У січні 1863 року вибухнуло антиросійське польське повстання. Воно охопило не лише землі тодішнього Царства Польського, але й Литву, Білорусь, Волинь, Полісся. Керівники повстання висунули гасло «За нашу і вашу свободу!» й обіцяли створення вільної Речі Посполитої, яка об’єднає Польщу, Литву й Україну з триєдиним гербом (Польського Орла, Литовської Погоні та Св. Архангела Михаїла). Велика кількість шляхетських володінь на Правобережжі давала підстави розраховувати як на людську підтримку, так і на матеріальний ресурс. Шляхта володіла 92% земель у Волинській губернії, 90% у Подільській та 85% у Київській. Хоча відчутної підтримки на українських землях польські повстанці тоді не отримали, російський уряд не виключав такої можливості і звинувачував так званих «українофілів» (учасників українського руху на теренах Російської імперії) у підтримці (можливо, й несвідомій) польських планів. На тоді український рух був заслабкий, а часто навіть байдужий до польських закликів, але й не можна стверджувати, що серед повсталих не було українців. Андрій Потебня, найвідоміший із них, боровся в складі Комітету російських офіцерів.
Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю
окропіте. Тарас
Шевченко
Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель. Микола Костомаров
Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, Поки серце українське З панським не зживеться. Пантелеймон Куліш
Фактично
цей український Рух був започаткований Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем,
які були духовним осердям заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства,
участь у якому так драматично позначилася на їхніх долях. А у 1861 році перепоховання Тараса Шевченка
в Україні дало потужний поштовх цьому руху, в якому неабияку роль відіграють
Володимир Антонович та його приятель Тадеуш Рильський, яких у польських колах
охрестять «майбутніми Гонтою та Залізняком». Першого незабаром викличуть на
дворянський суд, де в присутності 60 шляхтичів він боронитиме свою позицію. Суд
закінчиться нічим, зате напередодні
повстання польський табір покинули проукраїнські сили. А восени 1862 року у Києві на вулиці Великій
Васильківській, 122, у будинку купця Лазарєва, де квартирував Павла Чубинського (тепер
на цьому місці будинок номер 106 - недалеко від нашої бібліотеки), був написаний
текст майбутнього гімну України. Ой, Богдане, Богдане Славний нашъ гетьмане!
Нащо віддавъ Украіну Москалям поганимъ?! Поширення цього вірша
серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося
дуже швидко. 20 жовтня того ж року шеф
жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за
шкідливий вплив на розум простолюду» на проживання в Архангельську
губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша Павла Чубинського відбулася
у львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення
на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів
того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор
свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав музику до
нього. А
тепер про наслідки початку повстання для українського руху і української
культури. До Київського
цензурного комітету надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Ісуса Христа
українською мовою розказані». Цензор Новіцкій відреагував на рукопис різко: у
заяві до міністра внутрішніх справ він обґрунтує зв’язок між публікаціями
навчальних книжок «малоросійським наріччям» та «замірами щодо відокремлення
малоросійської народності». І водночас підкреслить, що це
збігається з польськими намірами й зобов’язане їм своїм походженням. Далі
вже буде черга за міністром внутрішніх справ Валуєвим: «…Ніякої особливої малоросійської мови не
було, нема і бути не може, і що наріччя їх, вживане простим народом, є тією ж
російською мовою, тільки зіпсованою впливом на неї Польщі, що загальноросійська
мова також зрозуміла малоросам, як великоросіянам, і навіть більш зрозуміла за
так звану українську мову, яка тепер придумується для нього деякими малоросами
і особливо поляками». Валуєвський
циркуляр заборонив друк навчальної літератури українською мовою. Він набрав чинності на основі резолюції
імператора, який на документі написав: «Виконати». Українцям не вдалося
переконати владу у своїй лояльності до Росії, а Микола Костомаров, один з
ініціаторів підготовки Святого Письма українською, зауважить, що гроші на це
видання щедро приходили з лівого берега Дніпра, надходили з Сибіру та Кавказу,
але «жодного рубля не отримав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, вся
інтелігенція була в руках поляків». Під впливом повстання царський
уряд починає трактувати український рух («южнорусский сепаратизм») як польську
інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку
офіційної преси, проведені арешти у Києві та Харкові, закрито усі недільні
школи. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити
українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у
масове явище. Був заборонений друк освітньої та релігійної літератури
українською мовою, навіть художніх книжок, «про всяк випадок». Наслідком дії
циркуляра стало катастрофічне гальмування розвитку української літератури. Якщо
1862 року в російській імперії вийшло 40 українських книжок, то вже 1865 — лише
5, 1866 — жодної, а впродовж наступних трьох років — по 2 книжки щороку. Під
впливом репресивних дій, пов’язаних з ухваленням Валуєвського циркуляру,
українські діячі Центральної та Лівобережної України почали переносити
свою діяльність на терени Галичини, де існували непогані можливості
для розвитку українського руху і де можна було відносно вільно
видавати літературу українською мовою. Завдячуючи цьому, вони зміцнили
український рух у цьому краї, сприяли боротьбі з популярним тут
москвофільством.
В нашій книжковій виставці
основну роль відіграє книжка Володимира Антоновича «Моя сповідь». Вона
символізує його громадянську і наукову сповідь перед українцями, підведення
підсумків усієї його життєдіяльності. Майже всі
праці В. Б. Антоновича, за винятком кількох статей, які вийшли в Західній
Україні, були написані автором й опубліковані російською мовою. В публікаціях
майже не вживалися терміни Україна, українці, український. Це було пов’язано із забороною російської цензури. Нагадуємо слова Антоновича, «мозкового центра», «інтелектуального мотора» українського
руху 1870—1890-х років.
«Вплив
російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська
література сильніша за українську, а російська мова надто близька до
української — це збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть
загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки
чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну
мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим
сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної літератури та культури.
Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську
літературу — це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».
Антонович здійснив дуже
важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього
арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самодостатнім народом зі своєю
неповторною історією, мовою та культурою — а не «южною ветвью единого русского
народа». Це було, по суті, справою всього життя Антоновича. Як і справою його
життя було «оскарження історичної Польщі», за словами його найкращого і
найзнаменитішого учня Михайла Грушевського, тобто критичний аналіз
«цивілізаційної місії» польської шляхти на українських теренах впродовж
XIV—XVIII століть.
Ще один текст від Віктора Киркевича «Київ капіталістичний». Місяць тому автор відійшов в інші світи. Ця книжка розповідає, в першу чергу, про минуле українців, поляків, євреїв, які постраждали від імперської Росії, подає безліч фактів з різноманітних джерел про її репресивну політику, направлену проти народів на території сучасної України, зокрема проти поляків після польських повстань 1830-1831 і 1863-1864 років. Надзвичайно багато фактів про численні заборони української мови і досить швидку асиміляцію населення в містах України. Увагу наших відвідувачів можуть також привернути «Нарис історії України» Ярослава Грицака, «Из воспоминаний жандарма» генерала В.Д.Новицького – розділ Х «Революционное движение в 70-х годах в Киев», розділ ХІV «Студенческие волнения в Киевском университете». Рекомендуємо ще одну цитату від Антоновича: «Українець-русин вважає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступний етичний пункт сила; він поперед усього звертає увагу на те, чи факт дужий, чи не дужий».
Немає коментарів:
Дописати коментар