«Совітські літературні справи» (1935). Євген Маланюк «Утилітарний ухил у літературі Росії відчувався завжди. І був він завжди утилітарно-державний, адміністраційно-імперіальний». Євген Маланюк

У зв’язку з пропозицією Київради до 1 травня цього року перейменувати 279 вулиць і станцій метро, що мають назви, пов’язані з Росією й Білоруссю, зокрема, названі на честь письменників, художників і вчених, як, наприклад, вулиці Ахматової, Цвєтаєвої, Висоцького, Достоєвського, Льва Толстого, Менделеєва, Чехова, у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. ще одна інформація вже про другу велику статтю Є. Маланюка, яка була присвячена вже радянській російській літературі, - «Совітські літературні справи» (1935). Фактично вона значною мірою є продовженням третього розділу статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури», в якому йшлося про письменників-«попутчиків». Євген Маланюк – борець не з більшовиками, а з московською нацією, в цій та інших своїх статтях він дуже жорстко критикував російських літераторів, як от, наприклад: «Достоєвський не криється з своєю епілепсією. Насолоджуючися гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, ґеніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей бодай, не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальов або Єлізавєта Смердящая — вінець творчости і взір для наслідування». До речі, у Достоєвського і Чехова він відшукав українське коріння. Маланюк часто звертався до російської класики (Ф.Тютчев, Л.Толстой, Ф.Достоєвський, особливо часто – О.Блок, А.Ахматова, інші поети Срібного віку, які запали в його свідомість ще в часи єлисаветградської юності). Багато міркував над сторінками й долею Миколи Гоголя, в особі Івана Буніна він знайшов «найнесподіванішого союзника» (любов до української культури, Шевченка; а водночас – різкі інтонації на адресу «звіринця «великої російської літератури»).

В статті «Совітські літературні справи» він пише про культурну деградацію підрадянської літератури. Він стверджував, що російська культура в колишньому СРСР була оголошена почесно-пролетарською, а окупованих народів – буржуазно-націоналістичною. При цьому влада в СРСР розуміла, що просування своєї культурної продукції в зарубіжних країнах – це позиціонування держави в світі, підняття її престижу. Для Радянської Росії підтримувався доволі ілюзорний імідж потужної культурної країни. А от, наприклад, у просування Пушкіна Росія і СРСР скільки не вкладали коштів, але так і не змогли зробити його популярним за межами російського світу. Цитуємо Маланюка: «За останніх 7-8 літ ідеально зорганізована довкруги совітських авторів у Західній Європі єрихонська реклама діяла так, що доводилося часами запитувати себе: а може, ти помиляєшся?.. Від тих соток імен, від того барабанного галасу реклами краєвої /СССР/ і закордонної про «нечувані осягнення», про «велику літературу СССР», про «геніальних митців нової Росії» і т.п. залишиться дуже мало, неспівмірно – мало. Але це буде справді мистецьке, справді те, що відбило в собі епоху і що акумулювало в собі історичну енергію». І далі дуже цікава і, можливо, несподівана, для наших читачів інформація, що ж рекомендує читати Євген Маланюк: «Це -1) невелика новела-поема про Тимура («Туатамур») відомого Леонова, потім – автора цілого ряду важких, але безвартісних наслідувань Достоєвського і 2) книга новел бувшого начальника агітаційно-просвітного відділу кінної армії Будьонного одеського жида – Бабеля («Конармія»)… Ці два твори – феноменальні явища в совітській літературі. Може, лише тому, що автори написали їх у час, коли чулися цілими, повними, творчо вільними, на цілий зріст – особистостями… В порівнянні із цими творами – всі десятки тисяч кілограмів численних Лідіних, Слонімських, Кавєріних, Еренбургів, Пільняків, і «геніальних» Пастернаків – є або марна макулатура, або нахабна імітація і пасожитування на снобізмі й на рештках бувшої петербурзької літератури».

