вівторок, 30 травня 2023 р.

Архітектор, що змінив обличчя Києва



 Владислав Владиславович Городецький  (повне ім'я Лєшек Дезидерій Владислав Городецький) народився 4 червня 1863 року в польській шляхетній родині на Поділлі в селі Шолудьки (тепер Немирівського району Вінницької області). По закінченні  реального училища в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Петербурзі (1890) переїхав до Києва, де жив і плідно працював упродовж майже тридцяти років.

Архітектор  займався не тільки спорудженням будівель  за власними проектами, але й здійснював технічний нагляд за будівництвом. У Киеві мав посаду міського архітектора.

 Архітектурна спадщина В. Городецького - яскраве творче явище в історії архітектури України. Велич споруд талановитого зодчого у Києві не перестає викликати подив і захоплення нових поколінь киян. Впродовж київського періоду архітектор Городецький втілив десятки пректів - він будував житлові будинки і вілли, заводські корпуси й магазини, виставочні павільйони і школи, склепи й монументи. 

Так, під керівництвом Владислава Городецького  було побудовано Музей старожитностей  (1899 -1909), де нині знаходиться Національний будинок органної  та камерної музики, зведено приміщення караїмської кенаси  (1900 Будинок актора Національної Спілки театральних діячів України). Монументальні фасади колишньої меблевої фабрики. Вершиною ж творчого злету  В. Городецького стає власний маєток - знаменитий Будинок з химерами, зведений ним у 1903 році до свого сорокаріччя. В ньому втілено відгомін мисливських захопленнь, плід його творчої фантазії, яка бунтувала проти проти установлених форм і традицій. "Химер" на цьому будинку, що дивують нас своєю загадковістю, майстерно виконав з бетону за рисунками В. Городецького відомий на той час італійський скульптор Еліо Саля (Сала).

 За всю свою багатовікову історію Київ не пам'ятає споруди, овіяною такою кількістю переказів і легенд. Він і досі залишається неперевершеним взірцем унікального витвору модерну не тільки в Україні.

 Крім Києва, архітектор працював також у багатьох інших українських містах. Так в Умані й Черкасах - гімназію (нині Будинок дитячої та юнацької творчості), в Мосинах - лікарню, в Шпикові на Поділлі - цукровий завод, в Печерорах - мавзолей Потоцьких, у Сімферополі - фабрику штучного льоду, в селі Старосільському на  Волині - греблю і шлюзи, в Євпаторії - власну віллу тощо. Своїми роботами архітектор довів можливість використання залізобетону не лише для виконання довговічних і міцних конструкцій,а й створення художніх творів.

Світова війна, революція, втрата всього майна й можливості працювати змусили Городецького в 1920 році залишити Київ і  емігрувати до Польщі, де він продовжив архітектурну практику.

В  1928 року американська фірма "Генрі Улен і К" запросила Городецького на посаду головного архітектора Синдикату по спорудженню перських залізниць. Там у далекому Тегерані вже літньою людиною В. Городецький побудував сучасний залізничний вокзал, палац для шаха, запроектовані розбудови нових міст Ірану, театру та готелю в Тегерані.

У 1930 році Лешек Дезидерій  Владислав Городецький на 67-му році життя відійшов у вічність. Його поховали на римо-католицькому кладовищі Долаб у Тегерані. На його могилі встановлено просту кам'яну брилу сірого кольору,  яким він так широко користувався у своїх спорудах.

 Архітектор В. Городецький нагадує про себе своїми творами. Він живе в Україні, Польщі, Ірані, живе в гарних будівлях, залишених людям. На пошану пам'яті славетного архітектора одна із вулиць Києва, яку він проектував, де спорудив кілька будинків, де якийсь час жив, названа іменем архітектора Городецького.

До вашої уваги бібліотека ім. П. Й Панча пропонує виставку, присвячену видатному українському архітектору.

четвер, 25 травня 2023 р.

З любов'ю до тебе, Києве!






Цими днями свій День народження святкує  місто, до якого зараз прикута увага всього цивілізованого світу, - наш улюблений, прадавній і водночас вічно юний, величний, лагідний, незламний, чудовий - Київ!

Європейська столиця, яку за три дні планував захопити путін, не лише встояла проти московитської навали, але й швидко відігнала ворога від своїх кордонів.  

Ми пам'ятаємо тебе в перші дні страшної війни - ти був стривожений, нашорошений, завмерлий і спустошений. Зачинені магазини, забиті фанерою вікна, розбомблені будинки, обмаль людей, перші загиблі - таке ми бачили лише в фільмах про Другу світову... Але ти впорався - тисячі киян штурмували військкомати, бажаючи стати на захист свого рідного міста й країни, дуже швидко було відновлено логістику, в магазинах почали з'являтися продукти, які зникли в перші дні війни, всі системи життєзабезпечення, бізнес у короткі строки  підлаштували під воєнні умови. За цим стоїть надважка робота величезної кількості людей - від керівництва міста й країни до працівників усіх сфер, які забезпечують безперебійне функціонування столиці. Ми неймовірно пишаємося нашими енергетиками, які взимку цілодобово лагодили пошкоджені системи й повертали світло в наші оселі. І що більше сатанів ворог, то більш затятими ставали люди в своєму спротиві. 

За цей місяць московити майже кожного дня намагаються дістати столицю своїми шахедами й ракетами. Але вже весь світ побачив, чого варта неймовірна українська ППО, яка на 100 %  збиває ворожі цілі! 

Ми вітаємо тебе, Києве, і віримо, що твої чудові пагорби служитимуть прихистком ще не одному поколінню українців! А до твого Дня народження колектив бібліотеки підготував подарунки - виступ юних вихованців київської музичної школи № 10 і книжкову виставку, присвячену історії улюбленого міста.






пʼятниця, 19 травня 2023 р.

Святі Кирило та Мефодій - творці слов'янської писемності


 

Шановні читачі! Пропонуємо вашій увазі  книжкову полицю "Святі Кирило і Мефодій - творці слов'янської писемності".

Щорічно 24 травня всі слов'янські країни вшановують пам'ять святих Кирила та Мефодія. Вони - просвітителі, творці слов'янської абетки, проповідники християнства.

Народилися брати в місті Солунь (тепер - Салоніки, Греція) в сім'ї воєначальника. Під час народження отримали імена Михайло та Костянтин. Серед сімох дітей Михайло був найстаршим, а Костянтин - наймолодшим. Обидва вони отримали гарну освіту та зробили кар'єру. Але згодом вирішили присвятити себе Богу. Михайло залишив військову службу й підстригся в ченці з іменем Мефодій. Костянтин мав виняткові здібності, працював при дворі візантійського правителя, а згодом викладав філософію у вищій візантійській школі, за що його прозвали "філософом". Проте пізніше все ж таки вирішує стати священиком. Він іде в монастир, де настоятелем був його брат. 

У 860 році Кирило та Мефодій вирушають в Моравію з християнською проповіддю. Мешканці цієї країни не знали офіційної мови церкви - латини. Кирило розумів, що для поширення християнства необхідно було перекласти церковну літературу на слов'янську мову. Тож брати не мали на меті створення абетки, вони хотіли лише перекласти Біблію на зрозумілу слов'янам мову. Римська церква спочатки виступила проти, але Папа Римський, оцінивши заслуги братів (вони допомогли розшукати мощі святого Климента), все ж таки погодився. 

Створення абетки дало потужний поштовх для розвитку культури та поширення християнства.

У 869 році Кирило помер у Римі, похований у церкві святого Климента. Його справу продовжив Мефодій. Після поразки Моравії від німецького князівства Мефодія ув'язнили. Гоніння підірвали його здоров'я, і в 885 році він помер. Багатьом його учням довелося покинути Моравію та переїхати до сусідніх країн - Болгарії, Сербії, Руси.

Кирило та Мефодій - святі православної та католицької церков.

четвер, 18 травня 2023 р.

«ВЛАДА ПРОТИ НАРОДУ» (До Дня пам'яті жертв політичних репресій)

 

            

            Пропонуємо книжкову виставку «Влада проти народу», присвячену Дню пам`яті жертв політичних репресій.  День пам'яті жертв політичних репресій відзначається з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.  Цей день пам`яті і скорботи про жертви, які загинули або постраждали в Україні від політичних репресій комуністичного режиму, з`явився в національному календарі країни наприкінці 90-х років. Він припадає на третю неділю травня. 

            З травня 1988 року саме в Биківні, місці поховань десятків тисяч громадян   України – жертв комуністичного терору,  громадськість нашого міста відзначає цю сумну дату. Памятаємо, з якою злобою зустріла колишня влада це зібрання киян у Биківні. Тоталітарна система – це частина життя мільйонів українців в минулому. Не слід забувати того, що це був витвір людей, яких теж народжували і виховували матері. І в нашій країні ще ходять серед нас вже поважного віку колишні слідчі, прокурори, охоронці, тюремні наглядачі, міліцейські провокатори, донощики і тисячі інших вірних слуг комуністичної системи. Деякі пишаються своїм минулим, але чи розповідають вони про ці свої подвиги дітям і онукам. Перед нашими очима є один такий герой-звитяжець Віктор Медведчук, дружбою з яким хизуються деякі наші медійні персони.

За півтора тижня до Дня пам`яті жертв політичних репресій ми відзначали чергову річницю закінчення Другої світової війни. Ми вшановували тих, хто віддав своє життя в боротьбі з гітлерівським націонал-соціалізмом. Перемога над нацистським тоталітарним режимом, яка сталася в 1945 році і яку ми щороку відзначаємо як Велику перемогу, не усунула навіки терористичного режиму в Україні.                                                

Терор, свідком якого є биківнянські могили, подібно як і багато інших знаних чи ще не знаних масових захоронень невинних жертв політичних репресій в Україні, продовжувався ще впродовж багатьох десятиліть після цієї перемоги. І про це ми не сміємо забувати в умовах повномасштабної війни з новітньою московською ордою.                                                                                                                                                                 

В нашій книжковій виставці на особливу увагу потенційного читача заслуговують наступні видання. В першу чергу, слід назвати монументальну працю Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917-1941 рр.» (Київ, «Укр.пропілеї», 2016). Цікавими є збірка документів і матеріалів «Історія України: Джерельний літопис» В.В.Червінського і М.І.Обушного (Київ, «Україна», 2016), титанічна праця Джеймса Мейса «Україна: матеріалізація привидів»  (Київ, «Кліо», 2016). Звертаємо Вашу увагу на те, що нашими знаннями про трагічну долю української інтелігенції, знищеної комуністичною владою на Соловках, ми завдячуємо Семену Підгайному, колишньому в'язню соловецьких концтаборів, політичному діячу та публіцисту української західної діаспори. Під його керівництвом в Канаді була укладена і видана двотомна праця «The Black Deeds of Kremlin: A White Book» -  «Біла книга про чорні діла Кремля». В нашій бібліотеці представлена його книжка «Українська інтелігенція на Соловках»  та «Недостріляні» (у двох частинах).

          Тим, кому небайдуже минуле і майбутнє України, рекомендуємо книгу невідомих сторінок історії з бібліотеки газети «День» за загальною редакцією Лариси Івшиної «Україна Incognita» (Київ, «Українська прес-група», 2005), «Україна у вогні минулого століття» Ярослава Файзуліна і Володимира Гінди  (Харків, «КСД», 2015 ), дві антології укладача Юрія Винничука «Соловецький етап» (Харків, «Фоліо», 2018) та «Невідоме розстріляне відродження» (Харків, «Фоліо», 2019) .

            Вражає автобіографічна повість Леоніда Невідомського з вельми промовистою назвою «Дивна планета Колима, де вічно плачуть і співають, або К-577 – це я. Був би чоловік, а справа на нього знайдеться» (Київ, «Фенікс», 2003).      

         Для тих, хто хоче більше знати про Биківню, рекомендуємо витяги зі щоденника Леся Танюка, наявні в інтернет-ресурсах. У серпні 1962-го року Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк потрапили на територію грандіозного за об’ємом та кількістю похованих захоронення. В Биківні був похований розстріляний дід Леся Танюка – київський юрист Микола Кенігсфест. При чому, на відміну від більшості жертв, його було страчено не у часи Великого Терору, а 1957-го року.

        Про те, що тут є захоронення, було прекрасно відомо. Проте всі знайдені людські рештки влада СРСР скидала на совість німців. Однак місцеві жителі знали  історію цього жахливого кладовища, адже ще до війни бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки з трупами. Сюди ходив навіть спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців. 

        Василь Симоненко побачив, що малі і несвідомі діти грали у футбол, тут на цьому місці місці, простреленим у потилицю черепом. Дорогою назад Василь Симоненко читав вірш: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». Василь Симоненко і Алла Горська стали черговою жертвою комуністичного режиму.                 

        Биківнянський ліс – найбільша братська могила в Україні, де спочили десятки й десятки тисяч жертв московського режиму. Пом'янемо їх пам'ять і пам'ять десятків тисяч українців, що загинули в боротьбі з новітнім фашизмом, породженим Московією.         

Вишиванка - це нерозривний зв'язок поколінь

                                               




 Вишиванка - це не тільки частина гардеробу нашого народу, яку передавали нащадкам, вона була також оберегом. Сьогодні, як і колись, вишита сорочка є надважливою річчю для кожного українця. Українська вишиванка є одним із яскравих символів української культури. До того ж, одягаючи вишиту сорочку, демонструємо не тільки красу й унікальність, але й засвідчуємо свою приналежність до вікової української культурної традиції. У минулому вишиванка була підставою для цькування, а також рятувала в голодомор (її обмінювали на хліб), її закопували в землю, аби зберегти для майбутніх поколінь, бо вважалася найдорожчим скарбом в родині.

Для наших предків сорочка мала магічний релігійний сенс - з нею було пов'язано багато забобонів, застережень, вірувань. Кожен символ і колір ніс сакральне значення. Українці вірили, що сорочка може безпосередньо вплинути на долю того, хто її носить.

Кожен регіон України - неповторний у своєму виконанні вишиванок. Майстрині в різних місцевостях по-різному використовували техніки вишивки, а особливо відмінність полягала саме в орнаменті. 

Вишиванка є символом, який зберігає коріння народу, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. У вишивці зашифровано наш генетичний код.

Вишиванка ще з давніх-давен супроводжувала український народ і була для нього символом нескореності й того, що ми є українцями. 

Також вишиванка об'єднує українців по всьому світу. Вона є сучасною зброєю проти ворога, символом української нескореності.  

Допоки українські жінки вишивають сорочки, вкладають у них свою душу, а українські воїни одягають їх - Україна непереможна!

вівторок, 16 травня 2023 р.

Режим поневірянь і надій (до Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу)






18 травня - ще один сумний день в історії України, коли ми згадуємо масову депортацію кримськотатарського народу, яку вчинив злочинний радянський режим у 1944 році. Загалом з Криму депортували тоді 238 500 людей - майже всіх киримли.

До історії питання:
 
За офіційною радянською версією, причиною депортації стали нібито "масове дезертирство" 20 тисяч кримських татар з лав червоної армії на початку Другої світової війни та "тотальний колабораціонізм" під час окупації півострова.  Ці закиди були цинічною брехнею. До складу червоної армії напередодні війни призвали понад 5 тисяч кримських татар, згодом (з 1941 до 1945) - ще близько 16 тисяч. Щонайменше п'ятеро з них були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, двоє стали повними кавалерами ордена Слави, а видатний льотчик-ас Амет-Хан Султан, який особисто збив 30 німецьких літаків, став двічі Героєм Радянського Союзу. Від 17 до 25 тисяч (за різними даними) кримських татар були учасниками партизанського та підпільного рухів. Вкрай  підло вчинив сталінський режим із киримли, які служили в червоній армії. Після демобілізації їх депортували - йдеться про кілька тисяч. Депортували навіть Героїв Радянського Союзу - старшину Узеїра Абдураманова виселили до Узбекистану, а старшину Сейтнафе Сейтвелієва - до Таджикистану. Були винятки, коли окремих офіцерів не депортували, але все одно їм було заборонено жити в Криму. Що стосується колабораціонізму, то співпраця з нацистами мала місце серед усіх народів, які потрапили під окупацію, а найбільше колаборантів було саме серед росіян - на боці Німеччини воювали 400 тисяч московитів. До того ж колективне покарання було заборонено ст. 50 чинної тоді Гаазької конвенції 1907 року. Проте коли це московити зважали на будь-які закони?

"Спецоперацію" розпочали ще вдосвіта 18 травня. Проводили її силами 32 тисяч військ нквс. На збори дали 15 хвилин. Тому все майно обмежувалося ручною поклажею (майно, що залишилося, потім описували, забирали, а житло киримли віддавали переселенцям з росії). Людей вантажівками розвозили до залізничних станцій, а далі везли на схід, як скот, у зачинених наглухо, переповнених товарних вагонах. Було відправлено 70 ешелонів, час у дорозі становив 2-3 тижні. Близько 8 тисяч людей загинули по дорозі від спраги та тифу, переважно діти та літні люди. За перші три роки після переселення від виснаження, голоду та хвороб загинули, за різними оцінками, від 20 до 46 % кримських татар. Серед померлих за перший рік майже половина - діти  до 16 років. Тих, що вціліли, до 1959 року вважали засланими навічно. Вони не мали права залишати місце проживання. За це їм загрожувала 20-річна каторга. У 1967 році звинувачення у масовому колабораціонізмі з кримських татар зняли, але повернутися до Криму не дозволили. Масова репатріація почалася лише в 1989 році. 

У 2013 режисер Ахтем Сеітаблаєв зняв фільм "Хайтарма", присвячений цій події.

У 2015 Верховна Рада України визнала депортацію кримських татар геноцидом. А в 2021 році було прийнято Закон "Про корінні народи України", де, зокрема, затвердили статус і киримли.

Кримські татари, як ніхто інший, відчули на собі "братерську любов" росії, починаючи ще з катерини другої. Тому вони ніколи вже в незалежній Україні не підтримували жодні проросійські сили й партії. Один із лідерів і моральний авторитет кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв з юності боровся зі злочинним радянським режимом, сім разів був судимий, провів 15 років у місцях позбавлення волі. Ще одна наша гордість - це співачка Джамала, яка виборола для України у 2016 році перше місце на Євробаченні з піснею "1944".  До речі, 18 квітня - скорботна дата й для українського народу, бо саме в цей день у 1979 році в лісі було знайдено повішеним тіло Володимира Івасюка - талановитого композитора, співака, автора й виконавця славетної "Червоної рути". Версію самогубства було відкинуто, його знищили органи КДБ. Але справу не закрито й досі.

З 2014 року Кримський півострів перебуває під російською окупацією. Знову киримли вимушені покинути рідну домівку, а ті, що лишилися, зазнають страшних утисків, вбивств і репресій. Але ми віримо, що Крим буде деокуповано, як і решту української землі, яка потерпає зараз від тимчасової московитської окупації. 

Разом обов'язково переможемо! Слава нації - смерть ворогам!

Бібліотека ім. П. Й. Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку, присвячену як депортації кримськотатарського народу, так і анексії Кримського півострова, яка відбулася в 2014 році.


понеділок, 15 травня 2023 р.

Все починається з сім'ї



15 травня 1993 року Генеральна Асамблея ООН встановила Міжнародний день сім'ї.

Сім'я - це найдорожче, що є в житті. З сім'ї починається життя людини, тут відбувається формування  її як громадянина .Сїм'я як основний елемент суспільства була і залишається берегинею людських цінностей, культури та історичної спадкоємності поколінь, стабільності та розвитку. Завдяки сім'ї міцніє та розвивається держава. Рідні люди - це подарунок долі, який ми маємо цінувати.

Бібліотека ім. Петра Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку.

«Ігор Костецький – феномен українства у світі»

 «Костецький був об’явленням Божим і диявольським» Юрій Шерех 

 

 «довести українську мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької Маллярме і англійської Джойса... На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам…»

 



              Бібліотека ім. Петра Панча презентує історично-літературну довідку «Ігор Костецький – феномен українства у світі» як внесок до нашого культурного спротиву повномасштабній агресії фашистської Московії.  

                 Ігор Костецький,  справжнє ім'я — Мерзляков Ігор В'ячеславович (1913 - 1983), один з найвидатніших українських інтелектуалів ХХ віку і найяскравіших українських письменників-модерністів. Для українського читача до 1990-го його ім’я було невідоме. Ті поодинокі книжки, які опинялися в Україні, потрапляли до спецфонду і були заборонені до читання як видання українського буржуазного націоналізму.                                                                      Ігор Мерзляков народився 14 травня 1913 року в Києві. Його батько був вихованцем школи Лисенка, оперним співаком, педагогом вокалу. Майбутній літературний псевдонім  письменника - Костецький - був прізвищем його матері, також учениці школи Лисенка Наталії Валеріанівни, українки зі старовинної шляхетної родини, яка вела свій родовід від князя Корибута Ольгердовича.

               Свої перші «університети» у віці 15 років в умовах відсутності батьківського нагляду він пройшов у «блатному» кримінальному світі Одеси кінця 20-х рр. Темпераментний характер, пов’язаний із пристрастю до пригод та веселого товариства, привів його в богемне оточення, а відтак і в численні конфлікти з органами правопорядку, арешти. Він одержав неповну театральну освіту і пізніше працював режисером в Ленінграді, Москві та на Уралі. Про своє життя в СРСР він згадував так: «Переживши голод (його чомусь називають голодом 1933, але я — добре пам’ятаю це — пережив його в 1931, і в 1932, і в 1935, і в 1937 роках), я, звичайно, ненавидів політичну систему, але так, як ненавидів і кожну іншу, бо вже тоді був переконаний, що жодна сучасна система не сприяла б у розвиткові мені, інтеліґентній людині, яка багато знає, багато вміє і багато може… За весь час свого майже двадцятилітнього існування під совєтами я надрукував усього лиш кілька театральних рецензій. З белетристичних творів (писати почав я з дитинства, але перші поважні спроби свої я відношу десь до 1930) я за той час не надрукував ані рядка». Приблизно 1938 року він пише Олександрові Довженку, шукаючи праці в кіностудії і пропонуючи йому свій сценарій на основі «Слова о полку Ігореві». Від Довженка він отримує відповідь і обіцянку допомоги, однак плани його можливої співпраці з Довженком перекреслює вибух війни.                                                                                                                                           Осінь 1938 року (радіоінформація про створення Карпатської України) перетворила богемного радянського інтелігента Ігоря Мерзлякова на свідомого українського патріота, а рік 1941, рік окупації Вінниці, де він зустрів представників похідних груп Організації Українських Націоналістів і майже рік співпрацював із націоналістичним підпіллям і отримав першу в житті можливість вільно друкувати свої україномовні тексти, зробив з нього українського письменника і діяча культури Ігоря Костецького. Восени 1942 він погодився добровільно поїхати на примусові роботи до Німеччини замість схопленої під час облави приятельки Ади. Пізніше він писав: «Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. Та від того не менш я став таки українцем. Народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духовної і політичної державності — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене...» 

                У жовтні 1945 р. у Фюрсті Костецький став разом із Юрієм Шевельовим одним із найактивніших організаторів і провідників Мистецького Українського Руху. За кілька років він проявив себе як блискучий і нонконформістський прозаїк (проза малих форм, як «Ціна людської назви» і «Тобі належить цілий світ», повісті «День святого» і «Історія ченця Гайнріха», фрагменти роману «Троє глядять у дзеркало»), драматург-експериментатор (перша в світовому театрі протоабсурдистська драматична трилогія «Спокуси несвятого Антона», «Близнята ще зустрінуться», «Дійство про велику людину»), критик, літературознавець, полеміст і перекладач.                                                                                

              Відмови Костецького приєднатися до якоїсь політичної партії, втрата можливості заробити на прожиття в українських еміграційних виданнях і установах заставляє його продовжувати свою культурницьку програму самотужки. В 1950-1960 роках Костецький був редактором ілюстрованого часопису «Україна і Світ». У кінці 50-х років разом з другою дружиною, німецькою поетесою і перекладачем Елізабет Коттмаєр він заснував видавництво «На горі», що спеціалізувалося на виданні перекладної літератури українською мовою та української поезії. Він видав десятки першорядних видань – від Томаса Еліота (1955) до Поля Верлена (1981). Здійснює перше повне видання власних перекладів усіх Шекспірових сонетів (1958), найповніше в свій час (в будь-якій мові світу) видання перекладів віршів Езри Павнда (1960), готує літературну редакцію першого повного україномовного перекладу Біблії. Монументальне двотомне видання віршів Стефана Георге (в перекладах разом з Олегом Зуєвським) вражає і зараз своєю якістю і неперевершеністю. Слід додати, що Костецький був особисто знайомий і листувався з провідними представниками західного модернізму, такими як Езра Павнд, Томас Еліот та Арнольд Шенберґ.  Наприкінці життя він збирається видати 20-томне зібрання своїх творів, але смерть завадила його планам Костецький популяризував ідею особливої місії України - допомогти росіянам стати нацією. Українці, вважав він, самі мусять зкристалізувати свою ідентичність, будувати модерну Україну. Росіяни навряд чи зможуть зрозуміти свою історію без зовнішньої допомоги. І це було сказано в 1950-ті рр., майже 70 років тому.

 «Я відчуваю, що можу все. Можу стати злочинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно… Я є цілковита порожнеча, порожнеча від початку до кінця днів моїх. Те, що називається сьогодні і називатиметься взавтра «Костецький», воно існує лише як сприйняття, сприйняття інших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костецького або призвести його до безруху… Відчуття, що твоє тіло випадкове, що воно може кожної хвилини застопорити й відмовитися далі йти й відчувати – це либонь найжахливіше, найбездонніше з усього, що зазнає свідомість окремої людини. А разом з тим відчуття прірви, з якої нема виходу, має в собі найгострішу привабу, що з нею не зрівняється приваба слави, приваба багатства, приваба статі… Це солодке почуття порожнечі — адже саме з нього я можу довести наочно, що з нічого таки буває щось. Я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдосконалити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсолютного ніщо постає величина, особистість, окреслена кріпким контуром. З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією…»

пʼятниця, 12 травня 2023 р.

За все, що маю, дякую тобі! (До Дня матері)

 

                                                             

                                                             




                                                             Твоя любов дає мені наснагу,

                                                             Твоя любов веде в незнаний світ.

                                                             Так будь вовік, благословенна мати,

                                                             Твоя любов вчить, як у світі жить.

                                                                                              Микола Мозговий

З 1999 року в Україні в другу неділю травня відзначають День матері. Історія свята така: у 1908 році американка Анна Джервіс із Філадельфії запропонувала вшановувати матерів у пам'ять про свою маму, яка передчасно померла. У 1910 році штат Вірджинія першим визнав День матері як офіційне свято, потім поступово традиція поширилася на інші штати. Згодом День матері почали відзначати в інших країнах.

Мама - найдорожча людина для кожного з нас. Вона дала життя, огорнула турботою та ласкою, виховала. Любов матері - щира, самовіддана, жертовна, свята. 

В Україні завжди був культ матері. З найдавніших часів ми шануємо Богоматір як покровительку  та заступницю всіх українців. Недарма саме на Покрову Пресвятої Богородиці 14 жовтня ми святкуємо ще День українського козацтва, День захисників України та День УПА. Свою рідну країну ми також називаємо цим святим словом.  А повстанська пісня "Батько наш - Бандера, Україна - мати, Ми за Україну будем воювати" отримала нове життя й набула абсолютної популярності зараз, під час повномасштабного вторгнення московитських варварів, для яких взагалі немає нічого святого. Отак відбувається невидимий, містичний зв'язок поколінь.

У цей день від усієї душі вітаємо дорогих мам зі святом! Бажаємо вам міцного здоров'я, добробуту, витримки і щоб ви ніколи, ніколи не втрачали своїх дітей через війну! А мамам, чиї сини та доньки склали голови, захищаючи нашу святу землю, - низький уклін, вічна шана та вічна слава! Ми ніколи не забудемо подвигу ваших дітей. 

Слава Україні - смерть ворогам!

Бібліотека ім. Петра Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку, присвячену жінці-Матері.

середа, 10 травня 2023 р.

«ГІРКІ УРОКИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО»


«Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все. Якщо обирає свободу, матиме вирощений ним і ніким не відібраний хліб»                                                          Степан Бандера     

До 150-річчя від дня народження гетьмана Української Держави Павла Скоропадського бібліотека ім. Петра Панча представляє книжкову виставку «Гіркі уроки Павла Скоропадського». 105 років тому, 29 квітня 1918 року, в нашому древньому Києві 44-річний Павло Скоропадський, нащадок козацького роду Скоропадських, звалив на свої плечі непосильну для нього ношу, ставши Гетьманом ним же і проголошеної Української Держави. Події того далекого 1918 р., який на превеликий жаль, так і не став доленосним для українського народу та його країни, ще й досі залишаються предметом суперечок і дискусій як у середовищі вчених, так і серед пересічних громадян.

Для тих киян покоління 70+, які чули про Голодомори, майже щодня бачили родичів розстріляних ворогів народу чи повернувшихся зі сталінських таборів сусідів по комунальних квартирах, які знали про долю членів своїх родин, загинувших в селянських повстаннях проти різноманітних влад або вимушених відійти з залишками армії УНР за Збруч, які після вступу до піонерів узнавали, що Ленін – німецький шпигун і зовсім не росіянин, постать Павла Скоропадського однозначно сприймалася негативно як німецької маріонетки. Постаті ж Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Юрка Тютюнника сприймалися з великою повагою.

 

Зараз ми живемо у посттоталітарній країні в оточенні вже величезної кількості нових різноманітних міфів, тому для деяких істориків-пристосуванців війна з Московією почалася тільки 24 лютого 2022 року. 

Отже уроків останнього гетьманату саме зараз для нас більш ніж достатньо. В нашій книжковій виставці досить багато книжок. Але для деяких наших відвідувачів, які історію Києва і України вивчали по книжках Михайла Булгакова та Олеся Бузини, рекомендуємо обмежитися «Спогадами» Павла Скоропадського, невеличкою надзвичайно цікавою книжкою історика Віктора Савченка «Павло Скоропадський», книжкою Ореста Субтельного «Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991).

Віктор Савченко представив Павла Скоропадського як кавалергарда і генерала, найбагатшого поміщика, плоть від плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив карєру й особисто знав імператора. Німецька контррозвідка, яка в цей час підшукувала кандидата на роль правителя України,  так характеризувала Павла Скоропадського: аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовольний, але честолюбивий. Оцінювати гетьмана Скоропадського можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме своєю неоднозначністю він і цікавий. Лев Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою. А відповідь на запитання, ким же він був насправді,  і допоможе знайти відвідувачам нашої бібліотеки ця книжка, при написанні якої автор використав архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій.              

 

Сам квітневий переворот і перші години існування Гетьманської Держави лаконічно описала сучасниця тих подій Н. Полонська- Василенко, книжка якої «Історія України», том ІІ (Київ, «Либідь», 1995) представлена у нашій експозиції. 

А у представленій у нашій виставці книжці «Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991) Орест Субтельний так описав подальші державотворчі кроки, П. Скоропадського: «Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем’єр-міністром Федором Лизогубом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч - міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів. За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями».

Завдяки фаховій роботі українських фінансистів вдалося налагодити грошовий обіг і створити стабільний державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України та головним чином збіжжям і цукром стала міцною. Розпочала потроху працювати промисловість та відновлюватися шляхи сполучення.

Проте вузька соціальна база; реставрація старих порядків та непослідовність у прийняті рішень; посилення впливу на державно-самостійницьку діяльність Павла Скоропадського російських і проросійських консервативних кіл і послаблення в свою чергу авторитету українських політиків і діячів (згадаймо Миколу Міхновского!), повне підпорядкування соціально-економічної політики інтересам панівних неукраїнських верств населення та командуванню німецької і австро-української армії, а також абсолютна залежність Української Держави від іноземних збройних підрозділів; швидке наростання соціальної напруженості та формування антигетьманської організованої опозиції; та, нарешті, відсутність професійної української армії – все це були ті фактори ігнорування, яких, врешті-решт, і призвело до повного краху Гетьманату.

В загальному маштабі число жертв гетьмансько-німецького терору йшло в тисячі. Виправдування гетьманської влади, що карні загони нищили комуністів, а не українців, не мало жадних підстав. Російські царедворці в Києві були дуже задоволені з цієї акції гетьмансько-німецької влади, яка значно ослабила український національно-визвольний рух. Ця нищівна акція гетьманщини мало чим різнилася від пізніших масових екзекуцій вже радянської влади в Україні, коли теж загинули свідомі українці, що ставили опір московському імперіалізмові.

 

Ми вже інформували Вас у наших попередніх зверненнях, що сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату пережив також у Києві, згадував, як швидко його радість після проголошення Української держави змінилася тривогою і розчаруванням. Маланюк служив у Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2, де він обіймав посаду завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу не була українською: тут домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував про нього Євген Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для кожного українця!.. Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...

Навіть Василь Зеньковський — міністр сповідань, філософ і релігійний діяч, поборник російсько-українського порозуміння, українець із Поділля, — і той зізнавався, що свою мету він як міністр бачив у тому, щоб «врятувати Україну для Росії». Вже у незалежній Україні інший міністр, Дмитро Табачник, вельми похвально відгукувався про Гетьманат: адже він також «рятував Україну для Росії»!

Павло Скоропадський був людиною свого часу, ідея української державної самостійності оволодівала його свідомістю досить складно. Він належав до тих десятків тисяч українців, які з власного досвіду знали, що таке подвійна ідентичність: так, ми українці, але ж і з імперією пов’язані безліччю ниток... Урок 1918 року для нас очевидний: перемагати можна тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна єдність. 

Наше звернення завершуємо цитуванням Євгена Маланюка. 

«Ще й сьогодні є серед нас національні каліки, які борються з «реакцією» і «більшовиками». Відкриваємо Америку цим кастратам: ми боремося з московською нацією»



вівторок, 9 травня 2023 р.

До Дня Європи бібліотека ім. П. Й. Панча провела вуличну акцію "Візьми книгу в подарунок"

Сьогодні, 9 травня, в День Європи, затверджений Указом Президента України Володимира Зеленського від 08 травня 2023 року, колектив бібліотеки ім. П. Й. Панча провів вуличну акцію "Візьми книгу в подарунок". 

Захід викликав живу цікавість перехожих. Люди зупинялися, переглядали книги, із задоволенням спілкувалися с працівниками бібліотеки та обирали літературу за власним уподобанням. 

Ми віримо, що отримані книжки стануть справжньою розрадою, особливо зараз, під час війни, і подарують хороший настрій, бо як писав Іван Якович Франко:

                                                        Книги - морська глибина:
                                                        Хто в них пірне аж до дна,
                                                        Той, хоч і труду мав досить,
                                                        Дивнії перли виносить


































 

"ЄВРОПЕЙСЬКІ УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ" ( До Дня Європи )

 



Відсьогодні згідно з Указом Президента України Володимира Зеленського з метою зміцнення єдності народів Європи Україна відзначатиме День Європи 9 травня.

"Будемо вшановувати нашу історичну єдність - єдність усіх європейців, які знищили нацизм і переможуть рашизм", - заявив Глава держави у зверненні 8 травня після підписання  Указу.

До історії питання

Дату 9 травня було затверджено у 1985 році на саміті Європейської Ради в Мілані, оскільки саме в цей день 1950 року міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував створити нову форму організації держав у Європі у вигляді "наднаціональної спільноти". За словами французького урядовця, метою було створення механізму попередження воєн, щоб їх "не лише не можна було уявити, а й вони були неможливими".

