Київ, вул. Велика Васильківська, 90, тел.: (044) 287-40-46
середа, 30 вересня 2020 р.
понеділок, 28 вересня 2020 р.
пʼятниця, 25 вересня 2020 р.
четвер, 24 вересня 2020 р.
Знайомство з присмаком туризму. Літературні прогулянки Києвом.
Нашу уявну туристичну мандрівку в часі навколо бібліотеки ім. Петра Панча по місцях, де мешкали визначні літератори України, почнемо з дерев’яного будиночка з мезоніном і садочком дійсного статського радника, професора університету В.Антоновича на розі вулиць Жилянської та Кузнецької (зараз Антоновича). Свого часу генерал-губернатор М.Чертков заявив: «Украинский вопрос окончится тогда, когда уничтожат эту хибарку на углу Кузнецкой и Жилянской». Дійсно, це був штаб свідомого українства. Поряд був Троїцький Народний дім, де було влаштовано першу легальну українську школу для дітей селян. Будинок А.Антоновича було знищено вже в радянські часи, але українське питання для вже радянської влади залишилося.
Якщо ми пройдемо трошки далі від нашої бібліотеки до будинку номер 106 (раніше на цьому місці стояв дім купця Лазарєва під номером 122, де квартирував Павло Чубинський), то зможемо стати присутніми на вечірці сербських студентів такої ж осені, але 1862 року, де за півгодини Павло Чубинський створив текст пісні «Ще не вмерла Україна». Рекомендуємо прочитати весь текст (він дуже показовий!).
З протилежної сторони вулиці ми пройшли повз костелу Святого Миколая, і в нашій уяві відзначення шевченківських роковин 1912 р. Вперше в Києві пролунала молитва за спасіння душі найкращого сина нашої Батьківщини. Правив панахиду по Шевченкові митрополит Андрей, який приїхав зі Львова. Козаки, які повинні були розганяти величезне зібрання студентства, наче за командою, всі скинули шапки і почали хреститися, а поліцаї відійшли на іншу вулицю…Шептицький приїхав до Києва у часи найчорнішої реакції, та раптом «із Божого Престолу пролунало слово «Україна», а до того ж промова, виголошена українською мовою. На митрополита Андрея дивились, як на «апостола правди і науки», за яким так тужив Шевченко…»
Ми знову на Кузнечній ( Антоновича, 64/16 ) перед будинком, в якому багато років жив Олександр Олесь ( Кандиба) з маленьким сином Олесем (майбутнім Олегом Ольжичем), і ми відчуваємо разом з ним страхіття жахливого багатоденного гарматного бомбардування нашого міста так званими братами з Росії, загибель друга Олександра Олеся в іншій кімнаті його квартири під час обстрілу.
А вже за кілька кварталів – будинок №107, в якому до 1923 р. мешкав шанувальник Олександра Олеся Павло Тичина ( до речі, у фонді Петра Панча, іменем якого названо нашу бібліотеку, ми знаходимо вірш «Пісня сліпих», записаний на клаптику паперу молодим Павлом Тичиною).
Наша туристична подорож у часі триває, і ми стаємо свідками арешту Максима Рильського 19 березня 1931 р. ( у день народження поета): «Заарештували батька в будинку на вулиці Бульйонській, 14 (пізніше Боженка, нині – К.Малевича, будинок кілька років тому знесено), який належав маминій тітці Агафії Йосипівні Квашніній і в якому тоді проживав Максим Тадейович з родиною…Після обшуку батька пішки під конвоєм повели з Бульйонської через місто до Лук’янівської тюрми… Допити батька, як і побачення із мамою, відбувалися у приміщенні ДПУ на вулиці Інститутській, де тепер міститься Жовтневий палац. Сюди батька, як і інших підслідних, привозили з Лук’янівської тюрми машиною.»
Знову повертаємося на Велику Васильківську і зустрічаємо по дорозі Віктора Платоновича Петрова (Домонтовича), який після повернення в СРСР мешкав на Володимиро-Либідській. До речі, на нашій книжковій ( не уявній ) виставці представлені кілька його книжок.
Останніми в нашій подорожі дві адреси. Перша - Велика Васильківська, 132, де мешкала родина Кисельових: батько Володимир Леонтійович (1922-1995), відомий своїм твором «Девочка и птицелет» (на жаль, відсутнім в нашій бібліотеці) і його сином Леонідом (1946-1968), поезії якого викликають щире захоплення небайдужих киян.
