«Боже! За віщо?»

Бібліотека ім. Петра Панча пропонує своїм відвідувачам книжкову виставку «Шлях, посипаний євшан-зіллям», присвячену 150-річчю від дня народження Миколи Вороного [ 24.11 (06.12).1871  – 07. 06. 1938], поета, театрального режисера та публіциста, теоретика та історика світового мистецтва, лідера і ідеолога українського модернізму, автора безсмертного маршу «За Україну!», першого перекладача українською мовою «Інтернаціоналу».

Автобіографія Миколи Вороного подається у формі листа до Олександра Білецького у документальному збірнику «Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років» (Київ, «Кліо», 2015). 

Літературознавець із Словаччини  Мікулаш Неврлий у своїй книзі «Українська радянська поезія 20-х років. Мікропортрети в художніх стилях і напрямах» (Київ, «Вища школа», 1991) підкреслює, що першому поколінню українських модерністів не вдалося піднести українську літературу до рівня світової літератури, але їхня праця не була марною. «Важливо те, що це перше покоління  програмово звернулось до кращих творів світового письменництва та що модернізація рідної літератури була її метою». Мікулаш Неврлий робить наголос на те, що Микола Вороний був свого часу найкращим знавцем французької поезії, збагатив вітчизняну літературу добірними перекладами вибраних творів західних, слов’янських і східних поетів.

 Окремі поезії Миколи Вороного (на жаль, їх не так багато) зворушують глибокою ліричністю, справжнім демократизмом і людяністю. Володимир Маяковський цитував надзвичайно мелодійну мову Миколи Вороного в одній із своїх поезій. В нашій виставці представлена книжка поезій, перекладів, критики і публіцистики Миколи Вороного з серії «Бібліотека української літератури. Українська сучасна література» (Київ, «Наукова думка», 1996).

 Про характеристику громадської діяльності та біографію Миколи Вороного йдеться у бібліографічному довіднику «Діячі Української Центральної Ради» (Київ, 1998), який може зацікавити відвідувачів нашої бібліотеки надзвичайно цікавою бібліографією використаних першоджерел. Звертаємо Вашу увагу на те, що 1 січня 1919 р. у Києві  відзначався чвертьвіковий ювілей творчості Вороного. Його вітали на урочистій Академії лідери Директорії Володимир Винниченко і Симон Петлюра, який назвав ювіляра «отаманом духа».

 Навесні 1926 р. Вороний повернувся з еміграції, встиг відсвяткувати 1928 р. у Києві 35-ліття літературної діяльності.

 Надзвичайно цікавою абсолютно для всіх категорій читачів виявиться стаття українського літературознавця Івана Іллєнка «Боже! За віщо? Судний день Миколи Вороного» з хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово» (книга перша, Київ, видавництво «Рось», 1994). З повним її текстом можна ознайомитися в інтернеті (https://ukrlit.net/article1/1606.html).  

Навесні 1934 р. за необережний виступ на похороні Степана Васильченка («За життя небіжчик любив українське сало і перед смертю його бажав, та, на жаль,— не дали й перед смертю йому хоч кришеник того українською сала») був заарештований. Увагу читачів звертаємо на те, що одразу троє письменників написали на Вороного донос. Один із літераторів у своїх свідченнях навіть дореволюційного діяча нашої культури Кропивницького, якого читав колись Вороний, назвав куркулем і націоналістом.

Судова трійка при колегії ДПУ УРСР 9 червня 1934 року замінила Вороному трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же строк — із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській і Ленінградській областях.

З 1937 р. мешкав у селі Глиняне, місті Новоукраїнка тодішньої Одеської області. У квітні 1938 його було заарештовано і ув'язнено вдруге разом з 12-ма селянами села Глиняне. Завідуючому місцевою бібліотекою Павлові Андрієвському судилося бачити Миколу Вороного, з яким він заприязнився за короткий час поетового побуту в цьому містечку, на подвір'ї міжрайонного підрозділу НКВС квітневого дня 1938 року.

«Він упав на коліна, піднявши руки вгору, і з слізьми на очах простогнав: «Боже! За віщо?» - цю картину Андрієвський відтворив у спогадах про поета, які опублікував у газеті «Українець» за німецької окупації під псевдонімом «Степовий». Та вже на початку 1945 року літературознавці у військових кашкетах цей псевдонім розкрили й авторові «доплатили» гонорар - 10 років виправно-трудових таборів.

Ось дещо з того, що намагалися вчинити 12 селян із глухого степового району і 67-річний поет, включений до списку як давній ворог, а, отже, й перший підбурювач. «Навмисно задушив від племінної матки жеребця» (М.Кудер). «З шкідницькою метою на його конюшні, яку він обслуговував, було навмисно зроблено шість абортів конематок» (Л.Павлюченко). «Псував сільськогосподарський інвентар, отруїв формаліном двох коней» (Д.Кравченко).

З рішення Трійки. «До арешту без певних занять... В 1934 був засуджений Колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Син його Марко також засуджений за контрреволюційну діяльність і відбуває покарання па Соловках. Був учасником контрреволюційної української військово-націоналістичної організації. Постановили: Вороний Микола Кіндратович. Розстріляти. Згідно: секретар Трійки Фішман».                   Микола Вороний пішов з життя, не відаючи, що його єдиного сина вже поглинула ненаситна гідра сталінської диктатури (та й у постанові трійки Марко згадується як живий).

А й справді. Боже! За віщо? Отця і сина. Батьків і дітей. Хліборобів і піснетворців. Цвіт народу нашого.