«Було, і є, і вічно буде. Це свято соняшних утіх: Твоїх палких обіймів чудо І ніжність пестощів моїх»
До 120-річчя від дня
народження Наталі Андріївни
Лівицької-Холодної (15.06.1902-26.03.2005) бібліотека ім. Петра Панча
презентує книжкову виставку «Остання
з великого покоління». Саме так називається надзвичайно
емоційна стаття Слабошпицького, написана ще за життя Наталі Лівицької-Холодної. «Вона
називає імена, мовби читаючи їх не з пам’яті, а з історії української
літератури. Кожне ім’я голосне, як ціла епоха. Ця епоха також і в неї за
плечима. Стоїть, із нею нерозлучна, мов тінь її життя. І як про все те
виповісти?! А ще її ім’я відразу ж викликає з пам’яті імена Симона Петлюри,
Андрія і Миколи Лівицьких (перший – це батько її, а другий – брат), Мілени
Рудницької, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, двох Петрів Холодних (старший – її
свекор, молодший – чоловік), Олени Теліги, Юрія Клена, Олекси Стефановича,
Леоніда Мосендза, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, Тодося Осьмачки, Юрія
Шереха... – треба урвати цей ряд, оскільки він може довго не закінчуватися.
Ранок її життя – хутір побіля Золотоноші на Черкащині, де вона виховувалася у
баби. Вчилася в Золотоніській гімназії. Але Перша світова війна й революція
змусили міняти гімназії одна за одною: Полтавська, Київська, Жмеринська,
Переяславська... – і то ще не був кінець навчанню, бо матури так і не
завершила. Від двадцятого року з батьками за кордоном».
Творчість Наталі Лівицької-Холодної - унікальне
в
світовій літературі: це так званий віршований роман життя від ранньої юності до
глибокої старості. Поетка надзвичайно інтертекстуальна, вона наповнює свої
твори уривками з текстів людей своєї епохи (це Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк,
Олена Теліга, Юрій Липа, Максим Рильський, Леонід Кисельов, Ліна Костенко та
багато інших).
Ірина Фаріон характеризує літературну
спадщину Наталі Андріївни
Лівицької-Холодної як синтез інтиму,
релігії і патріотизму. У своїй першій поетичній збірці «Вогонь і попіл»
(Варшава, 1934) вона без комплексів
показала любов у всіх своїх проявах. Цю збiрку дослідники її
творчостi назвали еротичним романом у віршах, і тільки з часом ця збірка
була оцінена як неординарне художнє явище. Художник, поет Святослав Гординський
писав: «Маємо, можна, сміливо сказати, першу наскрізь жіночу, щиру, без ніякого
позування книжку поезій у нашій літературі. Досі мало яка жінка в нашій поезії
мала таку сміливість і вміння віддати з таким мистецтвом оте «вічно жіноче»
жінки й показати скільки для жінки значить кохання».
А вірш «Сім літер» зі збірки «Сім літер» (Варшава, 1937)
став знаковим для всього ХХ
століття. «Сім літер» - це Україна та одночасно прізвище Головного
Отамана Симона Петлюри: «Сім літер, що
палають в слові «Україна», Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, І сім
зрадливих куль на вулиці Расіна Призначення, мементо і святий наказ. Горять
палким трьохкутником криваві сімки Над простором і над часом, в хаосі й тьмі, І
серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімко Шляхом Твоїх голгот і слав, Народе
мій!»
Епіґрафом
до збірки авторка взяла рядки з Шевченкового послання «І мертвим, і живими, і
ненарожденним...», що окреслили ідейну спрямованість її творів: «Нема на світі
України, Немає другого Дніпра». Через образи трьох національних героїв — князя
Святослава, гетьмана Івана Мазепи та Симона Петлюри —Наталя Лівицька-Холодна
осмислює етапи розквіту, слави і могутності української державності. Сильна жінка, вона не скиглила після поразки
визвольних змагань, а як гідна дочка президента УНР в екзилі щиро сподівалась
на народне повстання проти московської влади «…і затремтить рука злодійська, здригнеться Київська земля і понесе сто
тисяч війська під стіни білого Кремля», а в результаті «І оживе твій світлий край, Що зветься дзвінко «Україна»..
