понеділок, 29 серпня 2022 р.

Сьогодні – 29 серпня – День памʼяті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

 «Схиляю голову і розділяю разом із близькими та рідними біль непоправної втрати. Дякую за найбільшу жертву, свідомо віддану своїй державі. Так твориться історія і формується нація, якими захоплюватиметься світ. Обіцяю, жодна жертва не стане марною – ми продовжуватимемо боротьбу до нашої Перемоги. Стоїмо зі щитом. Памʼятаємо всіх, хто на щитах», –  Валерій Залужний.





пʼятниця, 26 серпня 2022 р.

«З усього сказаного видно, що в нас характери м'які. Такі ми всі, тому що бідні. Тому ми бідні, що ТАКІ» До 100-річчя від дня народження класика українського гумору Павла Глазового

До 100-річчя від дня народження класика українського гумору Павла Глазовогобібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з книжковою виставкою «Патріарх українського гумору». Народився Павло Прокопович Глазовий 30 серпня 1922 р. в селянській родині у степовому селі Новоскелюватці Казанківського району на Миколаївщині.

Після закінчення Новомосковської педагогічної школи пішов до армії на рік раніше у 1940 р. 22 червня 1941 року 19-річний Павло Глазовий зустрів у Орші (в Західній Білорусі) досвідченим авіамеханіком, прослуживши вже рік, закінчивши сержантську школу. Майбутній гуморист потрапив до Ленінграду, де перебув усю блокаду – від першого до останнього дня, мав поранення і нагороди. Після війни продовжував навчатися в Криворізькому педагогічному інституті, де почав писати. Остапу Вишні сподобалися перші твори талановитого юнака, він сприяв тому, щоб Глазового перевели навчатися в Київ, ближче до письменницького середовища. Закінчивши в 1950 р. Київський педагогічний інститут, Павло Глазовий упродовж десяти років працює в студії молодих гумористів при журналі «Перець», де став заступником головного редактора. У журналі «Мистецтво» також пропрацював 10 років заступником головного редактора.
Вже перша гумористична збірка Павла Глазового «Великі цяці», яка вийшла у світ у 1956 р., принесла автору популярність серед широкого читацького загалу. А далі одна за одною з'являються книги «Карикатури з натури» (1963), «Коротко і ясно» (1965), «Щоб вам весело було» (І967), «Мініатюри га гуморески» (1968), «Куміада»(1969), «Усмішки» (1971), «Смійтеся, друзі, на здоров'я» (1973), «Байки та усмішки» (1975), «Весела розмова» (1979), «Хай вам буде весело» (1981), «Сміхологія» (1982).
Павло Глазовий також автор багатьох чудових дитячих книжок. А серед його останніх книжок – «Вибрані усмішки» (1992), «Веселий світ і чорна книга» (1996), збірки «Сміхослов» (1997), «Архетипи» (2002).
Поет-гуморист Павло Глазовий - вдалий продовжувач Степана Руданською, він умів майстерно обіграти народну усмішку, жарт, одягти їх в привабливі поетичні шати. На основі народних усмішок Павло Глазовий створював самобутні твори. Саме в цьому полягає і сила, і життєвість поезії Павла Глазового. Переважна більшість творів Павла Глазового спрямована проти конкретних виявів суспільних і людських вад та «згубних» пристрастей. Особливо не люблять сатиричні вірші Павла Глазового сучасні перевертні, ті, «що в партії були членами» та «прокралися, стали босами й бізнесменами», ті, що «були практиками й теоретиками, а потому завели нові партбілетики». Ті, що «обікрали Україну, бандитська сволота, а тепер до влади пруться , як чорти з болота...». Ті, що «у верхи прорвалися...! від власного народу зразу й заховалися». Ті, що «глушать нашу мову, щоб розвіять Україну, як суху полову».
На велику сцену Глазового «винесли» спочатку Андрій Сова, потім – Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. Простий народ одразу визнав Глазового за свого, бо той умів сказати так, що багато чого лишалося між рядками. Не кожен міг в часи боротьби з «оголтєлим націоналізмом» сказати, наприклад, всім «продавщицям гострим та бідовим» та їм подібним: «Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови».
А от приклад з часів вже незалежної України:
Аж стогнали від Кобзона
Мерседесні дами
Зі своїми тіньовими
Жирними котами…
Та зате, з газет відомо,
Привітав героя
Президент наш український,
Як то кажуть, стоя…
Час минає і міняє
Звичаї й закони.
Колись кобзи подобались,
А тепер — Кобзони.
Помер Павло Глазовий 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. 8 листопада 2011 р. в Києві, на будинку по вулиці Льва Толстого, 25, де з 1951 по 2004 рік жив і творив поет-гуморист, встановлено гранітну меморіальну дошку.