Друга адреса - Велика Васильківська, 85-87, будинок, в якому мешкав Володимир Підпалий (1936-1973). І досі залишаються в таємниці обставини його смертельного захворювання, яке спричинило, за деякими джерелами, спілкування і пригощання (чаєм чи чимось іншим!) працівниками Комітету Державної Безпеки УРСР.
Відвідуємо бібліотеки, читаймо книжки, постійно вдосконалюємо свої знання. Все це потрібно для того, щоб мислити сучасно в умовах, коли занадто багато людей в Україні, які зневажають і ненавидять усе українське. І подорожуємо в уяві і в житті. Адже, на жаль, життя – це свого роду подорож в один кінець.
Ірина Рябчун Дякуємо, Надежда Романова і Анатолій Гнатович, за цей унікальний проект! Сподіваюсь на його продовження на цій сторінці і публікацію окремої книги на тему "Адресами київських письменників" Олександра Прудивус Дякуємо. Як завжди цікаво, доступно, професійно !!! Валентина Ломоносова Я у захваті ! Яку творчу роботу ви провели відтворюючи атмосферу вулиці більш як столітньої давнини. Це ж не просто скопійовано з інтернет джерел, це власні кропіткі дослідження. Дуже цікава літературна прогулянка. Дякую.
середа, 23 вересня 2020 р.
22 вересня відбувся черговий онлайн тренінг " Смартфон - це просто. 50+".
Онлайн тренінг провела бібліотекар Ласкіна С.А. Тренінги відбуваються щовівторка 12:00.Довідки 067 509 44 58
вівторок, 22 вересня 2020 р.
21 вересня відбувся перший онлайн кіноклуб.
Дивилися фільм «Дике поле» режисера Ярослава Лодигіна, за книгою Сергія Жадана «Ворошиловград». Дякуємо нашим постійним читачам за участь в перегляді. Наступний кіноклуб 28 вересня 19-00. Дивимося фільм Сергія Лозниці «Донбас». Запрошуємо в онлайн кіноклуб. Довідки 0675094458
пʼятниця, 18 вересня 2020 р.
"Пам'ять, відроджена з попелу"
Книжковою виставкою «Пам’ять, відроджена з попелу», присвяченою 135-річчю від дня народження Володимира Євтимовича Свідзинського [ 26.09 (08.10.1885) – 18.10.1941] бібліотека ім. Петра Панча вшановує цю видатну людину з когорти найталановитіших українських поетів минулого століття. Свідзинський міг би бути окрасою будь-якої літератури, але натомість був фізично знищений комуністичним режимом (спалений живцем із групою в’язнів) і навмисне викинутий з історії літератури тими ж комуністичними ідеологами. «Приклад Свідзинського унікальний тим, що, виявляється, можна було жити в Радянському союзі, писати вірші, бути членом Спілки письменників, мати членський квиток за підписом самого Горького – пише літературознавець Елеонора Соловей - і при цьому не бути письменником радянським…». Доля Свідзинського вражає уяву тих, хто відкриває його для себе: він прожив тихо й непомітно, трагічну загибель свою передбачив у пророчих віршах, архіву його не існує, як немає і могили. У книжках Володимира Свідзінського — «Ліричні поезії» (1922 р.), «Вересень» (видана власним коштом у 1927 р.) і «Поезії» (видана у1940 р. за сприяння Юрія Яновського) тодішня радянська літературна критика бачила не лише «фаталізм», а й «безперспективне буржуазне світорозуміння». Наш перший український внутрішній емігрант був вільною людиною в гулагівській Україні, хоча життя його, за словами Елеонори Соловей, протікало в безпросвітних злиднях. У полум'ї війни згоріли майже всі рукописи поета. Лише 96 поезій В.Свідзинського вивіз в еміграцію поет Олекса Веретенченко, які й видав у Мюнхені з додатком інших віршів окремою збіркою під авторською назвою «Медобір» 1975 року. До того 1961 року видано збірочку вибраних поезій Свідзинського в Едмонтоні Яром Славутичем. Фактично наша виставка – це виставка однієї книжки – «Поезій» Володимира Свідзинського видавництва « Радянський письменник » 1986 року. До видання повністю ввійшли збірки «Медобір», «Вересень» та «Поезії» (1940 р.) і кілька поезій з першої збірки В.Свідзинського «Ліричні поезії». Першим світовий масштаб поезії Свідзинського збагнув у своєму маленькому шедеврі «Зникоме розцвітання» Василь Стус, який поставив його у промовистий ряд Гете — Свідзинський — Рільке. «Шевченко, Франко і Леся – хліб насущний, без якого ніщо, ні людина, ні культура, жити не можуть. Але СВІДЗИНСЬКИЙ – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду». І далі: «СВІДЗИНСЬКИЙ для мене – найпотрібніший з українських поетів». Ці слова належать французькому славістові Емануїлу Райсу. Про особливості поетичної майстерності Володимира Свідзинського йдеться у дуже цікавому есе Костянтина Москальця «Тихий модернізм Свідзинського» (Москалець Костянтин. Стежачи за текстом. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019), про взаємодію «розуму і серця» в поезії Володимира Свідзинського розповідається у статті Елеонори Соловей «Розмаїття світів (Соловей Елеонора. Поезія пізнання: Філософська лірика в сучасній літературі. Київ, Дніпро, 1991). Як детектив можна читати її ж статтю «Зберігати вічно… до 1967 року» (про слідчу справу Володимира Свідзинського)» (журнал «Слово і час», №9 (585) за вересень 2009 р.). Рекомендуємо прочитати статті про Володимира Свідзинського авторства Юрія Лавриненка, Івана Дзюби, Яра Славутича, Валерія Шевчука, спогади Ігоря Муратова, представлені в нашій виставці. Потрібно відверто визнати, що поезії Володимира Свідзинського, співця вічних загальнолюдських цінностей, були важкі для сприйняття як у часи диктатури гегемонів, так і в часи їх перефарбованих наступників, для яких головним гаслом стали «гроші понад усе». В нашій виставці представлені кілька поезій, які познайомлять Вас з багатством творчого доробку поета («Зрада» - улюблена поезія Юрія Яновського; «Одна Марійка, друга Стефця звалась» - про голод в Україні 1921-1922 рр.; «Коли ти була зо мною, ладо моє» - з циклу семи поезій, присвячених померлій дружині поета; «Блукаю вдень то в луках, то в гаю» - Стус говорив, що «дивно, як ці вірші були надруковані в …1940 році – адже за такі вірші стріляли»; пророчі поезії «В полум’ї був спервовіку» і «Сарай»; «Холодна тиша. Місяцю надламаний» - після розгрому неокласиків Свідзинський тримав оборону поезії на чітко окресленій позиції відданості гуманістичним ідеалам).
четвер, 17 вересня 2020 р.
Сьогодні стартував наш 5 навчальний рік з дорослими слухачами англійської мови в бібліотеці ім.П.Панча.
Традиційно на першому уроці обговорювали питання життєвого балансу за допомогою моделі балансу, створеної засновником позитивної і транскультурної психотерапії Носраті Песешкіаном. Оскільки всі слухачі добре про це знають, вони з нетерпінням розповідали про всі чотири сфери життя і свої секрети збалансованого життя.
В рамках підготовки до презентації книжкової виставки «Пам’ять, відроджена з попелу», присвяченої 135-річчю від дня народження видатного українського поета Володимира Євтимовича Свідзинського,
фізично знищеного комуністичним режимом ( спалений живцем 18 жовтня 1941 року в с. Бутирки Уразівського району Курської області із групою в’язнів ) і навмисне викинутого з історії літератури тими ж комуністичними ідеологами, пропонуємо нашим читачам і відвідувачам бібліотеки ім. Петра Панча спочатку ознайомитися з двома поезіями Володимира Свідзинського: найбільш відомою з його поезій «В полум’ї був спервовіку», в якій поет ще в двадцятих роках передчував таку свою загибель, і «Сарай». Пропонуємо зануритися в неповторний світ поезії Володимира Свідзинського і вдуматися над кожним її словом.
«В полум'ї був спервовіку»
В полум'ї був спервовіку І в полум'я знову вернуся... І як те вугілля в горні В бурхливім горінні зникає, Так розімчать, розметають Сонячні вихори в пасма блискучі Спалене тіло моє. І там, невідущий, невісний, Міріадом бездумних частинок Зустрінуся знову з тобою, Колись – як і я – живою. Міріадом бездумних частинок З розсипаним пилом пилинки земної. І не повість нам, не скаже ніщо, Як у часі незглибнім, У світі заниклім, Два листки на єдиному дереві, Ми спахнули колись, І зчарованим зором уздріли Цвіт огневий над собою, І розцвіли в його світлі ласкавім, І невольники волі його Так безумно, так трепетно Поривалися серцем до серця, Не повість нам, не скаже ніщо.
«Шевченко, Франко і Леся – хліб насущний, без якого ніщо, ні людина, ні культура, жити не можуть. Але СВІДЗИНСЬКИЙ – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду». І далі: «СВІДЗИНСЬКИЙ для мене – найпотрібніший з українських поетів». Ці слова належать французькому славістові Емануїлу Райсу.
