ВІРА АГЕЄВА «ЗА ЛАШТУНКАМИ ІМПЕРІЇ». Читаємо розділ «"ЯК ГУМАНІЗМ РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВИЧЕРПАВСЯ НА УКРАЇНСЬКОМУ ПИТАННІ»

 

Булгаков український Київ принизив і спаплюжив.

Віра Агеєва

 

Продовжуємо вивчати разом книжку Віри Агєєвої «За лаштунками імперії». Привид українського сепаратизму ніколи не переставав лякати Московію. 1917 року закляті й тавровані мазепинці створили власну державу. З того часу обвинувачення у зрадництві посилилися й тиражуванням образу віроломного українця займалася потужна пропагандистська машина. Прикриваючись гаслом «пролетарського інтернаціоналізму», провідні російські письменники фактично допомогли режиму розбудовувати нову державницьку ідеологію. Найталановитішим агітаційним романом стала «Біла гвардія» (і відповідно написана за його сюжетом надзвичайно популярна п’єса «Дні Турбіних»). Булгаков мав суттєву перед іншими пропагандистами перевагу, бо знав місцеву специфіку, проживши багато років у Києві.

Ще одна його перевага в тому, що він ненавидів усе українське не лише з суто ідеологічних, але й з певних дуже особистих причин. Якщо ненависні Булгакову Cимон Петлюра чи Павло Скоропадський утвердять суверенну державу, то куцої предківщини (без України та її історії) можуть і позбавити.

Прикметно, що в «Білій гвардії» раз у раз з’являються згадки про пам’ятник князю Володимиру з підсвіченим електрикою хрестом, який вказує шлях у темряві. Коли і князь-хреститель, і Софійський собор, і Лавра, і вся київська (та й не лише київська) архітектура кладуться, наголошено в романі, у фундамент російської величі, тоді в Україні нібито зостаються тільки «шевченківські хати», як писав колись інший герой цього розділу Паустовський, і темна бандитська стихія. Але в святій Софії зазвучала українська мова, на майданах затріпотіли жовто-блакитні прапори – і так ще, можливо, й награбовані археологічні скарби доведеться повертати. А заповнити вітрини в петербурзьких і московських музеях не буде чим. І історія Московії, безвідносна до київського періоду, видаватиметься зовсім не такою славною, як вже начебто усіх в світі переконали.

І новітні імперські пропагандисти - стовідсоткові персонажі памфлету «Із спогадів» Івана Сенченка кинулися захищати імперські святощі від місцевих варварів, усіх тих петлюрівців та гетьманців, що невідомо звідки з’явилися в Україні. У «Білій гвардії» в цьому контексті дуже цікавий епізод із пам’ятником Богдану Хмельницькому. Спробу звільнити творця української козацької держави з «полону» Булгаков описує як нікчемне змагання пігмеїв із незворушним та грізним велетнем. Битви за пам’ять стали у ході революції дуже важливою складовою політичного протистояння. Спогад про минуле виявився конче необхідним для структурування сучасності, гетьман Хмельницький став одним із символів тепер уже української держави та української ідентичності. 

Міхаїл Булгаков надав чудову ілюстрацію до обстоюваної поважними істориками тези про те, що нація, а не клас, більше здатна до збереження засад ідентичності й культурної пам’яті. Але водночас і підриває гасло російських більшовиків «пролетаріат не має батьківщини». Білогвардійці в квартирі Турбіних, які співають «сильный, державный, царствуй на славу», здавалося б, менш за все здатні знайти спільну мову з  виконавцями «Інтернаціоналу». Але саме це й відбувається у прикінцевому епізоді п’єси. «І охоронці бронепоїзда «Пролетар», і білі офіцери однаково думають і дбають про рідну Росію та її майбутній розквіт. Їх об’єднує спільність історичного досвіду й мова. Натомість ніколи пролетарям з бронепоїзда не порозумітися з петлюрівцями, котрі зазіхнули на цілісність царственної держави».

Київ у Булгакова, зрозуміло, «мать городов русских», і його архітектурні шедеври, палаци, церкви, весь життєвий уклад і стиль, зрештою, його аристократична еліта уособлюють найвищі досягнення людського духу. А його обступили якісь пекельні виродки. Прояснити роль Булгакова як речника російського імперіалізму нині надзвичайно важливо, бо від імені «корінних киян» (?) і нині продовжують стверджувати, що ніхто краще за нього не представив Київ, тож музею й шани всіляко заслуговує. Булгаков український Київ принизив і спаплюжив. Поєднати й примирити його візію міста з візіями наших блискучих урбаністів, як Домонтович чи Підмогильний, не вдасться. Можна додати ще багатьох українських (і не тільки) літераторів. А насамкінець, про роковини повномасштабного російського вторгнення в Україну. Російська пропаганда так довго й старанно зображувала українців нікчемними зрадниками, слабкими, піддатливими й мізерними, що, схоже, і сама імперська влада повірила у власну вигадку. Може, саме тому вони й були певні, що бліцкриг 2022 року вдасться тріумфально, що путінські танки зустрічатимуть із квітами й триколорами?

І знову цитуємо Віру Агеєву: «Зараз лунають голоси про необхідність остаточного вилучення російської культури з українського простору… Але від географії не втечеш, і варвари на кордоні нікуди не подінуться. Конче необхідно деконструювати імперські міфи і тим самим підривати дієвість пропаганди». Більше того, маємо бути свідомими внеску українців в імперську літературу, мистецтво, зокрема у ХVІІ – ХVІІІ столітті. Маємо розуміти, що український культурний спротив імперії ніколи не припинявся, а всі моделі модернізації завжди у нас були зорієнтовані на захід.