Тих читачів, котрі до 24 лютого гордо висловлювались на кшталт «я вырос (ла) на русской литературе», може вразити десакралізація майже «святих» за рівнем пошанування постатей радянської російської літератури 1920-1930 років. Ось як описує Євген Маланюк літературні відносини Сталіна і Горького: «Горький розтолкував, як міг, диктаторові, що з колгоспним хлівом замість літератури Москва далеко не зайде, що так не лише пролетарської літератури не зроблять, а й звичайна – загине безслідно». «Як папуаси, москалі…ніколи не відчували, що за літаком, локомотивом, дизель-мотором чи сонетом і романом тягнуться органічні етапи духових зусиль, що це все – наслідки творчого, морального напруження століть і поколінь. Підгледіти, перейняти, вкрасти («подтібріть») отой «засіб», оту таємничу «техніку» чи «культуру» - і все буде гаразд, одразу ж «догонимо й перегонимо». І з виступу Лавреньова на «всемірному» з’їзді пролетарських письменників 1934 р.: «Але драматурги й письменники Заходу посідають таку одну здібність, що при цілій своїй безвихідності б’ють нас нею й досі. Це – техніка письменницького мистецтва».

І, наостанок, у тій «гібридній» світовій війні, яку вже довгий час вела Росія за утвердження позитивного і привабливого образу «руського міра» в свідомості народів ближнього й далекого зарубіжжя, величезне значення приділялось і приділяється возвеличенню та пропаганді російської літератури. Є. Маланюк з цього приводу писав: «…ще яких п'ятнадцять, найбільш – двадцять літ тому Захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевизм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті – що найважніше – величезна систематична й нахабна пропаганда Москви, і російської, і комінтернівської, і «міжнародньої» – зробили своє: російська і совєтська література стали нечувано популярні».

26 квітня в групі "Смартфони та інформаційна культура " відбулось чергове онлайн заняття. Учасники групи, які знаходяться в евакуації охоче діляться своїми враженнями, фотографіями, щиро вдячні за прихисток.

 

Традиційно в Україні 28 квітня відзначають День охорони праці. Враховуючи повномасштабну збройну агресію російської федерації проти України, яка почалася 24 лютого 2022 року, всі зусилля країни спрямовані на захист Батьківщини.

 В цей складний час бізнес та працівники підприємств – друга лінія оборони, фундамент економічної стабільності та безцінна допомога Збройним силам України.

Праця в умовах воєнного стану пов'язана з великою кількістю нових, в тому числі смертельно небезпечних ризиків, що призводять до погіршення умов праці в усіх галузях економіки. Україна несе великі втрати в цій війні і ці втрати збільшуються внаслідок загибелі працівників на робочих місцях. Так, за час збройної агресії Держпраці вже зареєструвало 110 нещасних випадків на виробництві, що підлягають спеціальному розслідуванню, в яких постраждав 191 працівник, у тому числі 115 - зі смертельним наслідком. При виконанні трудових обов'язків через активні бойові дії постраждали 94 працівники, 50 з яких загинули.                                                                 

Саме через це Державна служба України з питань праці запропонувала 28 квітня 2022 року вшанувати пам'ять працівників, які загинули на виробництві, як в мирний час, так і під час воєнного стану.

Ідея проведення  Всесвітнього дня охорони праці бере свій початок від Дня пам’яті загиблих працівників, уперше проведеного американськими та канадськими трудящими в 1989 році в пам’ять про працівників, які загинули та отримали травму на виробництві.

Українські патріотичні гасла

 «Слава Україні» — «Героям Слава» — ці слова сьогодні відомі кожному українцю, адже звучать вони усюди. Звідки походять ці та інші українські гасла?

 «Слава Україні» — «Героям Слава»

Це найвідоміше та найпоширеніше українське патріотичне гасло. Його вигукують у миті радості чи скорботи, ним вітаються мільйони українців у всьому світі.

Заклик «Слава Україні» та відгук «Героям Слава» з’явилися не одночасно. Як стверджують деякі історики, вигук «Слава Україні» увійшов до українського лексикону у 20-х роках ХХ століття. За однією з версій, першими його почали вживати вояки армії УНР, а саме — кінного полку так званих «Чорних Запорожців». Відповідали у них — «Козакам Слава».

Пізніше вітання «Слава Україні» підхопили діячі бандерівської частини Організації Українських Націоналістів та вояки УПА. Вони ж і вигадали відгук «Героям Слава» на честь тих, хто віддавав життя за волю та незалежність України. А от соратники Андрія Мельника (з поміркованого крила ОУН) натомість вживали відповідь «Навіки Слава!».

У радянські часи патріотичні гасла українців, звісно, були заборонені і відродилися лише наприкінці 80-х років під час перебудови та національного відродження України. 

«Слава нації — Смерть ворогам!»