«Сарай»
Аби стемніла літня ніч, То й починає клятий сич: – Гей, дубе, дубе, князю дубе! Да годі вже тобі в діброві
Стояти на горі дніпровій,
Та викривляти гілля грубе,
Та шумко вітер поборяти!
Ні з сьогобіччя, ні з заріччя
Не прийдуть красні сурмачі
Твоє величчя уславляти –
Недбалі прийдуть рубачі,
Поциркають крізь рівні зуби:
«Берімся, браття древогуби!»
Дарма, що велетень єси, –
Як бовдур, грянеш з високості,
Малим кущам поламлеш кості.
Тоді не вжалують краси:
Обсядуть, обчухрають чисто
Та й завдадуть у дальнє місто.
І там не будеш спати сном:
Ударять в серце долотом,
І голову проб’ють гвіздками,
І стягнуть гаком у ребрі,
І на смердючому дворі,
Над отвором глухої ями,
Тебе розіпнуть, як труну.
Тоді забудеш про весну!
Там шашелі, щури, тхори
Та плісняви холодний слиз,
Та тлін – беззубий костогриз,
Ще й цвіркотіння цвіркуна,
Неначе брязкання заліз.
Наточать з тебе порохна!
А що чужих нап’єшся сліз,
Коли надійде ніч осіння,
Наслухаєшся голосіння
На дрова рубаних беріз.
30 липня 1940 р.
Хочеться навести слова племінника поета Анатолія Свідзинського про символізм цієї поезії: «… занурюючись у глибші шари, бачимо передусім не трагедію величного дуба, а трагедію великої особистості, картини ж «смердючого двору» та ще й слова «брязкання заліз», «голосіння на дрова рубаних беріз» недвозначно вказують на можливість і такого прочитання, в якому йдеться про трагедію цілого народу, про терор і катування мільйонів. Загадка цього вірша колосальної емоційної сили захована і в його назві, адже в тексті безпосередньо про сарай не йдеться. Разом з тим, це слово стоїть у заголовку, мабуть, невипадково. В сараї трагічно обірвалося життя поета».
І як Вам теперішні дискусії про дітей низької якості і стерилізацію непрацевлаштованих громадян, про обмежені можливості лікування від коронавірусу людей похилого віку.
середа, 16 вересня 2020 р.
вівторок, 15 вересня 2020 р.
Гордість української театральної культури ( до 175 - річчя від дня народження Івана Карповича Карпенка-Карого)
До 175-річчя від дня народження І.К.Карпенка-Карого ( Тобілевича) бібліотека ім. П.Панча представляє книжкову виставку « Гордість української театральної культури ». Іван Карпович Карпенко-Карий (справжнє прізвище Тобілевич І.К.) – письменник, драматург, актор, режисер, театральний і громадський діяч - народився 17 вересня 1845 р. Навчався у Бобринецькому повітовому училищі. Працював писарчуком у канцелярії поліцейського пристава, канцелярським служителем, писарем кріпосних справ. Від 1865 р. у м. Єлисаветград ( зараз Кропивницький ) у поліцейському управлінні, колезьким реєстратором, губернським і колезьким секретарем. Працюючи в 1868-69 рр. секретарем Херсонського міського поліцейського управління познайомився з товаришем Т.Шевченка Д.Пильчиковим. Спілкувався з В.Менчицем, В.Антоновичем, Є.Чикаленком, О.Русовим та ін. Був активним учасником громадського руху. Разом із М.Кропивницьким організував аматорський драматичний гурток. 20 листопада 1880 р. Карпенко-Карий підготував листа, підписаного Кропивницьким, Є.Чикаленком, О.Тарковським та ін. до О.Пипіна з проханням порушити в пресі питання про права і статус української мови. Літературну діяльність Карпенко-Карий почав у середині 1870-х як критик, фейлетоніст і публіцист. У драматургічній спадщині Карпенка-Карого 18 оригінальних п’єс. За словами Івана Франка «…він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом...»
четвер, 10 вересня 2020 р.
8 вересня відбувся черговий урок української мови з Оксаною Жованик.
Увага! з 14 вересня заняття з української мови відбуватимуться щопонеділка о 15:30 на платформі Massenqer room фейсбука. Запрошуємо охочих. Телефонуйте 0675094468 (вайбер, телеграм)
9 вересня відбувся черговий урок англійської мови з Михайлом Чуєвим.
Увага! Заняття відбуватимуться по середах, о 11-00, на платформі Massenger Room фейсбука. Наступне заняття 16 вересня. Запрошуємо всіх охочих: вайбер, телеграм 0675094468
Підписатися на:
Дописи (Atom)