До того День Європи відзначали 5 травня, бо в цей день у 1945 році було створено Раду Європи.

Вперше Україна відсвяткувала День Європи 20 років тому. Його відзначали щорічно в третю суботу травня.

На жаль, попередити найжахливішу війну XXI століття на Європейському континенті не вдалося. Але Україна довела, що вона є щитом для Європи, що ціною наших неймовірних зусиль, віддаючи найдорожче - життя, у всіх інших країнах Європи зараз панує мир.  

Бібліотека ім. П. Й. Панча пропонує книжкову виставку, присвячену Дню Європи і запрошує вас взяти участь у вуличній акції "Візьми книгу в подарунок". 

понеділок, 8 травня 2023 р.

Вклоняємося доземно українському солдату


 8 травня наша держава відзначає День пам'яті та примирення, який було впроваджено в 2015 році Законом України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 - 1945 років".

Ми не повинні забувати, що Друга світова стала можливою через змову двох злочинних тоталітарних режимів - нацистського та радянського. Росія, яка є спадкоємицею останнього, намагається привласнити перемогу, наголошуючи на своїй винятковій ролі у війні проти гітлерівської Німеччини, нівелюючи тим самим внесок багатьох країн світу, перетворюючи пам'ять про трагічні події на культ "побєдобєсія".

Але найвищим цинізмом росії стало, безперечно, її вторгнення  в Україну - спочатку в 2014-му, і повномасштабне - у 2022-му. Новітній гітлер, нікчемний диктатор путін, маніакально одержимий ідеєю повернення радянського союзу в колишніх кордонах, спотворюючи історію, заперечуючи існування України як такої, здійснив у XXI столітті безпрецедентний акт агресії проти нашої держави. Ось уже більше року ми стримуємо набагато переважаючі сили ворога та звільняємо наші землі. Україна з допомогою всього світу обов'язково переможе, і ми нарешті поставимо крапку в нашому багатовіковому протистоянні з країною зла.

А сьогодні вшануємо пам'ять усіх загиблих - і військових, і цивільних - у Другій світовій війні. І не забудемо про Українську повстанську армію, яка воювала і проти гітлера, і проти радянського союзу. Останній бій останнього командира Василя Кука відбувся в 1954 році. Пишаємося та пам'ятаємо! 

Слава Україні та смерть ворогам!

Бібліотека ім. П. Й. Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку, присвячену трагічним подіям Другої світової та новітньої російсько-української воєн.

























 

середа, 3 травня 2023 р.

"Людина зі страху" (до 90-річчя Романа Андріяшика)

  


 

До 90-річчя від дня народження Романа Васильовича Андріяшика (1933 - 2000) бібліотека ім. Петра Панча пропонує відвідувачам книжкову виставку "Людина зі страху". 

Роман Андріяшик народився 09. 05. 1933 р. в селі Королівка на Тернопільщині. У 1964 році закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював на журналістській та видавничій роботі. Друкуватися почав у 1957 році. Після виходу в світ першого роману "Люди зі страху" (1966 р.) став членом Спілки письменників срср. Темі трагічної долі західноукраїнської молоді присвятив і наступний роман "Полтва", опублікований у журналі "Прапор" у 1969 році, № 8 - 9, який одразу викликав низку погромних статей у пресі. Пов'язано це було з тим, що в романі йшлося про події, які не бажано було висвітлювати в часи тоталітаризму. Автору заборонили друкуватися, творчість його багато років замовчувалася.

Наприкінці 80-х ХХ ст.  Андріяшик публікує роман "Сторонець", де створює художній портрет видатного українського письменника, поета Юрія Федьковича. Цей роман представлено в нашій невеличкій експозиції. Федькович майже 10 років був офіцером австрійської армії та почав писати німецькою. Після повернення з військової служби на рідній землі йому судилося стати українським письменником. Федькович у трактуванні Андріяшика - переконаний нонконформіст. Саме така позиція посилює самітництво цієї творчої постаті не лише в суспільстві, а й в особистому житті. Образ "до краю самотнього, безрідного, безрадного", непокірного, непристосованого чоловіка та митця особливо близький автору, про що свідчать його попередні твори. У вже незалежній Україні за цей роман у 1998 році Андріяшика було удостоєно Шевченківської премії.

Перу письменника належать також драми "В кінці престолу" (1994) та "Велика гра" (неопубліковано) - про Патріарха Володимира (Романюка). На жаль, під час пожежі в батьківській хаті Андріяшиків згоріли рукописи роману "Камінний хрест" про Василя Стефаника та незакінченого роману "Мойсей" про Івана Франка. Органічно доповнює творчу спадщину письменника його лебедина пісня - незавершена епічна оповідь "Три хрести". 

Головною ознакою творчості Андріяшика є напрочуд вдале поєднання українських національних традицій зі стильовими особливостями східноевропейського модерну.

Запрошуємо вас до нашої бібліотеки ознайомитися з творами цього одного з найцікавіших українських прозаїків другої половини ХХ століття, унікальної постаті у новочасному українському письменстві. 



 

.