Історична довідка «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля!» Бориспіль, перебудова, перше виконання

Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Жодному іншому творові української літератури не судилася така велична і, водночас, трагічна доля. Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. Трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, вбивали, але - не вбили.

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П.Чубинський, В.Антонович,  Т.Рильський та інші. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. А восени цього ж року в Києві 23-річний бориспільчанин Павло Чубинський на вулиці Великій Васильківській (нині будинок 106 – перший за поліклінікою у напрямку від нашої бібліотеки до Володимирського ринку), почув патріотичну сербську пісню, яка його вразила. За спогадом сучасника Леоніда Білецького Чубинський пішов у сусідню кімнату і повернувся звідти з готовим текстом, який розпочинався словами «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля!». За цей вірш автор одразу поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменше підозріння у «сепаратистських» тенденціях кидала в тюрми, на заслання. Про життя і творчість Павла Чубинського наша бібліотека вже розповідала.

В радянський час пам’ять про Павла Чубинського ретельно стиралася. У ставленні до Павла Чубинського комуністичний режим виявився вірним послідовником російського самодержавства, що зайвий раз засвідчує імперську природу царської Росії і Радянського Союзу. Влітку 1917 року члени «Просвіти» ініціювали створення Бориспільської Української гімназії, якій було присвоєно ім’я їхнього земляка Павла Чубинського. Трагічними стали долі педагогів і випускників гімназії. Талановитого хормейстера Бориса Левицького, українського письменника Сергія Жигалка, режисера Бориса Дробинського, соратника Леся Курбаса, актора театру «Березіль» Анатолія Магеровського, бандуриста Дмитра Пінчука та багатьох інших випускників гімназії розстріляли. Директора гімназії Василя Костащука, його учнів Івана Кошмана, Миколу Клещенка заслали на довгі роки в радянські концтабори. Деякі, рятуючи своє життя, як учителька Ганна Чикаленко, емігрували і більше ніколи не повернулись в Україну. Впродовж багатьох років дозволялось згадувати про випускників та вчителів гімназії, українських патріотів лише як про бандитів, зрадників Батьківщини, націоналістів, іноземних шпигунів та контрреволюціонерів.

Онуку Павла Чубинського - Чубинську Катерину Павлівну (1899–1986), яка була за освітою філологом, захистила кандидатську дисертацію, постійно цькували через непролетарське походження. А вона просто була сумлінною дослідницею життя і наукової спадщини свого великого діда Павла Чубинського. Із 1919 р. в Борисполі та інших районах Київщини вона була директором дитячих будинків, учителькою початкових класів. На хуторі Чубинського та у ближніх селах разом з однодумцями організовувала аматорські театри у руслі діяльності «Просвіти».

А правнука Павла Платоновича Чубинського – Володимира Дмитровича Чубинського, який написав слова і музику «Маршу КПІ», добре відомого кожному студенту, співробітнику чи випускнику НТУУ КПІ ім. Ігоря Сікорського, комуністична влада пресувала протягом десятиліть (майже в ті ж дати, що і Василя Стуса). 20 травня 1987 р. Чубинський залишив передсмертну записку і покінчив життя самогубством.

Багато киян поважного віку чули про начебто націоналістичний мітинг у Борисполі, пов’язаний з намаганням тодішніх захисників великої російської культури стерти з лиця бориспільської землі будь яку згадку про творця «Ще не вмерла Україна» і знести стародавнє Книшове кладовище, на котрому спочивав прах автора українського національного Гімну Павла Чубинського. Привід був залізобетонний – треба провести теплотрасу до нового мікрорайону. І ось тоді на заклик ще не утвореного Бориспільського Руху на десятитисячному мітингу у виконанні хору «Гомін» вперше на Київщині прозвучав наш гімн «Ще не вмерла», підхоплений бориспільцями і небайдужими киянами.  Багато років до цієї події свою участь у цьому майже нелегальному хорі приховувала колишня співробітниця автора цього звернення, до речі, етнічна росіянка.  

Майже чверть століття сакральний зміст нашого гімну залишався для багатьох десь на периферії суспільної свідомості. І лише з початком кривавої війни за існування країни, за справжню незалежність ми усвідомили глибинне значення кожного слова у своєму офіційному славені. Читаймо уважно первісний текст цієї пісні!

КРУТИ! ВАС НЕ МОЖНА ЗАБУТИ!

 

29 січня виповнюється 105 років бою під Крутами, де 530 українських воякiв, юнакiв і студентiв, маючи 16 кулеметів та одну гармату, на залiзничнiй платформi за 130 км від Києва зупинили десятикратно переважаючу армію більшовиків, які сунули на столицю.

Що цьому передувало?