А от це гасло виникло значно пізніше, ніж «Слава Україні», і приписується радикальним молодіжним рухам України. Існує версія, що вітатися так почали у середовищі організації Української націоналістичної самооборони — УНСО на початку 90-х років. Саме гасло «Слава нації — смерть ворогам» російські пропагандисти особливо полюбляють наводити як доказ українського екстремізму. Хоча у Радянському Союзі під час Другої світової війни існувало не менш радикальне гасло «Смерть німецьким окупантам!». 

«Україна понад усе!»

Найбільш суперечливе гасло — «Україна — понад усе!». Вживати його почали також українські радикальні молодіжні рухи у 90-х роках минулого століття. Дехто називає цей заклик українським варіантом німецького нацистського гасла «Deutschland über alles» — у перекладі «Німеччина — понад усе». Проте насправді вигадали його зовсім не нацисти. 

                                                      

Питання насправді доволі просте: Хоч прагнеш чогось, хоч з піжонства Англійську слід вивчити тільки за те, Що нею спілкується Джонсон.

Запрошуємо щонеділі та щосереди 11:00 до вивчення англійської мови онлайн з викладачем Мікою Чуєвим..Сторінка в Фейсбуці Англійська мова в бібліотеці імені Петра Панча. Тут можна знайти теми для обговорення, домашні завдання. Запрошуємо охочих.

                                      Питання насправді доволі просте:

                                      Хоч прагнеш чогось, хоч з піжонства

                                     Англійську слід вивчити тільки за те,

                                     Що нею спілкується Джонсон.

«Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана» Микола Хвильовий «Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі» Василь Еллан

У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із напівзабутими постатями української літератури початку ХХ століття ще одна інформація вже про поетичну діяльність Василя Еллана (Еллана-Блакитного, Елланського). Задля створення цілісної картини розвитку української культури наша бібліотека намагається повертати із забуття імена українських державників, попри їхні різні політичні орієнтації. Якщо Ви будете у Львові, зверніть увагу на мурал на будинку №70 по вул. Петра Дорошенка, в якому міститься Львівська медична академія, на розі з вул. Бібліотечною поруч з пам’ятником жертвам комуністичних злочинів якраз напроти будинку №1 по вулиці Степана Бандери (колишня тюрма на Лонцького): «Ні слова про спокій! Ні слова про втому! Хай марші лунають бадьорі й гучні… Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій Вже грають-палають досвітні вогні…» Це початок поезії «Вперед» Василя Еллана, в якій він напередодні грозових подій 1917 року пристрасно закликав до боротьби.

Василь Еллан почав писати вірші з 1912 року. Саме тоді він відвідував знамениті «суботи» у вітальні Михайла Коцюбинського, де його перші вірші доброзичливий господар слухав уважно і навіть власноручно редагував. Хворобливий юнак Василь одразу видає зрілі твори, як у поезії «Юний лад» (1915): «Струни настрою настрою На бадьорий юний лад: Гей! Летить життя стрілою – Не повернеться назад. Вітер гнув гінку тополю, Намагався ізломить, – І знемігся... Знов на волю Струнко рветься у блакить. Грайте ж радості і болі – Іскри в пінному вині: Той не буде плазом долі, Хто гартується в огні!» Хоч друкуватися молодий поет почав тільки у 1918 р., але власне кредо трьома роками раніше Василь Еллан чітко визначив у вірші “Поет” (1915): «Серце на часточки кришиш – Людям новітнє причастя... Чи ж хто зомліє від щастя, Прочитавши те, що ти пишеш?.. ... А може – все це омана, Казки ночей безсонних: І урочисті тони, Й кривава на серці рана.» Процитуємо початок знаменитої поезії в прозі “Україні”, написаної у Чернігові в період між двома революціями 1917 р., у якій Василь Еллан назавжди клявся у вірності Вітчизні: « Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх – посію слова, хай з них виростуть трави, і квіти розквітнуть, а онуки на чоло тобі покладуть з них вінок... А я – вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині. Щасливий я – ще і тому, що як крила могутні – Минуле твоє наді мною. О, як люблю я його! Як його ненавиджу! Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі «повстання за волю» – що це за іскра у порох душі! Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє! Нас тягне воно до землі – і не вільно шугнути в Майбутнє…»

А що наші шановні читачі і відвідувачі можуть сказати про вірш «Після Крейцерової сонати» (!918), написаний після перебування у Лук'янівській в'язниці за антиурядове звернення «До робітників і селян України» з його знаменитими першими рядками: «Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі...» Сентиментальність! Хай загине і пам'ять ніжних на землі». А ось поезія, яку в радянські часи деякі тлумачили як есеро-боротьбистську, вона вийшла в першій за життя Василя Еллана збірці «Удари молота і серця» (Київ, 1920): «Удари молота і серця – І перебої… і провал… Але ізнову розіллється Вогнем гартований хорал: Муром затято обрій. Вдарте з розгону: р-раз… Ми – тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас. Ми – тільки крешемо іскри, Спалахують мільярди «ми». Розпанахують ковані вістря Стару запону пітьми.»

