В умовах сучасного протистояння України і імперської Росії ми рекомендуємо відвідувачам ознайомитися з працями нашого класика Івана Нечуя-Левицького про світогляд української нації, народні традиції, багатство прозаїчної народної мови, про постійне прагнення українців до рівності і свободи, про розкриття особливостей етнічної самосвідомості та характеру українців.

« Великоруська народна поезія не цурається матеріяльности. Північний черствий практицизм натворив таких епічних дуже непоетичних форм, яких зовсім нема в українській мові та в поезії. В великоруських піснях про гарного парубка говориться, що він: « поглядит, как рублем дарит ». На Україні се буде зовсім навиворіт: про злого чоловіка кажуть, що він « гляне, неначе п’ятака дасть!»

У програмній статті Нечуя-Левицького « Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини » йдеться не про те, що ця література « гірша » за українську — автор цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але він твердо стояв на своєму: російська література потрібна для Росії, а українцям потрібна своя. Гріх української інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.
У статті « Українство на літературних позвах з Московщиною » Нечуй-Левицький глибоко обурювався відвертою політикою зросійщення народів, пригноблених царизмом, розкривав сутність загарбницьких війн, які постійно вела Росія, у тому числі начебто для звільнення слов’янської Болгарії. письменник з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом.