Куліш Vs Сталін. Хіба може аморальна людина будувати моральний соціалізм? Сьогодні, коли я вже виріс із своїх юнацьких фантазій і мрій, я знаю, що соціалізм буде лише друга після християнства світова ілюзія... Голод і Революція залишаються голодом і Революцією. Не має майбутнього Україна. Бандити ми й отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний... І ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу.

                                                   

До 130-річчя від дня народження українського письменника, режисера, драматурга, одного із лідерів Розстріляного Відродження Миколи Гуровича Куліша (18 грудня 1892 – 3 листопада 1937) бібліотека ім. Петра Панча представляє книжкову виставку «Куліш Vs Сталін».

Микола Куліш народився на Херсонщині у надзвичайно бідній родині батрака-селянина. Ще хлопчиком проявив себе як яскрава й непересічна особистість, мав добру пам'ять, багато читав. На кошти громади з вересня 1905 р. талановитий юнак навчається в Олешківському міському училищі, з 1908 р. — у чоловічій гімназії. Мешкав у притулку для сиріт, згодом його взяла до себе родина Невелів — олешківських інтелігентів. 1914 р. Микола Куліш вступив на історико-філологічний факультет Новоросійського (Одеського) університету, проте навчання змушений був перервати через мобілізацію до царської армії. Закінчив Одеську школу прапорщиків і був відправлений до Смоленська. Тяжко поранений, безпосередній учасник Жовтневих подій. Він – свій з-поміж чужих, чужий з-поміж своїх. Розумний, із гарними манерами інтелігент, але полум’яний більшовик. Походженням із наймитів, але царський офіцер (штабс-капітан), одружений із дворянкою. Шкільний товариш і свояк Всеволод Невель воював на боці білогвардійців. Поборник національного відродження, хто сприяв поширенню в народі ідей Української Революції 1917-1920 рр. Начальник штабу групи військ Херсонського напрямку, котрий сприяв встановленню в Україні більшовицької диктатури (батько Микола для тисяч вояків і прототип одного з літературних героїв Юрія Яновського), який складає українські підручники. Арешти, хвороби, денікінський полон, втеча з-під розстрілу у петлюрівців… Він залишився живим і тому дуже незручним свідком буремних подій для кабінетної номенклатури нової промосковської влади.

Переїзд до Одеси, де Микола Куліш стає автором першої професійної п’єси «97», що стала окрасою театрального сезону 1924-1925 рр. Прем’єра в Українському державному академічному театрі імені Івана Франка, де 9 листопада 1924 р. центральну роль, незаможника Мусія Копистки, виконав великий український актор Гнат Юра, – свідчила: у нас народився національний Шекспір. Під час вистави «97» жінки в харківському залі непритомніли, а під столичним театром чергували карети «швидкої допомоги». У 1925 р. постановку «97» здійснили в Нью-Йорку та інших містах США. 

 

Переїзд до Харкова, знайомство і дружба з Лесем Курбасом. Модерний шедевр Миколи Куліша

«Народний Малахій» (1927). Малахій Стаканчик - теж пророк, який начитався «більшовицьких книжок» і вирішив, що його місія - домогтися «негайної реформи людини». Тому й посилає він свої фантастичні проекти в Харків, до Ради Народних Комісарів, тому й залишає домівку з дружиною і трьома доньками, тому й проголошує себе Народним Малахієм. Інтуїція і спостережливість митця підказали драматургові, що фанатичне бажання втілити утопію в життя межує з божевіллям. Крізь фанатичну віру Народного Малахія в «голубу мету» також проглядає тінь безумства.                                                                                                                               Прем'єра в «Березолі» відбулася 31 березня 1928 р. (Малахія грав Мар'ян Крушельницький). Вистава мала нечуваний успіх. І все ж, одразу найбільш лояльні почали сумніватися: мовляв, Курбас із Кулішем показали життя крізь «нерадянські скельця». Від них обох, режисера й драматурга, вимагалося бути такими, як усі.

Перлина нашої експозиції – книжка видавництва Української вільної академії наук у США «Микола Куліш. Твори. Спогади про М. Куліша – Антоніни Куліш» (Нью Йорк, 1955). Надзвичайно цікаві спогади Антоніни Куліш, чудова мова, фактично всі ті, хто пише про Миколу Куліша, використовують саме ці спогади. Біографічна довідка «Микола Гурович Куліш» Григорія Костюка вразить Вас витягом з протоколу ч. 8 засідання комісії по чистці парторганізації письменників від 14 червня 1934 року, передрукованого з Львівського журналу «Наші Дні» (червень, 1943, ч.6). Коментарі до трьох п’єс Миколи Куліша – це взагалі маленькі шедеври: як схожі цитати тодішніх компартійних критиків Миколи Куліша на передвоєнну риторику багатьох представників другої найдавнішої професії, які зараз на наших очах переодяглися у супер-патріотів. А от стаття Миколи Куліша «Критика чи прокурорський допит?» була написана як відповідь на «істеричний голос про холуїв в українській літературі», які добре зрозуміли невеличкий памфлет Івана Сенченка «Із записок», про який, до речі, йшлося в нашій попередній виставці.