Твори Павла Глазового з фонду бібліотеки ім. Петра Панча
.

Павло Глазовий : листи до друга в США : приватне листування Павла Глазового з д-ром Евгеном і Нілею Стецьківими. 1990-2002 / [упоряд. Раїса Галешко]. – Київ : Фенікс, 2007. – 264 с.




Здавалося б, важко під час війни сподіватись на подарунки Та щедрість людських сердець, віра у перемогу спонукали Тетяну Владимирову подарувати бібліотеці книги. Велика вдячність за подаровані книги активний читачці бібліотеки і просто небайдужим до долі нашої книгозбірні людям.

 






«Український Гомер» (Луї Арагон) До 120-річчя від дня народження Юрія Яновського бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з книжковою виставкою «Український Гомер».

 27 серпня 2022 року минає 120 років від дня народження Юрія Яновського (1902-1954). Юрій Яновський - одна з найбільш трагічних постатей в українській літературі. Прозаїк, поет, блискучий знавець української мови. Проживши в атмосфері тоталітарного насилля понад 20 років, він, як і багато інших митців радянської доби, не мав змоги сповна реалізувати свій небуденний талант, але навіть те, що йому вдалося створити в 1924–1935-му, забезпечило йому почесне місце в історії національного письменства. Передусім це повість «Байгород» і романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі» та «Вершники». Кращі з творів Яновського перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 р. в с Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині. У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда. У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлиcаветградське реальне училище, працював у адміністративному відділі повітового виконкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі. Протягом 1922—1924 pp. юнак навчався на електротехнічному факультеті Київського політехнічного інституту в одній групі з майбутнім конструктором космічних кораблів Сергієм Корольовим. Через арешт Юркового дядька Петра Михайловича, якого було звинувачено у вбивстві фінагента, Юрія виключено з комсомолу, від юнака відсахнулася кохана Галя Москалець, і інституту він не закінчив.

Як літератор Юрій Яновський починав з поезії. 1 травня 1922 року Яновський - початківець під псевдонімом Георгій Ней в київській газеті «Пролетарская правда» надрукував перший вірш російською мовою «Море». Юрій Яновський пише вірші, оповідання, нариси, фейлетони, статті російською і українською мовами. Ближче зійшовся з Миколою Бажаном - обох захопила журналістика: бігали по Києву репортерами.

Коли вийшла у світ збірка «Мамутові бивні», Ю.Яновський уже не був студентом політехнічного інституту (1925 р.). Потяг до письменства узяв гору. Помічений і підтриманий М.Семенком, а також літераторами-ровесниками, він якийсь час працює в редакції газети «Більшовик», активно виступає як публіцист з псевдонімом «Юр.Юрченко». Разом з М.Бажаном Ю.Яновський вливається в  «футуристичну кумпанію», ходить на літературні зібрання, часом виступає.

Переїхавши до Харкова, Ю.Яновський став працювати у редакції газети «Вісті» ВУЦВК, а згодом прилучився до зовсім молодого в ту пору «Товариша кіно», обійнявши посаду головного редактора у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. Одна з його новел – «В листопаді» (1925 р.) відбиває сторінки з хроніки харківського життя Яновського, зокрема початок його дружби з Олександром Довженком. Трохи згодом Юрій Яновський присвятить Довженкові невеликий нарис «Історія майстра», яка писалася вже в Одесі, куди Юрій Яновський переїхав 1925 року. Два одеські роки - вельми важливий у творчому плані період життя Яновського - письменника. Через його редакторський портфель пройшли фільми «Тарас Шевченко» і «Тарас Трясило» П.Чардиніна, «Борислав сміється» Й.Рони, «Вася-реформатор», «Сумка дипкур’єра» О.Довженка. По суті, Ю.Яновський був художнім керівником Одеського «Голлівуду». На тлі загальної маси це була особистість яскрава, неординарна. Це стало однією з причин звільнення його з посади в серпні 1927 р.