На жаль, в останні роки життя у Василя Еллана просто фізично не вистачало часу на ліричну поезію, він це відверто визнає: «Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, — Я з тобою і нерівний, і розкиданий. Се тому, що я боям довіку відданий, Се тому, що я шаленим бурям рідний, Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…» (1923). А ось ще один зразок його інтимної лірики останніх років «Я знаю» (1921): «Любов — кошмар, любов — наруга, Любов — знущання над собою... Я знаю — кров останню вип’є, Коли до серця припаде. Я знаю — нерви стануть дрип’ям, Коли очима поведе. Але я кличу, кличу, кличу: — Відчуй... Прийди — і близько стань. На мене глянь. Так просто-просто: Без поцілунків, без зітхань — Я твій тринадцятий апостол Від димарів, з вогню повстань...»

Величезні навантаження від роботи в щоденній газеті, а також виробнича необхідність щось повсякчас видавати «на злобу дня» спотворили вишукану поетичну каліграфію Василя Еллана. І в першому томі творів Василя Еллана видання 1958 р. більша частина його поезій, байок і сатир 1920-х років можуть здаватися неактуальними за сто років з часу їх написання. Проте така байка як «Реклама» (1924) про панну Розу, корову і масло написана начебто вчора. А ось вже про нові і молоді обличчя від Василя Елллана: «Серед вас – молодих і потасканих В колі ваших заломлених фраз – Я самий молодий і самий прекрасний, І самий сміливий з усіх вас» («казенних поетів, офіціантиків» у варіанті від Павла Тичини).

Василь Еллан цікавий як автор літературних віршованих пародій. Помічаючи найтиповіші для манери різних поетів стилістичні ознаки, він іронічно перевтілювався в Олександра Олеся, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Якова Мамонтова, Валер’яна Тарноградського, Якова Савченка, Надію Кибальчич та інших. Іноді ці пародії виходили досить злими, як наприклад на Михайля Семенка: «Читаю вірші Семенка, І очі чухаються - плакать, І написать тремтить рука: Кри – вля – ка!».

Василь Еллан весь час турбувався про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: сміливе бажання для 1922 р., коли «Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган КП (б) У - газета «Коммунист» - виходив російською мовою!

Наостанок хочеться навести відомий вислів Томаса Карлейля: «Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а її плодами користуються відверті негідники». Лідер боротьбистів Василь Еллан виявився нікому не потрібним діячем, жодній владі: більшовики вважали його буржуазним націоналістом, а націоналісти — комуністом. Вилученого з історії українського народу одного з «перших хоробрих» Поета революції почули тільки після ХХ з’їзду КПРС. Автора чудової крихітної усього на девять віршів збірки «Удари молота і серця» Василя Еллана реабілітували, а від весни 1956 р. тишком-нишком почали видавати. Наче соромлячись зробленого, радянська влада посмертно нагородила літератора орденом Червоного Прапора. Ми вдячні родині Дмитра Виколюка за можливість використання двотомника Василя Еллана з його приватної книжкового колекції, громадському об’єднанню «Граніт» за мурал в такому історичному місці, авторам сайту «Буквоїд» bukvoid.com.ua за можливість ознайомитися з відсутніми у вищезгаданому двотомнику поезіями.

Книжкова виставка "Христос воскрес! Воістину воскрес!"

 

До Всесвітнього дня Землі бібліотекарі бібліотеки ім.П.Й.Панча підготували книжкову виставку "22 квітня -День Землі"

 

17 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Заняття відбуваються щосереди об 11:00. Запрошуємо охочих.

Вивчаємо мову великої літератури. Це мова Вільяма Шекспіра, Джонатана Свіфта, Вальтера Скотта, Чарлза Діккенса. Великий німецький поет Гете сказав: «Той, хто не знає іноземної мови, не знає своєї власної». От чому, щоб краще зрозуміти себе і навколишній світ, потрібно вивчати іноземні мови. 

«Еллан – не просто ім’я, Еллан – то одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...» Лесь Курбас «За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть» Василь Еллан

У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із напівзабутими постатями української літератури початку ХХ століття ще одна інформація - про  Василя Еллана  (Еллана-Блакитного, Елланського), одного з трьох витязів новітньої української поезії пореволюційної доби, уродженців Чернігівщини («Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак» - захоплено писав про них Микола Бажан). Серед них тільки Павлу Тичині вдалося вціліти у вирі класової боротьби і стати класиком. На жаль, більшість молодих і не тільки молодих наших сучасників зараз навіть не знає, хто це – Василь Еллан (Еллан-Блакитний), бо його було віднесено сталіністами до «націоналістів» і «ворогів народу».                                      Василь Елланський народився 12 січня 1894 р. в с. Козли на Чернігівщині в родині священика. Батько Василя помер, коли хлопцеві було 4 роки. Спочатку хлопець учився в сільській школі, а потім у Чернігівській бурсі і у духовній семінарії. Студент Київського комерційного інституту (де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш - Павло Тичина). Керівник Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, ще в іституті він став членом студентської організації української  партії соціалістів-революціонерів. Один із організаторів повітового селянського з'їзду на початку літа  1917 р., голова Чернігівського губернського комітету партії есерів - партії українського трудового селянства. У 1918 р. Василь Елланський став одним із організаторів партії боротьбістів – самостійної партії лівих українських соціалістів-революціонерів. Повернувшись до Києва навесні 1919 р., молодий, рухливий, синьоокий, із русявим волоссям юнак став завгоспом знаменитої молодіжної комуни, утвореної в «Українському Версалі» – колишньому будинку магната Богдана Ханенка, по вулиці Тарасівській, 3. Під час наступу генерала Денікіна на Київ, коли, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі разом з Павлом Тичиною, Степаном Васильченком та іншими друзями, товариш «Блакитний» керував київським боротьбистським підпіллям. У 1920 р. став членом Реввійськради 12-ї армії.

З далеких 20-х роках минулого століття і донині продовжують змагатися за душі українців представники двох світоглядних концепцій українства - ідеології національного запроданства              і віри в українську державність навіть в умовах комуністичного ладу, нав’язаного імперською Росією,– як вірили в самостійну Україну боротьбисти на чолі з Василем Елланським.                               У березні 1920 року боротьбисти погодилися влитись у КП(б)У, але на своїх умовах, впевнені,               що зможуть реформувати її «зсередини», й так зберегти за радянською Україною самостійність, – і на їхні умови Москва тоді була змушена пристати. Василь Елланський був одним з організаторів українізації всіх сфер життя в Радянській Україні, він заявляв про соціалізацію землі, про потребу в окремій Українській червоній армії. Боротьбисти заявляли тоді навіть про необхідність створення всесвітньої федерації радянських республік, щоб вона могла протидіяти відновленню Російської імперії за сталінським сценарієм. Сама поява СРСР як наддержавного утворення (а не «Росії з національними автономіями», як відпочатку наполягав Сталін!) – це заслуга не Леніна й не Троцького, а в першу чергу – українських боротьбистів та їх очільника Василя Еллана-Блакитного (а  наші підручники історії у вже незалежній Україні практично нічого про це не говорять). У 1920-ті Елланського ще відкрито називали в партійній пресі «фундатором СРСР».

Василь Елланський був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати. Нагадаймо нашим читачам, що саме Василь Елланський сприяв звільненню з-під варти Павла Губенка, згодом відомого як Остап Вишня. Саме Василь Елланський допоміг після арешту ЧК поновити журналістську й літературну діяльність Сергію Пилипенкові, саме він підтримав поетів-початківців Володимира Сосюру й Майка Йогансена, літературного критика Володимира Коряка. Василь Елланський був головою колегії Державного видавництва України, організатором і керівником першої Спілки пролетарських письменників “Гарт”, до якого одразу ввійшли відомі на той час письменники: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Іван Кулик, Валер’ян Поліщук, Гордій Коцюба, Іван Дніпровський, Петро Панч, Олександр Копиленко, Володимир Коряк та ін. Павло Тичина запевняв: якби не було Василя Блакитного, українська культура не мала б Олександра Довженка. Василь Елланський ініціював створення «Театрального гарту», «Малярського гарту», «Музогарту»… З 1920 р. він організатор видання «Вістей», першої великої щоденної загальнополітичної газети українською мовою. Одним із небагатьох, через рік після смерті Леніна Василь Еллан-Блакитний піддав нищівній критиці пролеткульт, кваліфікувавши те малограмотне прямування, як «революційну маніловщину», в основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Тяжка недуга серця, на яку змалку хворів Василь Еллан-Блакитний, призвела до смерті на 32-му році життя. Він помер у Харкові 4 грудня 1925 р.   За кілька років вже мертвого Поета революції оголосили «буржуазним націоналістом», «бандитом» і засудили до вищої міри покарання (посмертно). Колишніх його товаришів - членів партії боротьбистів розстріляли чи заслали до Сибіру. Будинок письменників у Харкові – кооператив «Слово», який доти носив ім’я Еллана-Блакитного, став безіменним, а в жовтні 1934 р. припинив існування двотижневик «Всесвіт», започаткований Василем Елланом. У 1934 р. радянська влада таємно демонтувала в Харкові бронзовий бюст Василя Еллана-Блакитного на площі П’яти Променів, яку в народі перехрестили в площу Блакитного. Від середини 1930-х рр. твори Василя Еллана-Блакитного були заборонені, а у жахливому 1937 р. по «Братських могилах» – невеличкому кладовищу, де у Харкові ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор із плугом, і останній прихисток Василя Еллана-Блакитного був заасфальтований. Вдову Василя Еллана-Блакитного – 37-річну Лідію Євгенівну Вовчик-Блакитну, як «учасницю контрреволюційної націоналістичної організації», 11 червня 1937 р. заарештували, звинуватили «в шпигунстві та антирадянської діяльності», 11 жовтня 1937 р. засудили до 10 років й етапували в табір. Про літературну творчість Василя Еллана-Блакитного розповімо у наступній інформації.         

12 квітня відбувся черговий онлайн урок в групі "Смартфони та інформаційна культура". Перед присутніми виступила викладач Острозькогої академії А.В.Охріменко з лекцією "Фейки та маркери". Організатор зустрічі бібліотекар Ласкіна С.А.

Інелла Огнєва написала цей пророчий вірш у 2017 році. Дівчинка народилася і жила в Бучі... померла у 2020 році...

 А ви знайте, що ми ж проростем

На руїнах, мов квіти весняні!

Вам на голови впадЕм дощем,

Аби знали, що ми нездоланні!

Ви нас бийте ногами в живіт,

Вибивайте життя до останку...

А ми сили знайдемо на зліт,

Прилетимо до вас на світанку!

Ви останнє у нас заберіть,

Обкрадіть до останньої нитки...

Але знайте, що прийде та мить,

Коли зявимось знову незвідки...

Ми прийдемо до вас уночі,

Коли будете міцно ви спати...

Запалаєм вогнем від свічі

І зруйнуєм залізнії грати...

Ми прийдемо... Повстанем з руїн!

Ви не спіть, а тривожно чекайте...

Проростемо жагою до змін...

Ми не вмерли, живі! Ви це знайте!

Наша рана ще свіжа болить,

Але ми на той біль не зважаєм...

Ну, а ви, нас ногами топчіть,

Ми, мов пісня, іще залунаєм...

Ми зустрінемось з вами колись...

На Суді ,там, де вже не сховатись...

Ви не чули прохання: "Спинись!"

Вам хотілося далі знущатись...

А ви знайте, що ми проростем

В наших дітях, мов квіти весняні...

Ми не вмерли, ми й досі живем!

Наші душі вони нездоланні!

Ми прийдемо раптово до вас,

Може, вітром, а, може, дощами...

Ви не спіть, ви чекайте на нас

Ми живі, ми зустрінемось з вами...

_______________________ ⚘

Огнєва Інелла.

10 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Заняття відбуваються щосереди та щонеділі о 11:00. Запрошуємо охочих.

 

«Гоголь (фрагмент перший)» (1933), ««Гоголь — Ґоґоль» (1933). Євген Маланюк

 «Стоит передо мною человек, который смеется над всем, что ни есть у нас… Нет, это не осмеяние пороков: это отвратительная насмешка над Россией». В.Розанов

І у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про дві статті Євгена Маланюка, що були присвячені Гоголю,- «Гоголь (фрагмент перший)» (1933), «Гоголь — Ґоґоль» (1933).

