До 100-ї річниці Другого Зимового походу бібліотека ім. Петра Панча підготувала книжкову виставку «Через Базар-Голготу до свята воскресіння». На жаль, ще багатьом в Україні назва Базар, яка в історії визвольних змагань українського народу стоїть поряд із уже повернутими із забуття Крутами, ні про що не говорить. Під Листопадовим рейдом, чи як його часом називають – Другим Зимовим походом, у нас в основному розуміють власне похід так званої Волинської групи, яку очолював сам генерал Юрко Тютюнник. В дійсності це був тільки один епізод, щоправда найбільш невдалий і тому трагічний.
Весь 1921 рік земля України у прямому і переносному
значенні слова палала у вогні повстань, на липень 1921 року в найбільших
партизанських загонах налічувалося близько 30 тисяч чоловік. Без суду і
слідства розстрілювали як підозрюваних у зв’язках з «бандитами», так і
заручників із числа найзаможніших та найшанованіших жителів охоплених
заколотами територій, у деяких випадках доходило до повного знищення сел.
Ішлося не про поодинокі виняткові заходи, а про тотальну систему репресій.
В книжці Ігоря Срібняка «Обеззброєна, але
нескорена» (Київ, 1997) йдеться про те, що комуністична влада додатково
застосувала демагогічне проголошення амністії (фактично тимчасової!) всім
повстанцям при умові їх відмовлення від будь-якої боротьби з нею. За даними
чекістів, амністією протягом 1921 р. скористалися близько десяти тисяч селян.
Отже, восени 1921 р. у 48 партизанських загонах залишалося близько 2700 чоловік
при 30 кулеметах.
Інтерновані в польських таборах старшини і вояки
Армії УНР не могли залишатись сторонніми спостерігачами того, що відбувається в
Україні. Розпочався набір добровольців у рейдову групу, прихід якої на рідні
терени мав об’єднати сили повстанців та покінчити з більшовицькою диктатурою.
Мирослав Попович в своїй монументальній праці
«Червоне століття» (Київ, «АртЕк», 2019) дуже стисло і водночас грунтовно
розповів про чвари між Юрком Тютюнником і Симоном Петлюрою, який все літо та
осінь 1921 р. відкладав початок походу фактично до того часу, коли повстанці в
Україні пішли зимувати по домівках.
Генерал Юрко Тютюнник не зважив, що безоглядний
масовий червоний терор, який лютував цілий рік, мусив, зрештою, ослабити
активність місцевого населення. Замість організування маленьких бойових
загонів, він переобтяжив головну Волинську групу непотрібними обозами, що, в
результаті, цілковито позбавило групу маневрової здатності. І, все одно,
потрібно визнати фантастичні бойові результати початкової стадії цього походу
вояків без достатньої кількості озброєння, без взуття і в таборовому лахмітті.
Загальна кількість їх була менше двох тисяч, і це проти майже двохсоттисячного
червоного війська. Адже їм вдалося дійти майже до Києва...
Увазі читачів і відвідувачів нашої бібліотеки
пропонуємо наступні книжки, в яких можна знайти інформацію про цю подію.
Головні книжки нашої експозиції – «Листопадовий
рейд» Василя Вериги (Київ, 1995) і «Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд.
Базар» (Київ, 1995). Особливо вражають спогади підполковника Івана Ремболовича,
якому чудом вдалося втекти з під варти. Йдеться про «геройську» втечу генерала
Тютюнника під час останнього бою вояків армії УНР під селом Великі Міньки.
Як свідчать документи, в полон
потрапило 537 осіб, із яких до так званого суду дожило 442. «Осіб вищого
командного складу», до яких зарахували 41 полоненого, відправили для подальшого
слідства до Києва. Ще 42 особи зголосились перейти на службу до червоних.
Решту, яким навіть на краю розстрільного рову пропонували помилування в разі
відмови від «націоналістичних заблуждєній», показово стратили 22 листопада 1921
року в містечку Базар. Свідками страти стали селяни, силоміць зігнані з
довколишніх сіл. Полонені герої заспівали під час розстрілу «Ще не вмерла
Україна»…
Євген Коновалець у своїх споминах «Причинки до
історії української революції» (в книзі «Історія січових стрільців», Київ,
«Україна», 1992) наголошує, що він ставився до того походу з самого початку
дуже критично. Підполковник Роман Сушко по зверненню підполковника Отмарштейна
прийняв участь в повстанській кампанії і обидва вони після її невдачі склали
звіт: «…всяка дальша збройна інтервенція з чужини була, на їх погляд,
недоцільною й шкідливою, бо така інтервенція наражала не тільки самих активних
учасників на страшенну небезпеку, але не приносила ніякої реальної користі
українському населенню і ще більше викликала люті переслідування з боку
більшовиків».
Репринтне видання (Київ,
«Україна», 1992) мемуарів Юрка Тютюнника «З поляками проти Вкраїни» (Харків, 1924)
ознайомить з деталями підготовки організації походу, про чисельний склад
повстанців, їх озброєння, про перетин кордону. Юрко Тютюнник, в принципі,
правильно вказав на абсолютну невдачу повстання і про зміни настрою у масах,
про байдуже ставлення з боку переважної частини населення до повстанців.
В книзі Романа Коваля «Багряні
жнива Української революції» (Київ, «Український письменник», 2005) про ці
події йдеться в розділі «Мрії та дійсність» (рейд Подільської групи
Палія-Чорного).
Ярослав Грицак у своєму «Нарисі
історії України» (Київ, 2019) влучно
підкреслив, що для основної маси населення, знесиленої сімома роками безперервної
війни, «кращим був жахливий кінець, аніж жах без кінця.»
Потрібно називати речі своїми
іменами. Як писав Євген Маланюк, нація не хотіла воювати.
Шануємо героїв, які власним
життям довели свою любов до України. Жертва їхнього життя є найкращим доказом,
що в українському народі не бракувало і не бракує відданих патріотів, проте йому
бракувало і бракує гідних провідників до вимріяного
вільного і ні від кого не залежного життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар