" МОЯ СПОВІДЬ" ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА - ДУХОВА ЗБРОЯ У БОРОТЬБІ З РОСІЄЮ

Наступного року ми відзначатимемо 190-річчя від дня народження великого сина України Володимира Антоновича. В історії України другої половини ХІХ сторіччя важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім'я, ніж Володимир Антонович. На превеликий жаль, ще зовсім недавно його характеризували виключно як українського буржуазно-націоналістичного історика, археолога, етнографа, археографа, автора націоналістичної теорії про «безкласовість» і «безбуржуазність» української нації. Антонович начебто  заперечував єдність історичного розвитку українського і російського народів, усіляко протиставляв український народ російському.

На розі вулиць Жилянської та Кузнецької (зараз Антоновича) не так далеко від нашої бібліотеки знаходився дерев’яний будиночок з мезоніном і садочком дійсного статського радника, професора університету Володимира Антоновича.  Свого часу генерал-губернатор М.Чертков заявив: «Украинский вопрос окончится тогда, когда уничтожат эту хибарку на углу Кузнецкой и Жилянской». Посилаючись на Сергія Єфремова, наша бібліотека неодноразово звертала увагу наших читачів, що саме там був штаб свідомого українства: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної та Жилянської у Києві бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходились по громадах та керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найзаплутаніші справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою й умінням просто підходити до найскладніших завдань». Будинок Антоновича було знищено вже в радянські часи, але українське питання для вже радянської влади залишилося.

Зараз, після десятиліть шельмування Антоновича за радянської доби (починаючи від 1933 року, погляди цього переконаного ліберала, для якого понад усе стояла свобода особистості, були сталінськими «вівчарками пера» оголошені не лише «націоналістичними», а навіть «фашистськими»), ми можемо рекомендувати всім Вам зайти до нашої бібліотеки і взяти в абонементі книжку Володимира Антоновича «Моя сповідь» (Київ, "Либідь", 1995). Вона символізує його громадянську і наукову сповідь перед українцями, підведення підсумків усієї його життєдіяльності. Ми ще раз нагадаємо Вам слова Антоновича, «інтелектуального мотора» українського руху 1870—1890-х років. «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної літератури та культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».

В березні 1908 року, одразу після смерті Антоновича, львівська газета «Діло», яка дотримувалась чітких національно орієнованих поглядів, писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців пошевченківської доби. Володимир Антонович — то є один із головних репрезентантів відродження української ідеї. Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив, Великий Отамане! Уклін доземний пам’яті твоїй від усіх синів України! Живе українська Мати!» А ось витяг із спогадів одного з учасників похорону Антоновича в Києві: «Шествие на кладбище было свого рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом тщательно закрытые; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на любого, кто осмелился бы сказать прощальное слово покойному. Царский орел до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, искренний друг и покровитель, спокойный оком взиравший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины...»

Особливу ненависть тогочасних  імперців до Антоновича і Чубинського, як організаторів одноденного перепису 1874 р. в Києві, дали результати рідної мови населення міста. Надаємо їх з Вікіпедії: руська без уточнення наріччя — 48437 (39,49 %); українська — 38553 (31,43 %); євреї — 12917 (10,53 %); великоруська (аж на четвертому місці!) — 9736 (7,94 %); польська —      7863 (6,41 %); німецька — 2583 (2,11 %); французька — 369 (0,30 %). Газета "Киевлянин" звинуватила Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в штучному нав'язуванні населенню місцевого говору як особливої літературної мови. Це була одна з підстав заборони української мови в Емському указі.