Грані творчості Тетяни Плихневич

   

У   читальній   залі   бібліотеки  ім. Петра Панча відбулася  творча    зустріч     з Тетяною  Плихневич. Вона є давнім другом бібліотек Голосіївського району м. Києва. Цікава й творча людина – вона завжди у пошуку нових літературних жанрів. Її твори оцінили та надрукували.  До уваги присутніх вона представила видання "Склянка часу Zeitglas", у якому друкують її твори ("Супутник", "Купол", "Киці-киці"). 

Плихневич Тетяна - київська письменниця.  Закінчила з відзнакою Київський педагогічний коледж № 1 та Київський державний лінгвістичний університет. Багато років працювала в освітній сфері. Зараз займається журналістикою та літературною діяльністю. Основна тематика: популяризація історичних та культурних надбань народів Мезоамерики (близько сотні публікацій у періодичних виданнях і збірках).

Пише фантастичні твори. Брала участь у багатьох літературних конференціях, присвячених питанням фантастики, виступала на них із доповідями.

Неодноразовий фіналіст конкурсів фантастичних оповідань "Зоряна Фортеця", дипломант конкурсу гумористичних творів від журналу "45 меридіан". Переможниця міжнародного конкурсу, присвяченого 300-річному ювілею Григорія Сковороди "Хто ж є на світі, щоб був без гріха..."

Публікувалася в журналах "Ренесанс", "Реальність фантастики", "Склянка Часу Zeitglas", "Шукач", "Таємниці ХХ сторіччя", "Загадки історії", "Наука@Техніка", в альманахах "45 Меридіан", "Меридіан" (Ганновер), інших періодичних виданнях і збірках.

Входить до літературних об’єднань "КЛФ Портал", ВОЛФ (Всеукраїнське об’єднання любителів фантастики) та "Зоряна Фортеця". 

Про свої здобутки у письменництві  Тетяна розповіла цікаво, з гумором. За роки своєї творчості вона стала відомою у літературній сфері не тільки Києва. Її цінують у літературних об’єднаннях, її творчість набуває популярності в різних періодичних виданнях. Присутні - гості бібліотеки, колеги з літературної творчості, бібліотекарі - щиро привітали Тетяну з Днем народження, побажали їй міцного здоров’я, творчої наснаги, всіляких успіхів у літературній праці. 

Символ державної величі

 Шановні читачі! Пропонуємо книжкову виставку, присвячену Дню Конституції України, "Символ державної величі".

Конституцію прийнято називати Основним Законом держави. Держава забезпечує підвищений юридичний захист Конституції.  У цьому полягає особливість її статусу.

Термін "Конституція" вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. В епоху буржуазних революцій XVIII ст. Конституція відіграє роль основного правового акта держави, що визначає основи його політичного та економічного ладу.

І тут маємо привід для гордості. Наша перша Конституція, відома як Конституція Пилипа Орлика, прийнята 5 квітня 1710 року, була однією з перших не лише в Європі, а й у світі. Вона була затверджена як "Правовий Уклад та Конституція відносно Прав і Вольностей Війська Запорозького".

Конституція Пилипа Орлика засвідчила, що українці - свідома нація, яка боролася й буде боротися за свої права, свою ідею. Конституція Пилипа Орлика чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання, але принципи, закладені в ній, свідчили про зародження поглядів на демократичний устрій організації війська та про його національну ідентифікацію в межах суверенної держави вже на початку  XVIII століття.

Конституція УНР від 29 квітня 1918 року - також помітне явище в розвитку конституційного законодавства України. Після проголошення УНР постало питання про необхідність прийняття Основного Закону. Його принципові засади від імені конституційної комісії сформулював Михайло Грушевський. В основу Конституції було покладено ідею поділу влади з метою гарантувати демократичний розвиток української держави. 

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року постало питання про конституційні засади нової держзави. Згідно з Законом України "Про правонаступництво країни" "до ухвалення нової Конституції України діє Конституція Української РСР".

Наступні роки в конституційному процесі були складними. До старої Конституції внесено сотні доповнень і поправок. На порядку денному постало питання про розробку й прийняття нової Конституції нашої держави. 

11 березня 1996 року конституційна комісія схвалила проект Конституції та передала його на розгляд Верховній Раді. 24 квітня Верховна Рада прийняла проект за основу. 5 травня 1996 року було створено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія закінчила свою надзвичайно складну роботу, адже до проекту було подано понад 5000 змін і доповнень.

28 червня 1996 року було прийнято нову Конституцію України. Україна - єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію. 

