«Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все. Якщо обирає свободу, матиме вирощений ним і ніким не відібраний хліб» Степан Бандера
До 150-річчя від дня
народження гетьмана Української Держави Павла Скоропадського бібліотека ім.
Петра Панча представляє книжкову виставку «Гіркі уроки Павла Скоропадського». 105 років
тому, 29 квітня 1918 року, в нашому древньому Києві 44-річний Павло Скоропадський,
нащадок козацького роду Скоропадських, звалив на свої плечі непосильну для
нього ношу, ставши Гетьманом ним же і проголошеної Української Держави. Події
того далекого 1918 р., який на превеликий жаль, так і не став доленосним для
українського народу та його країни, ще й досі залишаються предметом суперечок і
дискусій як у середовищі вчених, так і серед пересічних громадян.
Для тих киян покоління 70+, які чули про
Голодомори, майже щодня бачили родичів розстріляних ворогів народу чи
повернувшихся зі сталінських таборів сусідів по комунальних квартирах, які
знали про долю членів своїх родин, загинувших в селянських повстаннях проти
різноманітних влад або вимушених відійти з залишками армії УНР за Збруч, які
після вступу до піонерів узнавали, що Ленін – німецький шпигун і зовсім не
росіянин, постать Павла Скоропадського однозначно сприймалася негативно як
німецької маріонетки. Постаті ж Симона Петлюри, Михайла Грушевського,
Володимира Винниченка, Юрка Тютюнника сприймалися з великою повагою.
Зараз ми живемо
у посттоталітарній країні в оточенні вже величезної кількості нових різноманітних
міфів, тому для деяких істориків-пристосуванців війна з Московією почалася тільки 24 лютого 2022
року.
Отже уроків
останнього гетьманату саме зараз для нас більш ніж достатньо. В нашій книжковій
виставці досить багато книжок. Але для деяких наших відвідувачів, які історію
Києва і України вивчали по книжках Михайла Булгакова та Олеся Бузини,
рекомендуємо обмежитися «Спогадами» Павла
Скоропадського, невеличкою надзвичайно цікавою книжкою історика Віктора Савченка «Павло Скоропадський», книжкою
Ореста Субтельного «Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991).
Віктор Савченко
представив Павла Скоропадського як кавалергарда і генерала, найбагатшого поміщика, плоть від
плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив кар’єру й особисто знав імператора. Німецька
контррозвідка, яка в цей час підшукувала кандидата на роль правителя
України, так характеризувала Павла Скоропадського: аристократ, монархіст,
генерал, багатий поміщик, слабовольний, але честолюбивий. Оцінювати гетьмана Скоропадського можна і як
«лиходія», і як «праведника», але саме своєю неоднозначністю він і цікавий. Лев
Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою.
А відповідь на запитання, ким же він був насправді, і допоможе знайти
відвідувачам нашої бібліотеки ця книжка, при написанні якої автор використав
архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій.
Сам квітневий переворот і перші
години існування Гетьманської Держави лаконічно описала сучасниця тих подій Н.
Полонська- Василенко, книжка якої «Історія України», том ІІ (Київ,
«Либідь», 1995) представлена у нашій експозиції.
А у представленій у нашій виставці книжці
«Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991) Орест Субтельний так описав подальші
державотворчі кроки, П. Скоропадського: «Тому коли до участі в гетьманському
уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не
лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до
людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для
звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У
новому кабінеті, очолюваному прем’єр-міністром Федором Лизогубом (багатим
землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч - міністр
закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, проте він включав
ряд талановитих адміністраторів. За якихось кілька місяців на Україні було
відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної
Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й
призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді
посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно росіянами чи
русифікованими українцями».
Завдяки фаховій роботі українських
фінансистів вдалося налагодити грошовий обіг і створити стабільний державний
бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України та
головним чином збіжжям і цукром стала міцною. Розпочала потроху працювати
промисловість та відновлюватися шляхи сполучення.
Проте вузька соціальна база; реставрація
старих порядків та непослідовність у прийняті рішень; посилення впливу на
державно-самостійницьку діяльність Павла Скоропадського російських і
проросійських консервативних кіл і послаблення в свою чергу авторитету
українських політиків і діячів (згадаймо Миколу Міхновского!), повне
підпорядкування соціально-економічної політики інтересам панівних неукраїнських
верств населення та командуванню німецької і австро-української армії, а також
абсолютна залежність Української Держави від іноземних збройних підрозділів;
швидке наростання соціальної напруженості та формування антигетьманської
організованої опозиції; та, нарешті, відсутність професійної української армії
– все це були ті фактори ігнорування, яких, врешті-решт, і призвело до повного
краху Гетьманату.
В загальному маштабі число жертв
гетьмансько-німецького терору йшло в тисячі. Виправдування гетьманської влади,
що карні загони нищили комуністів, а не українців, не мало жадних підстав.
Російські царедворці в Києві були дуже задоволені з цієї акції
гетьмансько-німецької влади, яка значно ослабила український
національно-визвольний рух. Ця нищівна акція гетьманщини мало чим різнилася від
пізніших масових екзекуцій вже радянської влади в Україні, коли теж загинули
свідомі українці, що ставили опір московському імперіалізмові.
Ми вже інформували Вас у наших
попередніх зверненнях, що сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату
пережив також у Києві, згадував, як швидко його радість після проголошення
Української держави змінилася тривогою і розчаруванням. Маланюк служив у
Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2, де він обіймав посаду
завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу не була українською: тут
домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські
шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував
про нього Євген Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для
кожного українця!.. Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне
обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй
рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто
«руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...
Навіть Василь Зеньковський —
міністр сповідань, філософ і релігійний діяч, поборник російсько-українського
порозуміння, українець із Поділля, — і той зізнавався, що свою мету він як
міністр бачив у тому, щоб «врятувати Україну для Росії». Вже у незалежній
Україні інший міністр, Дмитро Табачник, вельми похвально відгукувався про
Гетьманат: адже він також «рятував Україну для Росії»!
Павло Скоропадський був людиною
свого часу, ідея української державної самостійності оволодівала його
свідомістю досить складно. Він належав до тих десятків тисяч українців, які з
власного досвіду знали, що таке подвійна ідентичність: так, ми українці, але ж
і з імперією пов’язані безліччю ниток... Урок 1918 року для нас очевидний:
перемагати можна тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна
єдність.
Наше звернення
завершуємо цитуванням Євгена Маланюка.
«Ще й сьогодні є серед нас національні каліки, які борються з «реакцією»
і «більшовиками». Відкриваємо Америку цим кастратам: ми боремося з московською
нацією»