ВІРА АГЕЄВА "За лаштунками імперії". Читаємо разом! (продовження)

 Негайно їх [ українських класиків ] усіх перечитати — ось той головний імпульс, який зроджує книжка Агеєвої, — і, як на мене, це найкращий комплімент її авторці. Оксана Забужко

 

Продовжуємо читати разом книжку Віри Агєєвої «За лаштунками імперії». В першому розділі «Іншування москаля, національна тожсамість і подвійна лояльність» авторка зробила ґрунтовний аналіз антиімперського культурного спротиву в українській літературі першої половини ХІХ ст. Йдеться про специфіку представлення солдата-москаля як Чужого, Іншого, культурно й цивілізаційно нижчого. Агєєва дає яскраві приклади з прози Григорія Квітки-Основ’яненка. Знамениту «Марусю» немолодий уже автор популярних російських повістей і п’єс написав, аби довести московським опонентам, що українська може стати мовою високої літератури. «Не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми... знаєте, не усе, а так... дещо... потроху... дечого знали, а то по-вашому, так ми... так собі... де нам за вами?.. Гм! На догад буряків, щоб капусти дали».

В інтерпретації Квітки-Основ’яненка українська та російська публічна культура ґрунтуються на цілковито несхожих засадах. Для нього якраз етичні цінності є підставою для вивищення українства над культурно нижчими колонізаторами. Його політичні й суто людські симпатії переважно на боці переможених, а не переможців. Захоплюючись Шевченковим дебютом, старший письменник упевнює: «Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі оттим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: “штіо, да штіо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!”. Спасибі, що плюєте на се та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе».

Як зразок прямої полеміки з російськими авторами, котрі переписують вітчизняну історію у згоді з імперськими матрицями, Агеєва пропонує розглядати «Наталку Полтавку» Котляревського як полемічну відповідь російському драматургові князю Олександру Шаховському. Автор спеціально вводить у п’єсу  розповідь Петра про бачену в Харкові виставу, аби висміяти популярний водевіль «Казак-стихотворец». Саме ліплення зловорожого образу нації-сусідки розпочалося вироблення своєї власної ідентичності.

«Уся видавнича, культурницька діяльність, - пише Агєєва, - усі більш чи менш вдалі літературні проєкти перших десятиліть ХІХ віку наснажувалися вірою у можливість розбудови повноцінної літератури рідною мовою, неприйняттям накиненого колоніального комплексу меншовартості.»

Вину за епідемічне поширення національної амнезії Тарас Шевченко покладає і на колонізаторів, і на «овечу натуру» колонізованих. Нас усіх ще на початку вивчення творчості Тараса Шевченка глибоко вражали перші строчки його поеми «Катерина».

Гріх необачної Катерини непрощенний: дівчини зрікаються і батьки, і сільська громада, вона приречена на вселенську самотність і, на богопокинутість. Мати посилає дочку в Москву «свекрухи шукати».

...Іди ж, шукай У Москві свекрухи. Не слухала моїх речей, То її послухай. Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого краю.

Цитуємо Агєєву: «Катерина дорікає зрадливому москалеві, що він «присягався». Сама згадка про зламану присягу переводить стосунки дівчини з Іваном в інший вимір: адже якраз царська влада зламала переяславську присягу, порушила угоду й занапастила Україну».

Ненависть до колонізаторів, саркастичне очуження «москаля» не заважали в той самий час писати оди до російських князів (як-от «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського) чи вірнопіддані історичні нариси кшталту спогадів про Головатого у Квітки-Основ’яненка.

Шевченко ж будь-що-будь не хоче й не може примиритися з історичним програшем і визнати статус кво. Україна для нього - земля збезчещених покриток і недоглянутих сиріт, занапащена батьківщина пасинків зрадливої долі. Один з винуватців трагедії — «нерозумний син» нації гетьман Хмельницький. Він колись мріяв, «щоб москаль добром і лихом // з козаком ділився». Натомість: Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали.

Після Шевченкового безбоязного розрахунку з минулим епоха подвійної лояльності, готовність будувати свою державу разом із переможцями і у згоді з їхніми проектами (а десь саме такий варіант пропонувався в «Енеїді» Котляревського) безповоротно відійшла в минуле.

І, наостанок, Віра Агєєва нагадує, що якраз такі-от вірші про «Богдана п’яного» радянські цензори раз у раз пробували вилучати з «Кобзаря». А 9 березня 2013 року, перед початком українсько-російської війни, — вимовне свідчення тяглости й переємности імперської російської традиції! — місцева влада у Моринцях заборонила декламувати «Розриту могилу», мотивуючи тим, що революційні вірші не на часі.