Перша стаття Конституції наголошуєх: "Україна є суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Згідно зі статтею другою "Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною". 

Під час війни, яку веде проти нас Росія, ми захищаємо свої кордони, закріплені, зокрема, й Основним Законом. А по закінченні війни прагнемо мирного життя в справжній, не декларативній, правовій українській державі.   

"ВІЙНА - ЯК ПЕРЕДЧУТТЯ, ЯК СУВОРА ДІЙСНІСТЬ, ЯК БОЛЮЧИЙ СПОМИН" (До 125-річчя від дня народження Еріха Марії Ремарка)

 

 

Ми − втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя й світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.

Еріх Марія Ремарк «На Західному фронті без змін»

 

           

Наша книжкова виставка «Війна – як передчуття, як сувора дійсність, як болючий спомин» присвячена 125- річчю від дня народження Еріха Марії Ремарка (22 червня 1898  - 25 вересня 1970), одного із найяскравіших представників так званого «втраченого покоління», якому немає місця серед людей, що не пережили жахіття Першої світової війни, а після війни так і не змогли адаптуватися до мирного життя і побачили післявоєнний світ  не таким, яким він бачився з окопів. Перша світова війна після її проголошення розділила тодішніх інтелектуалів – письменників та філософів – на протилежні табори: тих, хто з патріотичних мотивів прославляв силу національної зброї, і тих, хто добачав у цьому всесвітньому кровопролитті антигуманний абсурд.

Страх, який завжди з тобою

Доброволець Ремарк будував бункери та бліндажі, невдовзі отримав поранення і решту війни провів у військових шпиталях. Попри те, що на фронті він знаходився не так багато часу, пережитого вистачило на все подальше життя. У міжвоєнний час він працював спочатку вчителем, а потім кілька разів змінював професію: працював продавцем надгробних пам’ятників, недільним органістом у каплиці при шпиталі для душевнохворих. Усі ці події його життя пізніше знайшли відображення в його творах. Абсурдність війни, страх самотності та жага спокою та простого щастя – теми творів письменника, який вже друге століття залишається улюбленцем мільйонів читачів по всьому світу.

            В нашій виставці представлені практично всі твори Ремарка. «На Західному фронті без змін» (1929) – один із найвідоміших романів Ремарка, який він написав усього за шість тижнів. «Книга ця — ані звинувачення, ані сповідь, — писав Ремарк. — Це тільки спроба розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто з них і не потрапив під снаряди». Головний герой роману, 19-річний Пауль Боймер, разом зі своїми однокласниками опинився на фронті Першої світової. За словами самого письменника, Пауль — це збірний образ молодих бійців, які після школи були змушені піти воювати. Це чесний твір, без романтизації та героїчного пафосу. Ремарк показав жахи війни такими, як вони є. Фактично кожний солдат –– загублена душа, назавжди травмована особа, психічні рани якої ніколи не загояться. За цей роман у Німеччині письменника назвали «зрадником батьківщини». Влада не схвалювала роман, бо він суперечив тодішній ідеології. У часи Веймарської республіки було прийнято виправдовувати Німеччину за програну війну та героїзувати її солдатів.

            Роман «На Західному фронті без змін» став найбільш популярним виданням за всю історію Німеччини. У рік видання його переклали 26 мовами. Полюбили книгу і за межами країни. У 1931 році Ремарка номінували на Нобелівську премію. Однак Ліга німецьких офіцерів висунула протест. Студія Universal Pictures випустила першу екранізацію. А вже в 1933 році студенти-нацисти масово спалювали книги Ремарка. На вогнищах опинилися роботи ще 150 авторів, чия творчість суперечила державній ідеології. Самому Ремарку довелося тікати з країни. 

                Поруч з Ремарком завжди були великі жінки і надійні подруги, які відіграли величезну роль у становленні Ремарка як письменника, так і як особистості. 9 вересня 1917 р. від раку померла мати майбутнього письменника Ганна-Марія Ремарк , з якою у нього були дуже добрі, теплі стосунки. На честь матері він змінив своє друге ім’я Пауль (Еріх Пауль Ремарк) на Марія.  