Ця дивовижна жінка була єдиним справжнім
коханням знаменитого поета Євгена Маланюка. Вони залишили в житті одне одного
незгладимий слід: він мучився її відмовою, вона — тим, що завдала йому такого
болю... На смерть Євгена
Маланюка її серце зазвучало поезією «По кому
дзвонять?...»: «Хтось помер, Хтось чужий: Ні брат, ні
коханець. І було між нами стільки завіс! Я сама здивуюсь уранці звідки ці
сльози взялись? Хай баламкають дзвони вічну «пам’ять», як баламкають і по мені,
може й мене згадають «незлими» словами, як лежатиму в труні… По кому
дзвонять? – По ньому чи по мені». Або ще такими
рядками: «То була пора неповторна, Як
поезія Маланюка, А була вона недоговорена. Наче вірші без одного рядка…»
Третю збірку
поетки «Поезії, старі і нові» (Нью-Йорк, 1986) надзвичайно високо оцінив Юрій
Шевельов (Шерех): «В характері нової поезії Наталі Лівицької-Холодної найбільша
подібність з останніми роками творчості Ріхарда Штрауса… а де в чому зі старим
Гете». Критик у захваті від неприхованої самоіронії поетки у поезії «Кухонна
романтика»: «Відійду до вікна від печі –
хай кипить собі борщ без мене – взагалі ці кухонні речі так не до речі…» і
«японськості» деталей, вмінням сказати недоговорюючи. Вчитаймося у відчайдушно
болючі рядки поезії «Сон»: «Снилось мені: не засміченими, не
нью-йоркськими нетрями йшла. а стеливсь мені заквітчаний, не затоптаний шлях.
Снились — пелюстки, як діти безгрішні, рож, що розквітли вночі в садках, і
краплі дощу, великі, як вишні, що спливали радісно по щоках. Снився — в руках,
з хвилювання тремтячих, жовтоблакитний стяг... А вранці... дивиться в душу
старість собача пусткою бочки від сміття». Критик цитує й цитує
поетку, захоплюючись нею: «Бачити світ не ціною заплющених на зло й біль очей,
а через прийняття зла й болю як частини світової й внутрішньої гармонії».
Критик звертає нашу увагу на останні рядки (переклад з Роберта Фроста), якими
закривається ця чудова філософська збірка, на віщування смерті не тільки особи,
а й світу: «Готовий будь на згубу ще
сьогодні, щось буде ще грізніш, ніж хвиль цих кряжі, аж поки Бог «хай світло
згасне» скаже». В
інтернет-ресурсах можна знайти повний текст цієї чудової збірки Наталі
Лівицької-Холодної з передмовою Богдана Рубчака «Серце, надвоє роздерте».
Звертаємо Вашу увагу на такі видання нашої
експозиції:
Слабошпицький М. 25 поетів
української діаспори. Остання з великого покоління. Наталя Лівицька-Холодна
(Київ, Ярославів Вал, 2013). До статті
додаються 19 поезій різних років.
Шерех Юрій. Третя сторожа. Без назви/Sans titre/Ohne title/Untitled/Sin titulo/Senza titolo (Київ, Дніпро, 1993)
Віталій
Жежера. «Я була довго дуже наївною в любовних справах» - Наталя
Лівицька-Холодна. Журнал «Країна», 19.06.2012
Празька
поетична школа. Антологія (Харків: Веста, Ранок, 2004) В антології представлено 9 поезій різних років, найсильніші «Чорний
колір – колір зради», «Інвектива».
Українське Диво. Поетична антологія. Книга друга (Київ, Український
письменник, 2005). В антології представлено 8 поезій різних років, найсильніша «Сон».
Ільницький
Микола Миколайович, Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років
(Київ, Знання, 1992)
Імена поетів і письменників української еміграції поступово займають
належне місце в нашій історії та літературі. З двох чарівних подруг, таких
неповторних й таких різних, Олени Теліги та Наталі Лівицької-Холодної, одній
судилася рання «гаряча смерть», іншій – самотнє емігрантське довголіття. На
жаль, на тридцять першому році нашої незалежності ми не маємо в паперовому
вигляді жодної книжки Наталі Лівицької-Холодної. Наше звернення хочеться закінчити посиланням
на рядки з одного із останніх віршів поетки «В безсонну ніч»: «О Україно, моли свого святого
рівноапостольного Володимира й святу княгиню Ольгу і самого Бога, бо мук твоїх іще не змірено, ще хресна не скінчилася
твоя дорога»
(Торонто, червень 1995).