Серед українських дослідників не існує і досі єдиної думки про цю неординарну особистість. Юрій Липа називав Гоголя зрадником, який пішов служити ворогу. Улас Самчук та деякі інші літератори також звинувачували письменника за це служіння чужій ідеї. Натомість на саме українських мотивах творчости Гоголя наголошували Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Сергій Єфремов, Євген Сверстюк та багато інших. 

 Ще у минулому сторіччі Євген Маланюк підмітив, що полеміка довкола «приналежності» Гоголя до української чи російської культури не вирішує головної проблеми – належного осмислення його впливу на формування національної свідомості українців. Сам Маланюк цікавився Гоголем, досліджував його твори, розмірковував над ними й прийшов до висновків, які і зараз, в умовах війни з Росією, не втратили своєї актуальності.

У блискучому есе «Гоголь-Ґоґоль» Маланюк так пояснював феномен Гоголя: «Почуття постійної зв’язаності фальшивою роллю російського патріота і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені твори й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідси пішли і православний месіанізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість» (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: «истинно русский»?), і погорда до європейських чужоземців, і зневага «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії («самотності»), і догмат поліційної єдности…. Словом все те, що згодом буйним цвітом розквітне у Достоєвського»…  (частково у Л.Толстого)…»

А у статті «Кінець російської літератури», про яку ми вже Вам роповідали, Маланюк писав: «Від державно-національного у нього залишається хуторянський романтизм, натомість усе духовне багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь – перший «свідомий малорос» і, можна сказати, батько малоросизму».

Іншими словами, за переконанням Маланюка, саме Гоголь заклав ідейні підвалини такого ганебного явища як національна неповноцінність.

У своєму блискучому есе «Гоголь-Ґоґоль» Маланюк вельми оригінально переосмислює великий перелом, який стався в історії російської літератури, і звертає увагу на появу тенденції хворобливого психологізування та штукарства у творчості . Він пише: «Заклавши, мимоволі, підвалини під «велику» російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив передовсім сонячно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої, душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховості, привидами й страховищами, які прийшлося геть пізніше побачити нам на власні очі».

І ще раз звернемося до Євгена Маланюка: «Жоден політик світу ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь», – то слова одного з небагатьох росіян, що найглибше відчув і зрозумів справжню істоту Гоголя. То сказав правдивий виразник свого народу – тонкий філософ-публіцист Василь Розанов, для якого Гоголь ніколи не був ані «своїм», ані «русским». Справді, трагедія Гоголя, обернувшись трагедією російської літератури, остаточно сталася трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної й історично неоправданої імперії. Росія «не вдалася», передовсім тому, що костомаровські «дві руські народності» – по майже тристалітнім експерименті – не тільки не створили наднаціонального імперіального «народу», але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість. Хлєстаковське фальшування історії й великодержавницька патетика, хлєстаковська містика й хлєстаковський месіанізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного в наслідках - не дали. І дати не можуть, бо ані механіка, ані – навіть хімія, самі в собі не можуть ні змінити, ні підмінити процесів органічних. Механічна суміш народів і культур може бути затиснена в границях витривалості затискуючої їх машини. Але як тільки та границя буде перейдена, – наступає вибух. В останій дії з'являється справжній ревізор – Історія – і здирає маску з Хлєстакова».

З повним текстом статтей Євгена Маланюка «Гоголь (фрагмент перший)» і, «Гоголь — Ґоґоль» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

 

6 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Наступне заняття 10 квітня об 11:00.

 

Бібліотека ім. П.Панча відновила роботу з обслуговування читачів. Чекаємо у вівторок та четвер з 12:00 - 15:00.