          Знайомство 9 жовтня 1924 р.  з Едіт Деррі, батьком якої був Курт Деррі - засновник видання «Шпорт їм Більд» («Спорт в ілюстраціях»), дозволило Ремарку у 1925 р. переїхати до Берліна, а пізніше отримати місце редактора. Молода німецька актриса Рут Альба, дочка антиквара, з якою він познайомився у 1930 р., кардинально вплинула на формування смаків письменника. З Ільзою Юттою Замбона Ремарк був у нетривалому шлюбі  (з 1925 р.). Вона стала прототипом кількох його героїнь, в тому числі і Пат Хольман з «Трьох товаришів». Ремарк до кінця життя підтримував зв'язок з першою дружиною і розлучився з нею офіційно тільки в 1957 р. 

З Марлен Дітріх Ремарк познайомився в 1930-х роках у Венеції. Головна героїня його роману «Тріумфальна арка»,  Жоан Маду отримала від Марлен Дітріх багато рис. Сама Марлен Дітріх незадовго до смерті сказала в одному з інтерв'ю: «Це була найбільша  любов мого життя».

 У 1951 р., коли письменнику було вже 53 роки, він познайомився ще з однією відомою актрисою - Полет Годдар, колишньою дружиною Чарлі Чапліна, яка рятувала Ремарка від депресії.  Ремарк присвятив їй свої наступні романи «Чорний обеліск» і «Час жити і час умирати». Пам’яті страченої сестри  Ельфріди Шольц Ремарк присвятив роман «Іскра життя».    

Вересень 1940 р.  був відзначений знайомством письменника з актрисою Гретою Гарбо. Історію багаторічного кохання з російською аристократкою Наталі Полей Еріх Марія Ремарк описав в романі «Тіні в раю».  Вас зацікавить той факт, що частину рукопису романа про війну «На Західному фронті без змін» Ремарк написав у квартирі безробітної на той час Лені Ріфеншталь.                                                                                                                                    

            Чимало літераторів тієї доби писали про те, що пережили самі під час Першої світової війни. Не став винятком український письменник Осип Турянський. Восени 1914 року його мобілізували до австрійської армії. Пережитий досвід Турянський втілив у повісті-поемі «Поза межами болю». Її сюжет сконцентрований на поневіряннях сімох військовополонених, які воювали на боці Австрійської імперії. Повість «Поза межами болю» у європейському письменстві посідає таке ж вагоме місце, як «На Західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка, «Вогонь» Анрі Барбюса, «Смерть героя» Річарда Олдінгтона, «Подорож на край ночі» мало відомого в Україні героя Першої світової війни та «антигероя» Другої, антикомуніста і безбожника, антисеміта і колабораціоніста Луї-Фердінанда Селіна.

            Що ми знаємо про війну, чого не знали герої Ремарка, які хотіли взяти Париж за два-три тижні. Важливо розуміти, що німецькі солдати у Ремарка – люди, які репрезентують імперію. Так само, як зараз росіяни репрезентують вже реінкарновану нацистську імперію - путінську Московію, яка виробляє людське нещастя.

           Вмирати за європейські цінності, як виявилося, з усіх європейців сьогодні здатні лише українці. Ми не можемо не перемогти. Нас можуть знищити, але не перемогти. У війні між світлом і темрявою наші воїни знищують не просто московитів, а вбивають зло, сфокусоване на Московії.  

Цей день скорботний

 Щороку 22 червня український народ вшановує світлу пам'ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна. Втрати України в цій війні - 8 - 10 мільйонів осіб, які загинули під час бойових дій, через окупаційний терор та голод у тилу, примусовий вивіз. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 28 тисяч сіл.

Мирне життя перервалося теплим літнім ранком, назавжди змінивши долі мільйонів українців, почалася війна, яка стала найжорстокішою в історії людства.

Внаслідок цієї війни Україна понесла надзвичайні втрати - кожен п'ятий українець загинув.

За час німецької окупації України було знищено понад 1370 населених пунктів. Жертвами подібних каральних операцій стали щонайменше 50 тисяч осіб.

Українець Олексій Берест був одним із тих, хто встановив радянський прапор над Рейхстагом у Берліні, а українець Майкл Стренк - один із 6 морських піхотинців, що підняли прапор Сполучених Штатів над Іодзімою. Але лише Українська Повстанська Армія виступала в тій війні під українським національним прапором.

Найжорстокіші випробування та нелюдські страждання, колосальні жертви й скалічені долі, загублене дитинство і втрачена юність - таке не стирається з пам'яті. Війна торкнулася кожної української родини й назавжди залишила слід у генетичній пам'яті нашого народу. 

Сьогодні, потерпаючи від кривавої військової агресії з боку Росії, ми особливо гостро відчуваємо ціну свободи, миру та безпеки. Кращі сини й доньки українського народу зі зброєю в руках захищають наші кордони й звільняють окуповані території. 