 1917 рік. 7 листопада проголошено Українську Народну Республіку на чолі з Центральною Радою. Водночас московити не збиралися випускати Україну зі своїх «братерських» обіймів і  прагнули встановити контроль над нашою країною. У грудні більшовицький уряд росії направив ультиматум Українській Центральній Раді.  7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Подробиці бою 

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції та героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, – заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві. 

Які наслідки бій під Крутами мав для молодої української держави?

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу уряду укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин. Згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (завдяки Брестському договору) звільнили від більшовиків всю територію України. 

Хто не знає минулого, той не вартий майбутнього 

Ще не так давно ми ставили собі питання: чого ми кожного року згадуємо цю подію? Яке значення вона має для нашого сьогодення? Ми ставили ці питання й сперечалися щодо відповідей. Але все остаточно змінилося після 24 лютого 2022 року – року страшної, несправедливої, жорстокої, нищівної, загарбницької війни московитських варварів проти України. І як 105 років тому, так і зараз, наша держава протистоїть набагато переважаючим силам супротивника. Але тепер ми точно знаємо, для чого в нашій історії були Крути. Якби не такі приклади,  чи був би Майдан і жертовна смерть молоді за майбутнє країни? Чи був би героїчний захист Донецького аеропорту в новітній національно-визвольній боротьбі? Чи був би неймовірний, вражаючий подвиг захисників «Азовсталі», завдяки якому вдалося стримати рашистську навалу на інших напрямках фронту? Тепер ми точно знаємо відповідь і – НЕ ЗАБУДЕМО! 

На нашій виставці презентовано: 

-       перше в історії незалежної України видання невідомих і маловідомих документів, матеріалів, свідчень, спогадів учасників бою під Крутами – «Крути. Січень 1918 року»;

-       інші документальні та художні твори, присвячені героям Крут.

СІЧНЕВЕ ПОВСТАННЯ 22 СІЧНЯ 1863 РОКУ І УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

 

У січні 1863 року вибухнуло антиросійське польське повстання. Воно охопило не лише землі тодішнього Царства Польського, але й Литву, Білорусь, Волинь, Полісся. Керівники повстання висунули гасло «За нашу і вашу свободу!» й обіцяли створення вільної Речі Посполитої, яка об’єднає Польщу, Литву й Україну з триєдиним гербом (Польського Орла, Литовської Погоні та Св. Архангела Михаїла). Велика кількість шляхетських володінь на Правобережжі давала підстави розраховувати як на людську підтримку, так і на матеріальний ресурс. Шляхта володіла 92% земель у Волинській губернії, 90% у Подільській та 85% у Київській. Хоча відчутної підтримки на українських землях польські повстанці тоді не отримали, російський уряд не виключав такої можливості і звинувачував так званих «українофілів» (учасників українського руху на теренах Російської імперії) у підтримці (можливо, й несвідомій) польських планів. На тоді український рух був заслабкий, а часто навіть байдужий до польських закликів, але й не можна стверджувати, що серед повсталих не було українців. Андрій Потебня, найвідоміший із них, боровся в складі Комітету російських офіцерів.

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Тарас Шевченко     

Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що                                           ідол і мучитель. Микола Костомаров                                                                                                           

Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, Поки серце українське   З панським не зживеться. Пантелеймон Куліш