Одеса дала Ю.Яновському натхнення не лише для роботи над кількома кіносценаріями, а й для написання книги нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря», кількох оповідань, повісті «Байгород», частково - роману «Майстер корабля». «Майстер корабля», перший роман Юрія Яновського, увібрав частку того безпосереднього життєвого досвіду, що його молодий письменник набув за час роботи на Одеській кінофабриці. Епізоди з персонажами твору (більшість із них мала реальних прототипів — працівників Одеської кінофабрики) подані через осмислення їх у своїх мемуарах сімдесятирічним кіномайстром То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно), прототипом якого вважають самого Яновського. Смисл твору - все життя на планеті має будуватися з творчим натхненням, з турботою про культуру кожної нації, про завтрашній день людства, і тоді майбутнє перетвориться на казковий край мирної праці й гармонійно розвинених особистостей. Рекомендуємо перечитати цей роман – гімн мистецтву, життю і жінці. Критика неоднозначно сприйняла твір, адже, з одного боку, роман був, безперечно, цікавий, а з іншого - був відсутній герой-пролетарій, не оспівувалась краса «щасливої радянської дійсності».

 


понеділок, 22 серпня 2022 р.

Увага! 23, 24, 25 серпня бібліотека не обслуговує читачів з технічних причин.

Попри повномасштабну війну, на державному рівні у 2022 році відзначатимуть День Державного Прапора України та День Незалежності України. Пропонуємо книжкові виставки до Дня Державного прапора України «Про жовту ниву та блакить небесну, Державний прапор розповість» та до Дня незалежності України «Миті історії української незалежності».

 Миті історії незалежності України

22 січня 1918 року проголошення першої незалежності та День Соборності України, який встановлено на відзначення проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР у 1919 році                                                                                                  15 березня 1939 року  Сейм Карпатської України проголосив Карпатську Українську незалежну державу.                                                                              30 червня 1941 року в окупованому Німеччиною Львові проголошено відновлення Української Держави.                                                                          16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР прийнято Декларацію про державний суверенітет України.                                                                            24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення Незалежності України.                                                                                              1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

З 24 лютого 2022 року, в умовах агресії з боку Росії, Україна продовжує відстоювати власну свободу та цілісність держави. На жаль, гинуть наші військові, але завдяки патріотам укріплюється віра в  українську державність.

 

«Цьогоріч День Незалежності України має для всіх українців особливе значення. У нас триває війна і окупанти скаженіють від своєї безпорадності. Українці ж продовжують гідно протистояти нелюдам й вражати світ своєю незламністю, силою та емпатією до тих, хто поруч. Саме зараз ми переживаємо історичний момент, наша нація гартується у боротьбі. Ми назавжди запам'ятаємо те, хто нам друг, а хто ворог. Щиро вірю, що зовсім скоро ми гучно святкуватимемо нашу перемогу»,  — зазначив Олександр Ткаченко, Міністр культури та інформаційної політики                                                                         

   Державний прапор України –
   Це стяг із двох подовжніх смуг.
   Він символ вільної людини,
   У ньому український дух!
   У синім – небо Батьківщини,
   Його безкрайність і блакить,
   І вище нього, Україно,
   Хай пісня нації летить!
  
У жовтім кольорі – колосся,
   Багатство нашої землі.
   Щоб у достатку всім жилося,
   І в люднім місті, і в селі.
   Нехай він нас завжди єднає,
   Його із гордістю несуть.
   А світ, побачивши, впізнає:
   Під стягом Українці йдуть!


 

 

четвер, 18 серпня 2022 р.

Онлайн уроки англійської мови з Мікою Чуєвим шосереди 12:00.

 Сьогодні доволі серйозним випробуванням для всіх учасників освітнього процесу стали події, викликані збройною агресією РФ та оголошенням в Україні воєнного стану, згідно з Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Це вплинуло на звичний спосіб життя кожного з нас. Війна і навчання... Поняття не сумісні, але сьогодні це реальність. Охочі вивчати англійську мову можуть долучитися до онлайн заняття з Мікою Чуєвим по середах 12:00.




четвер, 11 серпня 2022 р.

Поет духового аристократизму і рівноваги (До 100-річчя від дня народження Леоніда Лимана)


Поет духового аристократизму і рівноваги


 
До 100 – річчя від дня народження поета, публіциста, літературного критика, яскравого представника українського модернізму Леоніда Івановича Лимана (Григоріва) бібліотека ім. Петра Панча пропонує читачам і відвідувачам невеличку експозицію «Поет духового аристократизму і рівноваги» (за визначенням Юрія Лавріненка).  