Вічна пам'ять загиблим. Честь і слава живим героям!

Вшануймо пам'ять всіх, чиє життя було покалічено та зруйновано в тій страшній війні!

До цієї дати бібліотека Панча підготувала книжкову виставку. 

ВІРА АГЕЄВА «МАРСІАНИ НА ХРЕЩАТИКУ». ЧИТАЄМО РАЗОМ!

 

Читайте «Марсіани на Хрещатику», – і ви перестанете любити Булгакова.

Може, в нас ще забагато істориків, у яких в анамнезі боротьба з українським буржуазним націоналізмом і з петлюрівцями?

             Бібліотека ім. Петра Панча презентує подаровану нашій бібліотеці книжку «Марсіани на Хрещатику», яку професор Києво-Могилянської академії Віра Агеєва написала під час повномасштабного російського вторгнення минулого року. Читачі нашої бібліотеки знають більше про літературні місця Парижа, Лондона, ніж про свій Київ. Віра Агеєва вважає, що після перемоги ми мусимо маркувати наш культурний простір.

           Для тих, хто хоче відкрити для себе український літературний Київ, в першому розділі своєї книжки «Ретроспектива: викрадення Києва» Віра Агеєва радить звернутися до роману Івана Нечуя-Левицького «Хмари», адже це роман, з яким можна гуляти Києвом, впізнавати ландшафти, місця і відновлювати літературні маршрути. Із «Хмарами» Нечуя-Левицького тісно пов’язаний роман Валер’яна Підмогильного «Місто».

             

            Надзвичайно цікаво і переконливо Віра Агеєва відкриває нам Проню Прокопівну.  

В романі «Хмари» Нечуя-Левицького і в п’єсі «За двома зайцями» Старицького є сюжет, пов’язаний із інститутом благородних дівиць на Інститутській. Героїню «Хмар» зрусифікували, а от із Пронею Прокопівною це не вийшло, вона втекла із пансіону. Батьки героїні заплатили великі гроші в пансіон, аби Проню навчили російської «панської» мови. Це ілюзія, що Київ був російським містом на початку ХХ ст. Він був почасти польським, почасти  російським, а київське міщанство української таки не зрікалося.

            Найкраще у п’єсі «За двома зайцями»  передається дух київських жінок, подільських перекупок і бублейниць, які мають свою гідність та ідентичність, і ніякі голохвастови тут нічого вдіяти не можуть. Українська стихія перемагає. Останнє «Гетьте!» Проні Прокопівни у відомому фільмі відсутнє (як в російській, так і в українській версії – автор цього допису перевіряв), а саме воно могло б суттєво змінити акценти екранізації, адже звучить ознакою сили цієї жінки, а не її поразки! Віра Агеєва стверджує: 

«Поразка невдатного цилюрника  з-поза Канави – це поразка імперських претензій на Київ».

 

           У другому розділі «Ренесанс початку століття: люди, події, тексти» Віра Агеєва достатньо багато розповідає нам про літературне відродження початку ХХ століття. Письменниця наголошує: «Ми досі не усвідомили вагу того, що відбулося 1905 року… Тож після скасування Емського указу заповзялися відкривати власну інституцію, і восени 1908-го таки постав у Києві – річ непомислення у попередні десятиліття! – Український клуб». Почали масово публікуватися культурні видання, долучилися меценати, виходила газета «Рада». Серед періодичних видань Віра Агеєва виокремлює журнал «Українська хата», акцентує нашу увагу на тому факті, що впродовж ХІХ століття і до 1917 року всі українські культурні проєкти фінансувалися за кошт меценатів. Для читачів нашої бібліотеки новий літературний факт. Поруч з нами на вулиці Діловій, 4, де облаштувалася редакція «Української хати», фактично знаходився тодішній храм еросу й муз. Тут дебютували Павло Тичина, Володимир Свідзинський, Михайль Семенко і наймолодший учасник хатянських зібрань чотирнадцятирічний Максимко Рильський.

 

Розповісти про всі розділи цієї книжки в невеличкій презентації фізично неможливо.

Цитуємо Віру Агеєву: «Усе найважливіше відбувалося в серці Києва, на вулиці Миколаївській (нині Городецького). Якраз там були «марсіани» — я їх не вигадала, у Києві справді у 20-ті роки ходили правдиві «марсіани» (йдеться про учасників київського літературного об’єднання МАРС — «Майстерня революційного слова»). Фундуклеївська (нині вулиця Богдана Хмельницького) була опанована авангардистами, там були студії Броніслави Ніжинської, Олександри Екстер, газета «Більшовик», де «окопався» Михайль Семенко, і де збиралися всі футуристи. А неокласики гуртувалися біля Золотих воріт. Це середмістя Києва було мистецьким середовищем. І ще одна важлива локація — Георгіївський провулок».