Фактично цей український Рух був започаткований Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем, які були духовним осердям заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, участь у якому так драматично позначилася на їхніх долях. А у 1861 році перепоховання Тараса Шевченка в Україні дало потужний поштовх цьому руху, в якому неабияку роль відіграють Володимир Антонович та його приятель Тадеуш Рильський, яких у польських колах охрестять «майбутніми Гонтою та Залізняком». Першого незабаром викличуть на дворянський суд, де в присутності 60 шляхтичів він боронитиме свою позицію. Суд закінчиться нічим,  зате напередодні повстання польський табір покинули проукраїнські сили.  А восени 1862 року у Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у будинку купця Лазарєва, де квартирував Павла Чубинського (тепер на цьому місці будинок номер 106 - недалеко від нашої бібліотеки), був написаний текст майбутнього гімну України.  Ой, Богдане, Богдане Славний нашъ гетьмане! Нащо віддавъ Украіну Москалям поганимъ?!   Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося дуже швидко.  20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша Павла Чубинського відбулася у  львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав  музику до нього.                                                                                                                          А тепер про наслідки початку повстання для українського руху і української культури. До Київського цензурного комітету надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Ісуса Христа українською мовою розказані». Цензор Новіцкій відреагував на рукопис різко: у заяві до міністра внутрішніх справ він обґрунтує зв’язок між публікаціями навчальних книжок «малоросійським наріччям» та «замірами щодо відокремлення малоросійської народності».  І водночас підкреслить, що це збігається з польськими намірами й зобов’язане їм своїм походженням. Далі вже буде черга за міністром внутрішніх справ Валуєвим: «…Ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя їх, вживане простим народом, є тією ж російською мовою, тільки зіпсованою впливом на неї Польщі, що загальноросійська мова також зрозуміла малоросам, як великоросіянам, і навіть більш зрозуміла за так звану українську мову, яка тепер придумується для нього деякими малоросами і особливо поляками». Валуєвський циркуляр заборонив друк навчальної літератури українською мовою. Він  набрав чинності на основі резолюції імператора, який на документі написав: «Виконати». Українцям не вдалося переконати владу у своїй лояльності до Росії, а Микола Костомаров, один з ініціаторів підготовки Святого Письма українською, зауважить, що гроші на це видання щедро приходили з лівого берега Дніпра, надходили з Сибіру та Кавказу, але «жодного рубля не отримав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, вся інтелігенція була в руках поляків». Під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух («южнорусский сепаратизм») як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційної преси, проведені арешти у Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. Був заборонений друк освітньої та релігійної літератури українською мовою, навіть художніх книжок, «про всяк випадок». Наслідком дії циркуляра стало катастрофічне гальмування розвитку української літератури. Якщо 1862 року в російській імперії вийшло 40 українських книжок, то вже 1865 — лише 5, 1866 — жодної, а впродовж наступних трьох років — по 2 книжки щороку. Під впливом репресивних дій, пов’язаних з ухваленням Валуєвського циркуляру, українські діячі Центральної та Лівобережної України почали переносити свою діяльність на терени Галичини, де існували непогані можливості для розвитку українського руху і де можна було відносно вільно видавати літературу українською мовою. Завдячуючи цьому, вони зміцнили український рух у цьому краї, сприяли боротьбі з популярним тут москвофільством. 

В нашій книжковій виставці основну роль відіграє книжка Володимира Антоновича «Моя сповідь». Вона символізує його громадянську і наукову сповідь перед українцями, підведення підсумків усієї його життєдіяльності. Майже всі праці В. Б. Антоновича, за винятком кількох статей, які вийшли в Західній Україні, були написані автором й опубліковані російською мовою. В публікаціях майже не вживалися терміни Україна, українці, український. Це було пов’язано із забороною російської цензури. Нагадуємо слова Антоновича, «мозкового центра», «інтелектуального мотора» українського руху 1870—1890-х років.

«Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної літератури та культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».

Антонович здійснив дуже важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самодостатнім народом зі своєю неповторною історією, мовою та культурою — а не «южною ветвью единого русского народа». Це було, по суті, справою всього життя Антоновича. Як і справою його життя було «оскарження історичної Польщі», за словами його найкращого і найзнаменитішого учня Михайла Грушевського, тобто критичний аналіз «цивілізаційної місії» польської шляхти на українських теренах впродовж XIV—XVIII століть.

Ще один текст від Віктора Киркевича «Київ капіталістичний». Місяць тому автор відійшов в інші світи. Ця книжка розповідає, в першу чергу, про минуле українців, поляків, євреїв, які постраждали від імперської Росії, подає безліч фактів з різноманітних джерел про її репресивну політику, направлену проти народів на території сучасної України, зокрема проти поляків після польських повстань 1830-1831 і 1863-1864 років. Надзвичайно багато фактів про численні заборони української мови і досить швидку асиміляцію населення в містах України.  Увагу наших відвідувачів можуть також привернути «Нарис історії України» Ярослава Грицака, «Из воспоминаний жандарма» генерала В.Д.Новицького – розділ Х «Революционное движение в 70-х годах в Киев»,  розділ ХІV «Студенческие волнения в Киевском университете».                                                                                                                                                                                        Рекомендуємо  ще одну цитату від Антоновича: «Українець-русин вважає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступний етичний пункт сила; він поперед усього звертає увагу на те, чи факт дужий, чи не дужий».

Свята Софія землі вже збирає і України дві в одну єднає

 Книжкова виставка " Свята Софія землі вже збирає і Україну в одну єднає" (до Дня Соборності України, до дня Злуки )

День Соборності  відзначається в Україні щороку 22 січня, на честь проголошення в цей день у 1919 році Акту Української Народної  Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Тоді незалежні частини України, що постали на уламках зруйнованих Російської та Австро-Угорської імперій, об'єдналися в єдину соборну і неподільну Українську державу. Український народ, що століттями був розділений між різними країнами, визволився нарешті з неволі і отримав можливість об'єднатися на своїй землі в цілісній Україні.

Мало хто пам’ятає, чому Акт Злуки був проголошений саме у цей день 22 січня 1919 року. Це була перша річниця проголошення української незалежності.