать на собрании, так как Сенченко, дескать, откажется от своих слов».

 

18 листопада 1947 року агент «Стріла» (Юрій Смолич) звітував: «Состояние Сенченко очень подавленное и растерянное. Критику его произведений, сопоставляя с фактом снятия его с поста ответственного секретаря журнала («Україна»), он рассматривает как «решение вышибить» его из литературы совсем. То, что за изъятый роман «Його покоління» ему перестали платить причитающиеся по договору деньги, отобрали лимит по Союзу писателей и нигде не печатают, Сенченко расценивает как «решение оставить его с детьми без куска хлеба». В раговоре Сенченко говорит, «что он уже примирился с тем, что он уже не писатель». Он говорит: «Писать мне нельзя, что бы я ни написал, все будет признано плохим и несоветским: доказать все можно, если нужно».

Свой вывод он аргументирует так: «Ведь никакого конкретного обвинения за книгу мне не предъявили. Даже национализма не нашли. Но хотя национализма и не нашли, заявляют, что это — рецидивы национализма. В чем же дело? Значит, не в романе дело и не в каких-то моих новых ошибках. Просто решено, что я, раз я двадцать три года назад написал «Записки холуя» и «Червоноградські портрети», не имею права работать в советской литературе, что бы я теперь не написал».

Через рік, восени 1948-го, Смолич у донесенні повідомляв, що діти Сенченка хворіють від недоїдання, у нього самого тіло вкрилося фурункулами, а його дружина приходила до Смолича розвідати, справді її чоловік нічого в Спілці не заробляє чи, може, ховає від неї гроші. Та найголовніше — Сенченко нічого не міг писати, сам це розумів і зізнавався в цьому.

 

25 грудня 1951 року начальник відділення в МДБ УРСР майор Сєкарєв розглянув справу-формуляр № 1383 на Сенченка Івана Юхимовича і встановив, що «данных об антисоветской деятельности Сенченко в настоящее время не имеется».

7 грудня того року в МДБ УРСР закрили справу-формуляр на Сенченка і передали її в обліково-архівний відділ. Самого письменника вирішили залишити на «общесправочном учете».

 

А що зараз? Настало забуття, у вже незалежній Україні твори Івана Сенченка цікавлять лише науковців, часто лише для того, щоб заробити на них дисертацію чи публікацію. А оскільки формально Іван Сенченко належить до «українських радянських письменників», йому ще й загрожує небезпека декомунізації. Іван Сенченко протиставляв Холуєві Прометея: «всі хотіли бути Прометеями і, йдучи цим шляхом, ішли проти своєї справжньої природи — природи незрівнянно прекрасного Холуя. Хто вам сказав, що ви Прометеї? Це непорозуміння: Прометей — мрія, ви — реальність. Чого ж ви хочете тікати від своєї справжньої суті?»

Самому ж авторові вдалося втекти від цієї «справжньої» суті. Він не прогнувся, але чи переміг, питає нас Ярина Цимбал.

 

У часи нашого протистояння імперії зла потрібно все ж таки відволіктись від слухання бадьорих інформаційних годин наших деяких яскравих представників «другої найдавнішої професії» в Україні і прочитати кілька сторінок цього чудового тексту, такого актуального в часи, коли наша Україна після перемоги у війні (сподіваємось!) може ще дуже довго перетравлювати в собі спадки совєтчини і тоталітаризму. До речі, в збірці Миколи Жулинського «Із забуття в безсмертя» (Київ, Дніпро, 1990). Ви зможете прочитати притчу Івана Сенченка «Святий Хасан», в якій однозначно впізнаєте долю Георгія Гонгадзе в образі поета!