 

           Один із сюжетів книжки «Марсіани на Хрещатику» про «поворотців із чужих столиць» саме про цих людей, які зробили кар’єру в імперії, в Петербурзі чи Москві, — вони кинулися будувати Українську державу.

 

На вулиці Миколаївській, одній з ключових мистецьких локацій Києва, розташовувався готель «Континенталь», із яким було пов'язане київське літературне життя аж до початку Другої світової війни. Віра Агеєва підкреслює: «Саме там у підвалі утворилося знамените кафе «Х.Л.А.М.», де засідало багато емігрантів з Росії, які за часів Скоропадського заполонили Київ». Туди ходили і українські поети. З часом поруч знайшли підвальчик, де відкрився «Льох мистецтв», де Тичина читав свої вірші». Важливим літературним місцем було й кафе «Кривий Джиммі» в готелі «Театральний» навпроти опери. Саме там збиралися київські символісти. В «Континенталі» був клуб письменників, а навпроти розташовувалася редакція журналу «Життя і Революція». «Це й була штаб квартира «марсіан».

 

           Слід визнати, вважає Віра Агеєва, що ми погано знаємо свою культуру і літературу. Шкільні години, які мали би йти на вивчення української, крала російська література. В одному із розділів книжки Віри Агеєвої йдеться про Михайла Булгакова. Однак авторка абсолютно правильно вважає, що настав час змінити акценти: «Досить говорити про Булгакова. Моя книжка про те, скільки всього чудового, цікавого, неймовірного відбувалося в Києві саме тоді, коли Турбіни на Андріївському за злополучними кремовими шторами тихесенько співали: «Боже, царя храни». У той час, коли багатотисячне петлюрівське «Слава!» дзвеніло над містом. Моя книжка саме про це. Дехто думає, що ніхто краще за Булгакова не написав про Київ. Так, він справді найталановитіше споганив Київ! Булгаков написав ряд абсолютно українофобських текстів. Що ще нам треба, щоб ми перестали його любити? У «гуманістичному» оповіданні «Я убив» оповідач-лікар розповідає з гордістю, що він так ненавидів пораненого петлюрівця, аж його застрелив. Для Тичини — це Київ «золотого гомону», для Підмогильного — Київ, який ми знаємо з роману «Місто», для Зерова — це «Оця гора зелена і дрімлива,/ Ця золотом цвяхована блакить», а Булгаков обурюється, що в Софії служба йде не російською мовою».

Зараз, під час війни багато текстів читаються інакше, і тогочасна поема «Золотий гомін» Павла Тичини, яку письменниця називає маніфестацією державного Києва. це чітко демонструє. УНР програла збройно, був втрачений політичний суверенітет. Але в той час культурні діячі встигли зробити неймовірно багато: написали чудові романи, відкрили музеї, створили Академію наук, все те, чим ми досі користуємося. Марсіанам і неокласикам ми завдячуємо найбільше. Те, що зараз виявилося, що українська еліта і суспільство існують, є народ, який себе захищає, це теж їхня заслуга.

Тотальна хвиля русифікації пішла після Другої світової війни. Треба читати українську літературу, дивитися українські фільми і  поважати нашу історію. Українська людина — це людина, яка знає свою культуру і може нею пишатися.  Віра Агеєва підкреслює: «Моя книжка оптимістична. Вона про київський ренесанс, про те, як ми відбулися і як ми є. І це книжка про те, що є український Київ,  про місто, яке не потребує імперської позолоти».

 

Діти і війна (До дня вшанування пам'яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії рф проти України)

4 червня - день вшанування пам'яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, затверджений рішенням Верховної Ради від 1 червня 2021 року. 

За час повномасштабного вторгнення Україна втратила 482 дитини, майже 1000 дістали поранення. І це лише кількість, яку підтвердила ООН. Ми не знаємо достеменно, скільки дітей загинули, наприклад, в одному лише Маріуполі та на інших окупованих на сьогодні територіях. А ще близько 20 тисяч дітей примусово вивезли до росії. За кожною цифрою - зламані долі, біль і горе. 

1 червня, у День захисту дітей, росія вбила ще одну дитину.

Країна-терорист має бути покарана за геноцид.

Бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала фотодокументальну виставку з цієї теми.