Він народився 13 серпня 1922 р. в сім’ї священика у селі Малі Сорочинці на Полтавщині. Батька розстріляли більшовики, старший брат Дмитро помер від сухот, а мати наклала на себе руки. Хлопчина-школяр залишився круглим сиротою, його врятувала громада села Соснівка Гадяцького повіту, де батько був священиком. Навчаючись у педагогічному училищі, публікує свої перші поезії.  У 1939 р. став студентом Харківського учительського інституту. 1941р. залишився в окупованому нацистами Харкові. Його поезії друкуються в харківській газеті «Нова Україна» поряд з творами Д. Нитченка, А. Любченка, Ю. Шевельова (Шереха).  У Львові близько знайомиться зі знаними літераторами Є. Маланюком і М. Орестом. Друкувався у таких виданнях, як «Львівські вісті», «Наші дні¼, «Золотий перстень». Через Польщу потрапив до Німеччини. Шерех наводив приклади того, що Лиман був людиною, що здатна пожертвувати власним фізичним життям заради іншого (Маланюка). Ще Шерех у своїх спогадах про створення літературної організації письменників-емігрантів - МУРу (Мистецького українського руху) в деталях розповідає, як Леонід Лиман і Леонід Полтава за кілька годин до появи радянських війск в м. Пляуен вивозять скриню з [українськими]шрифтами до Регенсбургу: «… підвалина під розвиток літератури була закладена. Це була авантюра, і вона вдалася. Можна було ставити пам’ятник героям».  У ту західнонімецьку пору Лиман активно друкував вірші, нариси, статті, рецензії в українській пресі. На його перші публікації звернули увагу авторитети. А далі цитуємо дуже поважних авторів. Є. Маланюк назвав Лимана «чистокровним поетом, не зіпсованим літературою». Для Домонтовича Лиман просто геній. В. Державин знаходив у його віршах ознаки геніальності. Лиманів початок був тріумфальний. Для Ю. Лавріненка Лиман «духовий аристократ». Захоплено відгукувалися й інші, менш знані. За новобранцем закріпилося реноме найвидатнішого лірика свого покоління.

В нашій експозиції є широко відома стаття «Три роки літературного життя на еміграції» (1948), де Володимир Державин писав про Л. Лимана: «До клясицизму дедалі більше наближається надзвичайно своєрідний і витончений Леонід Лиман – наша найкраща надія серед молодшої ґенерації поетів» (Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книгах). Книга третя. Київ, «Рось», 1994, стор.592).

Визнаний інтелектуал Ігор Качуровський порівнює Л. Лимана не з ким-небудь, а з Артюром Рембо й Павлом Тичиною. В інтерв’ю з Теодозією Зарівною він зауважив: «… Був такий (може, знаєте) Леонід Лиман, викликав захоплення авторів, які непримиренні були в поглядах мистецьких, а от у погляді на нього поєдналися… Отже, його схвалили і професор Державин, і Юрій Лавріненко. Два рядки, в яких весь жах війни: «Всю ніч зривав безсмертники в саду безумний привид втраченого сина».

 Б. Бойчук також не забув згадати Л. Лимана в ще коротшому переліку літературних авторитетів 1955 р., і так само – зі зменшувальною формою імени: «Ми зустрілися з літературними богами – Евгеном Маланюком, Юрієм Лавріненком, Льонею Лиманом і ще з кимсь. Ми читали свої твори (Юрій Тарнавський, Роман Лисняк, Леся Храплива і я), а боги хитали головами, але не захоплювалися».

