ВАСИЛЬ КУК

 

Щоб будувати державу — треба мати свою державницьку еліту, провід… Ми, українські націоналісти, виступаємо за державність кожного народу на своїй етнічній території.

До 110-річчя від дня народження  Василя Кука, одного з лідерів українського визвольного руху у XX столітті, останнього Головного командира Української повстанської армії після загибелі генерала Романа Шухевича, бібліотека ім. Петра Панча представляє книжкову полицю «Ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день».

Василь Степанович Кук з’явився на світ 11 січня 1913 року у багатодітній родині залізничника в селищі Красне, що нині належить до Буського району Львівської області. Закінчив Золочівську класичну гімназію, навчався на юридичному відділенні Люблінського католицького університету. Ще підлітком, як і його брати, став членом Організації Українських Націоналістів. Перевозив нелегальну літературу, зброю, виконував різноманітні доручення керівництва ОУН. Два роки провів у польській тюрмі за проукраїнську діяльність. Його рідні брати Ілярій та Ілько були страчені у 1938–1939 роках за причетність до ОУН. Ще двох братів, Филимона й Івана, засудили до ув’язнення вже за радянського режиму 1940 року. 31 березня – 3 квітня 1941 р. Василь Кук був учасником II Великого Збору ОУН у Кракові, де відбулося остаточне оформлення бандерівського крила ОУН. Після початку німецько-радянської війни Василь Кук у складі похідної групи ОУН прибув у Львів, де 30 червня 1941 р. був проголошений Акт відновлення Української Держави та створений Український уряд на чолі із Ярославом Стецьком. Вже на початку липня 1941 р. за дорученням Проводу ОУН Василь Кук очолив Київську групу провідних членів та прихильників ОУН чисельністю майже 30 осіб, перед якою було поставлене завдання повторити у Києві проголошення Акту відновлення Української Держави. 31 серпня 1941 року у місті Васильків під Києвом німці заарештували Василя Кука, але під час перевезення до Львова він разом із Дмитром Мироном та Тарасом Онишкевичем зумів втекти з-під варти  й надалі долучився до боротьби проти нацистських окупантів. Навесні 1942 р. за розпорядженням Проводу ОУН Василь Кук виїздить до Дніпропетровська, де займає пост керівника крайового проводу ОУН Південно-східних земель України. У його безпосередньому підпорядкуванні перебувала організаційна сітка ОУН південних областей України, Донбасу, Криму, Кубані, Одеси та Придністровських земель, які були окуповані румунськими військами. На початку 1944 р. В.Кук очолив УПА-Південь, – новостворену структурну одиницю УПА, у підпорядкуванні якої перебували повстанські підрозділи північної Тернопільщини, південної Рівненщини, Хмельниччини, Вінниччини, а також частково Київщини та Житомирщини. Керував Гурбенським боєм – одним з найбільших боїв в історії УПА. Впродовж 21-25 квітня 1944 р. біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району та прилеглих лісах Дубенського та Острозького районів Рівненщини і частини Кременецького і Шумського районів Тернопільщини кількатисячне угрупування повстанців, вистоявши в обороні, прорвалося з оточення десятикратно переважаючих сил ворога. Після загибелі Романа Шухевича, влітку 1950 року відбулася конференція керівників українського визвольного руху, на якій Василя Кука обрали Головним командиром УПА, провідником ОУН в Україні та секретарем Української головної визвольної ради. У 1951 р. в Україні ще діяли до 1700 озброєних партизанів і підпільників, переважно невеликими групами по 8–12 осіб. Василь Кук бачив, що сили УПА поступово тануть в нерівній боротьбі з режимом і тому наполягав на перенесенні головного центру опору із західної України далі на схід – на Хмельниччину, Вінниччину, Житомирщину. 1954 року узятий у полон військами МДБ СРСР та без вироку суду провів у в'язницях 6 років. У червні 1960-го Василя Кука і його жінку Уляну Крюченко помилували зі звільненням від кримінальної відповідальності. Це було зроблено з пропагандистською метою – продемонструвати світові  відсутність в СРСР політичних в’язнів. Але кожен подальший крок колишнього командарма УПА контролювали кадебісти. В роки свого київського життя він мешкав у Дарниці. Спочатку його влаштували на роботу до Центрального державного історичного архіву, а потім до Інституту історії АН УРСР. Проте 1972 року, коли в Радянському Союзі почалася нова хвиля політичних переслідувань, Василя Кука звільнили з інституту із забороною працевлаштовуватися до наукових та навчально-виховних установ. З великими труднощами він влаштувався рядовим постачальником на комбінат «Побутреклама», де працював до виходу на пенсію у 1986 році. Після відновлення незалежності України Василь Кук написав низку праць, присвячених боротьбі ОУН і УПА, діяльності Романа Шухевича, Степана Бандери… У 2002 році Василь Кук відмовився від звання Героя України. Він заявив, що не може прийняти його, допоки бійці УПА не визнані на державному рівні учасниками бойових дій та боротьби за незалежність України. Василь Кук помер 9 вересня 2007 року у Києві. У своєму останньому інтерв'ю, даному за кілька місяців до смерті, сказав про боротьбу УПА: «Разом із гітлерівським імперіалізмом слід перемагати й імперіалізм комуністичний».

Рекомендуємо читачам нашої бібліотеки і відвідувачам нашого сайту подивитися майже 4-годинне інтерв’ю з Василем Куком у рамках проекту Дослідного Інституту «Україніка» (м.Торонто, Канада). http://ounuis.info/fonds/video-docume... В ньому надзвичайно багато цікавих моментів, зокрема про те, як Василь Кук завадив вбивству Максима Рильського, яке готувалося радянськими спецслужбами руками Михайла Захаржевського.

Вас може також зацікавити інтерв’ю з дослідницею українського національно-визвольного руху Аліною Понипаляк про останнього командира УПА зі сходу Василя Кука «Український Джеймс Бонд». Наприкінці травня 2021 р. Аліна Понипаляк випустила книгу про життя Василя Кука.

Крім того, рекомендуємо ознайомитися з інтерв’ю, яке Ольга Дубовик взяла у Василя Кука 2006 року напередодні свята Покрови у його двокімнатній квартирі в Дарницькому районі Києва для «Вільного Радіо». Є ще кілька інтерв’ю З Василем Куком, текст яких можна знайти в інтернеті.

Звертаємо Вашу увагу на те, що минулого року ми не відзначали на державному рівні 80-у річницю створення УПА. Багато киян пам’ятають, як у липні 1992 року біля Святої Софії і на Аскольдовій могилі багатотисячне зібрання колишніх воїнів УПА згадувало те, що зазнавши військової поразки, вони таки дожили до незалежної України. Тодішня київська влада не дозволила ветеранам пройти по Хрещатику, і тільки кількасот колишніх вояків порушило цю заборону.  Навчимося відрізняти людей, які боролися за свободу, від тих, хто цю свободу знищував. 

Слава героям!