У комедії «Мина Мазайло» (1929) про виставу МХАТу за п'єсою М. Булгакова «Дні Турбіних» згадує агресивна захисниця російської мови тьотя Мотя, яка примчала з Курська, щоб рятувати свого племінника від «дурі української»: «Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбіних» - я бачила в Москві. Ах, мої ви милі, «Дні Турбіних». Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани! Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? - Жодного! Всі, як один, дикі, жорстокі... Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!.. Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала... (Утерла сльози). І тобі, Моко, після цього не сором назватися українцем… Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже і все це минеться. І я вірю, що все це минеться. Зостанеться єдина, неподільна... СРСР! [...] А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на сцені! Невже й ваші українці такою говорять? Жах!»

Цікава деталь: у виставі, що її дивилася в Москві тьотя Мотя, не було сцени, яку теперішні коментатори Булгакова називають ключовою: «убивство єврея». Єврея у Булгакова убивають, звісно ж, українці-петлюрівці. За кілька днів до прем'єри цю сцену вилучили: було побоювання, що вона «викличе реакцію, неадекватну авторському задумові», себто - «схвалення, а то й демонстрацію з боку антирадянських елементів у залі» (див.: Булгаков М. А. Собр. соч.: В 5 т. – М., 1990. - Т. 3. – стор. 615). «Антирадянські елементи», виходить, ототожнювали більшовиків і євреїв? Тьотя Мотя переконує, що в її Курську «всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам її трошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську».

12 лютого 1929 р. приблизно сорок українських письменників були на зустрічі зі Сталіним. Крім запитання Валер’яна Поліщука про повернення до України українських районів Воронежчини та Кубані, Микола Куліш сміливо звернув увагу вождя на заборону для українських творів націоналістичного ухилу в той час, коли по СРСР вільно гуляла російська шовіністична пропаганда - «Дні Турбіних» Михайла Булгакова, яку напередодні українські письменники подивилися у МХАТі. Сталін був обурений, адже за кілька днів до цієї зустрічі, а саме 2 лютого 1929 р. він писав: «Что касается собственно пьесы «Дни Турбиных», то она не так уж плоха, ибо она дает больше пользы, чем вреда». І на запитання Миколи Куліша Сталін відповів: «Чи є в п’єсі Булгакова хоч краплина корисного? Є. Так і за це спасибі».

І у відповідь на булгаківські «Дні Турбіних» Микола Куліш написав «Патетичну сонату», яку негайно заборонили в Україні. А російський режисер, у 1920-х рр. – один з найзнаменитіших постановників Радянського Союзу Олександр Таїров поставив цей спектакль на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем’єру членів уряду. Успіх вистави був неймовірний. Москвичі почули батька головної героїні – піаністки Марини (прима трупи Аліса Коонен, дружина режисера Олександра Таїрова), котра «вірить у Петрарку і вічну любов», – щирого і кумедного «учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові» Івана Степановича Ступай-Ступаненка: «Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо (Неньку) – тоді за Інтернаціонал. Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!» За тиждень після прем’єри вся Москва на вечірках та в ресторанах грала «Патетичну сонату» Людвіґа ван Бетховена. Уявіть собі,  як зі сцени московського Камерного театру Марина (Аліса Коонен) у виставі «Патетична соната» виголошувала: «Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш. Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Під цим!..»  Минуло три місяці, й виставу зняли з репертуару через «апологію українського буржуазного націоналізму», а «Патетичну сонату» назвали «націоналістичною контрабандою» і запропонували зробити суворі й нещадні висновки про її автора.  

Як зауважив у представленій в нашій експозиції книзі «Розстріляне відродження» (1959) український публіцист, есеїст, критик Юрій Лавріненко: «Якщо Іван Тобілевич створив класичну українську драму для Театру корифеїв, а Леся Українка – європеїзовану українську драму, то Микола Куліш став творцем модерної драми українського Відродження».  Микола Куліш запекло боронив Курбаса, назвавши його геніальним режисером, а ще осудив тих письменників, котрі задля кар’єри страшаться чіпати національну проблему.  23 вересня 1933 р. Микола Куліш та Олесь Курбас ще встигли показати прем’єру третьої спільної п’єси «Маклена Ґраса», якою розпочався дванадцятий сезон у «Березолі». Вистава виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Панівна верхівка збагнула підтекст, те, що твір – не про Польщу, а про Україну. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, «Березіль» ліквідували. Кінець Миколи Куліша був жахливий, після арешту у грудні 1934 р. він навесні 1937 р. наприкінці сповідального листа просив товариша Єжова, аби той дозволив не божеволіти в камері-одиночці, а з іншими ув’язненими працювати в таборі. Прохання із Соловків до Москви та назад радянська пошта доставляла… півроку. Питання було вирішено позитивно: восени 1937-го року Миколу Куліша з одиночки випустили. Один раз. Аби розстріляти. Капітан Матвєєв полюбляв велику російську літературу і влаштував для своєї коханки перфоменс – розстріляв зв’язаних Миколу Куліша і Олеся Курбаса одним пострілом в голову.

Із майже 300 українських письменників, які працювали у 1930-х рр., живими в Країні Рад лишилося тільки 36; майже кожен десятий. Тільки сім із них померли своєю смертю…