Статтю під назвою «Четвертий Харків», презентовану у нашій експозиції, яку Ю. Шевельов написав у 1948 р. як післямову до книги Леоніда Лимана «Повість про Харків», рекомендуємо абсолютно всім (Шевельов Юрій. З історії незакінченої війни. Київ, «КМА», 2015, стор. 159-176). Четвертий Харків – це місто, яке з’явилось після перенесення столиці до Києва і таємного знищення могил Блакитного, Скрипника, Хвильового (про ці події наша бібліотека вже інформувала навесні цього року). Це місто «старої молоді», обивателів-слимаків, де необхідно думати одне, а говорити друге, говорити одне, а робити друге, де банкрутство слів породжує банкрутство змістів, де панують обережність, брехливість, цинізм, егоїзм і в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема. За красивими і наскрізь скомпрометованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається ніщо, ховається брутальність, казенщина й гидь. Там перемагають сильні й хитрі. Дія повісті відбувається в червні 1941 року. Кожна мисляча людина не може не розуміти, що пожар війни от-от перекинеться і на схід Европи. Але про це не пише преса, і герої повісти дбають про те, щоб лишитися в аспірантурі, щоб не потрапити у провінцію, щоб уникнути мобілізації до авіаційних шкіл, щоб якось викрутитися, якось улаштувати своє особисте, приватне життя. І тому вибух війни приходить так зненацька, і тому він не викликає жадного ентузіазму і героїзму. Кожний за себе, про себе, в собі. Поза собою ‑ нічого, крім брехні. Коло повісті замкнулося. Почали від слимаковости ‑ і  закінчили слимаковістю. Леонід Лиман кидає в своїй повісті фразу, що Харків –– це жива, ще не засипана Помпея, а в самому кінці повісті пише, що радянський фашизм гірший за німецький нацизм, і ось тоді виникає мрія про майбутній Харків. І саме тут у нас виникають паралелі з обороною Харкова цього року, це онуки тих, хто не перетворився тоді в інтернаціоналістів, які полюбляють виключно російську літературу і опльовують Тараса Шевченка (чого варта сцена виступу героя повісті на літературному зібранні увечері 21 червня 1941 р. і його цькування з боку пильної громадськості – як це схоже на youtube канали наших сучасних медіа-персон!).  Фактично повість Лимана і есей Шереха актуальні для всіх небайдужих українців як заклик будувати якісно нову вільну країну для вільних освічених людей.

А Слабошпицький пише, що «Повість про Харків» — не тільки тріумф художності, а й воднораз документальніший текст, ніж сотні документів. Лиман показав, що саме художнє слово може вразити значно сильніше за документ».

1949 року Леонід Лиман переїхав до США, постійно проживав у Нью-Йорку. Мешкав у церкві, на другому поверсі мав невеличку кімнатку. Допомагати своїм землякам в Україні, турбуватися, перейматися болями інших — було його сутністю. У Лимана не було бажання інтегруватися в американський світ. Він слідкував за українським життям, пропадав у бібліотеках. Самотужки видавав «Нотатник» місячник суспільно-політичної тематики, в якому висвітлював літературно-мистецьке життя в Україні і в еміграції, працював редактором на радіостанції «Свобода».

Володимир Базилевський про Лимана: «Загадковий поет. Написав мало. Публікувався рідко. Не докладав жодних зусиль, щоб видати окрему збірку. Тільки до 80-річчя (поет був ще живий) вийшла в Києві «Пам’ять» («Задруга», 2002) — упорядкована Р. Доценком книжечка, вірші й проза: «Повість про Харків». Це скромне видання не дає вичерпного уявлення про Лимана-поета, позаяк у ньому відсутня пізня творчість. Та чи існує вона взагалі? А якщо так, то якої якості? Питання зависають у повітрі». Це про видання Української Вiльної Академiї Наук у США, присвячене 80-річчю від дня народження автора, котрий ще пів віку тому був визнаний як один з найобдарованіших і найперспективніших молодих талантів в українській емігрантській літератури, але так запізніло, однак не запізно, виходить уперше на книжковий світопростір.

А ось, що написав Слабошпицький про те, як Ростислав Доценко, колишній в’язень ще сталінського призову, показав йому вірш Лимана «Краматорськ»:

«Робочий потяг з Красного Лиману, Спинившися, приїхав уночі. Коли свердлили височінь весняну Високих домен вогненні смерчі. І танки йшли з заводу на плятформи; Зенітки збили, але свій літак, Донбасівець (за браком уніформи) Ішов на фронт, одягшись у піджак. Лишились там індустріальні клени, Робочі клюби вицвілі й бліді. Вже шоста осінь, як віднято в мене Залізне місто, де я жив тоді. Минулого не треба повертати: Чомусь тривожно в серці вирина Останній поїзд, без рушниць солдати І жінка, що ловила шпигуна» (текст поезії:  Слабошпицький Михайло. 25 українських поетів на вигнанні. Київ, «Ярославів Вал», журнал «Київ», 2012, стор. 706).

Доценко з його бездоганним естетичним смаком одразу відчув: це дивовижний вірш. Абсолютний літературний мінімалізм; майже всі слова тут вживаються в їхньому автологічному значенні, ніякої метафорики й «піротехніки» — й раптом така пронизлива тривожним настроєм картина, такий безглуздий комізм, ба навіть абсурд ситуації («Зенітки збили, але свій літак…», і ця жінка, якій маряться шпигуни там, де їх і близько немає…) Лимана відкрив для України — та й для діаспори, й для самого Лимана, який, домежно закомплексований, вперто не хотів вірити в себе, — саме Ростислав Доценко».

