Історична довідка «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля!» Бориспіль, перебудова, перше виконання

Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Жодному іншому творові української літератури не судилася така велична і, водночас, трагічна доля. Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. Трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, вбивали, але - не вбили.

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П.Чубинський, В.Антонович,  Т.Рильський та інші. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. А восени цього ж року в Києві 23-річний бориспільчанин Павло Чубинський на вулиці Великій Васильківській (нині будинок 106 – перший за поліклінікою у напрямку від нашої бібліотеки до Володимирського ринку), почув патріотичну сербську пісню, яка його вразила. За спогадом сучасника Леоніда Білецького Чубинський пішов у сусідню кімнату і повернувся звідти з готовим текстом, який розпочинався словами «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля!». За цей вірш автор одразу поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменше підозріння у «сепаратистських» тенденціях кидала в тюрми, на заслання. Про життя і творчість Павла Чубинського наша бібліотека вже розповідала.

В радянський час пам’ять про Павла Чубинського ретельно стиралася. У ставленні до Павла Чубинського комуністичний режим виявився вірним послідовником російського самодержавства, що зайвий раз засвідчує імперську природу царської Росії і Радянського Союзу. Влітку 1917 року члени «Просвіти» ініціювали створення Бориспільської Української гімназії, якій було присвоєно ім’я їхнього земляка Павла Чубинського. Трагічними стали долі педагогів і випускників гімназії. Талановитого хормейстера Бориса Левицького, українського письменника Сергія Жигалка, режисера Бориса Дробинського, соратника Леся Курбаса, актора театру «Березіль» Анатолія Магеровського, бандуриста Дмитра Пінчука та багатьох інших випускників гімназії розстріляли. Директора гімназії Василя Костащука, його учнів Івана Кошмана, Миколу Клещенка заслали на довгі роки в радянські концтабори. Деякі, рятуючи своє життя, як учителька Ганна Чикаленко, емігрували і більше ніколи не повернулись в Україну. Впродовж багатьох років дозволялось згадувати про випускників та вчителів гімназії, українських патріотів лише як про бандитів, зрадників Батьківщини, націоналістів, іноземних шпигунів та контрреволюціонерів.

Онуку Павла Чубинського - Чубинську Катерину Павлівну (1899–1986), яка була за освітою філологом, захистила кандидатську дисертацію, постійно цькували через непролетарське походження. А вона просто була сумлінною дослідницею життя і наукової спадщини свого великого діда Павла Чубинського. Із 1919 р. в Борисполі та інших районах Київщини вона була директором дитячих будинків, учителькою початкових класів. На хуторі Чубинського та у ближніх селах разом з однодумцями організовувала аматорські театри у руслі діяльності «Просвіти».

А правнука Павла Платоновича Чубинського – Володимира Дмитровича Чубинського, який написав слова і музику «Маршу КПІ», добре відомого кожному студенту, співробітнику чи випускнику НТУУ КПІ ім. Ігоря Сікорського, комуністична влада пресувала протягом десятиліть (майже в ті ж дати, що і Василя Стуса). 20 травня 1987 р. Чубинський залишив передсмертну записку і покінчив життя самогубством.

Багато киян поважного віку чули про начебто націоналістичний мітинг у Борисполі, пов’язаний з намаганням тодішніх захисників великої російської культури стерти з лиця бориспільської землі будь яку згадку про творця «Ще не вмерла Україна» і знести стародавнє Книшове кладовище, на котрому спочивав прах автора українського національного Гімну Павла Чубинського. Привід був залізобетонний – треба провести теплотрасу до нового мікрорайону. І ось тоді на заклик ще не утвореного Бориспільського Руху на десятитисячному мітингу у виконанні хору «Гомін» вперше на Київщині прозвучав наш гімн «Ще не вмерла», підхоплений бориспільцями і небайдужими киянами.  Багато років до цієї події свою участь у цьому майже нелегальному хорі приховувала колишня співробітниця автора цього звернення, до речі, етнічна росіянка.  

Майже чверть століття сакральний зміст нашого гімну залишався для багатьох десь на периферії суспільної свідомості. І лише з початком кривавої війни за існування країни, за справжню незалежність ми усвідомили глибинне значення кожного слова у своєму офіційному славені. Читаймо уважно первісний текст цієї пісні!