 

«Кінець російської літератури» (1926). Євген Маланюк «Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромності й цинізму, як жодна література» Василь Розанов

Продовжуємо знайомити читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. ще одна інформація про першу велику статтю Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, з досить показовою назвою «Кінець російської літератури»(1926). Починаємо з кінця цієї статті: «На закінчення варто процитувати уступи з передсмертної книжки згадуваного вище В. Розанова. І хай його передсмертно-щирі рядки щирого москаля скажуть красномовніше, аніж сотні гучних промов здемісіонованих уламків бувшої імперської Росії: «В дійсності, ми лише гралися в літературу: „як гарно написав". І все полягало в цім „гарно", але що написав — цим ніхто не цікавився. Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромності й цинізму, як жодна література... Вона цікавилася лише тим, „як вони кохались" і „про що вони розмовляли". Наскрізь прогниле царство й смердюча революція. Оволоділи ж, на біду й згубу, 1/6 частиною суходолу і, оволoдівши, в дійсності зіпсували 1/6 частину суходолу. Планета не стерпіла й перевернула все... На сході ограбували й споїли бурятів, черемисів, казахів, ограбували Арменію й Грузію, заборонивши навіть слухати рідною мовою свою православну літургію… Поміж Європою і Азією ми з'явилися, власне, „межинедоумками", власне нігілістами, не зрозуміли ані Європи, ані Азії. Лише всюди пияцтво, каламуть і бруд принесли».

Ми розповімо Вам про третій розділ статті Євгена Маланюка, в якому йдеться про письменників-«попутчиків». Маланюк дав досить жорстку і одночасно цікаву їх дефініцію: «В дійсності категорія „попутчиків" охоплює порівнююче малочисленну групу другорядних (за передвоєнною оцінкою) російських письменників, у більшості белетристів, що фізично врятувалися під час знищення інтелігенції і, volens-nolens, не без значного впливу Чрезвичайки, „прийняли революцію". Визначних особистостей серед них немає. Все це типові російські інтелігенти, мляві й безвольні, двоїсті і непевні, без здібности до протесту, до боротьби, до ясного й голосно проголошеного слова». Революція виштовхнула вершки російської літератури на еміграцію, а з попутчиків зробила «видатних письменників». Маланюк підкреслює значну роль серед них графа Олексія Толстого: «Це єдиний письменник у сучасній Росії, що несе стяг старої російської літератури бодай у тому відношенні, що володіє джерелом дійсно коштовної московсько-російської мови. Бо ж сучасна совєтська літературна мова — це застрашуючий жарґон». В сучасній російській літературі Маланюк виділяє трьох попутчиків-белетристів - Пільняка, Леонова і Бабеля. З точки зору Маланюка, реальні перспективи з них має лише один Леонов, хоч у даний момент усі три являють собою якісь «похідні» від відповідних старих письменників і самостійної орбіти, власного світу — з них ніхто ще не зміг витворити. Слід процитувати маланюкову характеристику Бабеля: «Бабель — це гостра й дотепна фраза, пересипана „словечками" іронічно-мудрого містечкового жида з України, досить густо притрушена пряностями спеціяльно російського семітизму. Він сумлінно знає літературну російську мову і, як кожен російський жид, до нестями кохає її московський charme. До революції було немало подібного типу письменників (між іншим, дуже талановитий, але призабутий Олександр Кіпен), але ці письменники дуже болюче відчували „черту осєдлості", „правожитєльство" і занадто „ніжну" опіку поліціянтів. Бабель, яко громадянин СССР, — цих неприємних речей не відчуває і тому має змогу розгорнутися ширше. Кіпену, натурально, не прийшло б у голову писати батальні оповідання з історії імператорської кінної гвардії, а от Бабель, дістав популярність і славу своїм твором „Конармія", в якому описує подвиги будьонновських кавалеристів. Оце і вся різниця». І ось такими лаконічними літературними замальовками просто заповнена вся стаття. Олексій Толстой пропонував малювати велику людину-типа, героя нашої доби, повторити ще раз «великую русскую литературу», на що Євген Маланюк відповідав: «Даремні заклики. Не той час, не ті обставини і не ті люди, щоб „повторять великую русскую литературу". Та й не можна повторити того, що скінчилося». Залишається тільки дивуватися величезними знаннями Маланюка, яким рухала ненаситна жадоба до знань з літератури, мистецтва та історії. Багато наших читачів можуть не сприймати позицію Є. Маланюка стосовно російської літератури. Однак слід зауважити, що переважна більшість тверджень і пророцтв цього поета і мислителя випробовані часом на істинність і правдивість. Потрібно читати і перечитувати Євгена Маланюка, який шанував Пушкіна як «аполлонічно-соняшного» поета, не зважаючи на «Полтаву», що була написана на замовлення російського царя. Ще з часів навчання в реальному училищі він захоплювався поезію «срібного віку». Високе поціновування Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Миколи Гумільова поєднувалися у нього з розумінням трагедійності їх доль.

З повним текстом статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.