З творчістю Леоніда Лимана можна ознайомитися з Інтернет-ресурсів : Леонід Лиман. Вибране [Збірка творів] | https://www.youtube.com/playlist?list...   Там є і стаття Ростислава Доценка. Леонід Лиман зблизька і здалеку. Рекомендуємо також і статтю Олега Соловя «Невідомий Леонід Лиман».

Помер Леонід Іванович Лиман 31 жовтня 2003 року. «Він жив для людей і вельми їм прислужився» (із некролога в діаспорі). Нашу, можливо, завелику інформацію завершаємо витягом з Лимана:

... віриться мені,
Що Україна буде молодіти
І переможців чутиме пісні.

вівторок, 2 серпня 2022 р.

Данило Яневський "Бандера. Шухевич"

 

В перші дні серпня 2022 р. бібліотека ім. Петра Панча презентує своїм відвідувачам книжку Данила Яневського «Бандера. Шухевич» (Харків, «Бібколектор», 2021).  Це видання присвячене 30-й річниці Незалежності України і здійснене за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України та Українського інституту книги. В анотації вказуються питання, відповіді на які  повинен був дати автор книги Данило Яневський, історик, телеведучий, заслужений журналіст України, доктор історичних наук, засновник медіаплатформи Ukrainian Media Network.

Яку Українську Самостійну Соборну Державу хотіли бачити, про яку мріяли і за яку гинули в незліченній до сьогодні кіль­кості ті, хто називали себе «українськими націоналістами»? Якою бачили її Провід ОУН і прихильники Степана Бандери? Чи можна було створити її в умовах нацистської та радянської окупацій? Конфлікт навколо персони Степана Бандери роздмухується зацікавленими політичними та окремими представниками псев­до­наукових кіл у сучасних Україні, Росії та Польщі, зводиться до примітивного: «за» чи «проти»? І за будь-якого з двох варіантів людина, яка відповідає, автоматично потрапляє в табір навіть не опонентів — кровних ворогів. Ця книга про людей, які загинули. Написати і зрозуміти їхню історію — означає написати та зрозуміти історію і нашої країни, і її народу, зрозуміти історію тисяч українських родин, історію землі, просоченої людською кров’ю.

На жаль, слід зауважити, що назва книжки і красива анотація дещо не відповідають змісту книжки. Фактично в цьому виданні значною мірою повторюються тези з попередніх робіт цього автора. Так, з книги «Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича» (Харків, «Факт», 2013) взята реальна, з точки зору автора, історія УПА, розповідається, як, де, і коли виникали українські повстанські армії, імена їх головних командирів. З книги « Проект «Україна» 30 червня 1941 р., акція Ярослава Стецька» (Харків, «Факт», 2013) взята дуже детальна розповідь про те, чим було проголошення Акту відновлення Української держави: звитяжним вчинком українських патріотів, інтригою німецьких спецслужб чи частиною детально продуманого плану націоналістів. Яневський аналізує юридичні питання легітимності Акту 30 червня 1941 р., обставин його народження та проголошення, політичного впливу на український національний рух за умов німецької окупації. Цікава розповідь про митрополита Андрея Шептицького, автор підкреслює, що «населення Галіції бачило Шептицького не так як голову церкви, а як політичного вождя, політичний центр».

Автор книжки «Бандера. Шухевич» занадто критично ставиться як до постаті Степана Бандери, так і до ОУН, до ролі і місця Степана Бандери в історії ОУН (б) та УПА. А головне полягає в тому, що ніхто і не заперечує, що Бандера, як свідчить навіть його онук, був задуманий як символ. «Використовували технології, щоб створити захоплення ним. Коли мій дід став провідником, ніхто не знав, який він на вигляд. Було лише імя. Це був ефемерний персонаж»

З 24 лютого триває повномасштабна агресія путінської Росії проти України, адже з початку 2014 року спроби умиротворити або не дратувати агресора призвели до жахливих наслідків: одні росіяни із задоволенням вбивають українців, грабують їх удома, а інші росіяни сидять удома і не без задоволення за цим спостерігають. 


На жаль, у нас останні роки студентів вищих навчальних закладів намагалися «вберегти» від вивчення української літератури, мови та історії. А без цих знань не виросте повноцінна культурна людина.

 

Запрошуємо Вас до читання. Це буде Вашим маленьким внеском у загальний культурний спротив російській навалі як військовій, так і інформаційній.