понеділок, 18 квітня 2022 р.

«Еллан – не просто ім’я, Еллан – то одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...» Лесь Курбас «За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть» Василь Еллан

У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із напівзабутими постатями української літератури початку ХХ століття ще одна інформація - про  Василя Еллана  (Еллана-Блакитного, Елланського), одного з трьох витязів новітньої української поезії пореволюційної доби, уродженців Чернігівщини («Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак» - захоплено писав про них Микола Бажан). Серед них тільки Павлу Тичині вдалося вціліти у вирі класової боротьби і стати класиком. На жаль, більшість молодих і не тільки молодих наших сучасників зараз навіть не знає, хто це – Василь Еллан (Еллан-Блакитний), бо його було віднесено сталіністами до «націоналістів» і «ворогів народу».                                      Василь Елланський народився 12 січня 1894 р. в с. Козли на Чернігівщині в родині священика. Батько Василя помер, коли хлопцеві було 4 роки. Спочатку хлопець учився в сільській школі, а потім у Чернігівській бурсі і у духовній семінарії. Студент Київського комерційного інституту (де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш - Павло Тичина). Керівник Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, ще в іституті він став членом студентської організації української  партії соціалістів-революціонерів. Один із організаторів повітового селянського з'їзду на початку літа  1917 р., голова Чернігівського губернського комітету партії есерів - партії українського трудового селянства. У 1918 р. Василь Елланський став одним із організаторів партії боротьбістів – самостійної партії лівих українських соціалістів-революціонерів. Повернувшись до Києва навесні 1919 р., молодий, рухливий, синьоокий, із русявим волоссям юнак став завгоспом знаменитої молодіжної комуни, утвореної в «Українському Версалі» – колишньому будинку магната Богдана Ханенка, по вулиці Тарасівській, 3. Під час наступу генерала Денікіна на Київ, коли, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі разом з Павлом Тичиною, Степаном Васильченком та іншими друзями, товариш «Блакитний» керував київським боротьбистським підпіллям. У 1920 р. став членом Реввійськради 12-ї армії.

З далеких 20-х роках минулого століття і донині продовжують змагатися за душі українців представники двох світоглядних концепцій українства - ідеології національного запроданства              і віри в українську державність навіть в умовах комуністичного ладу, нав’язаного імперською Росією,– як вірили в самостійну Україну боротьбисти на чолі з Василем Елланським.                               У березні 1920 року боротьбисти погодилися влитись у КП(б)У, але на своїх умовах, впевнені,               що зможуть реформувати її «зсередини», й так зберегти за радянською Україною самостійність, – і на їхні умови Москва тоді була змушена пристати. Василь Елланський був одним з організаторів українізації всіх сфер життя в Радянській Україні, він заявляв про соціалізацію землі, про потребу в окремій Українській червоній армії. Боротьбисти заявляли тоді навіть про необхідність створення всесвітньої федерації радянських республік, щоб вона могла протидіяти відновленню Російської імперії за сталінським сценарієм. Сама поява СРСР як наддержавного утворення (а не «Росії з національними автономіями», як відпочатку наполягав Сталін!) – це заслуга не Леніна й не Троцького, а в першу чергу – українських боротьбистів та їх очільника Василя Еллана-Блакитного (а  наші підручники історії у вже незалежній Україні практично нічого про це не говорять). У 1920-ті Елланського ще відкрито називали в партійній пресі «фундатором СРСР».

Василь Елланський був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати. Нагадаймо нашим читачам, що саме Василь Елланський сприяв звільненню з-під варти Павла Губенка, згодом відомого як Остап Вишня. Саме Василь Елланський допоміг після арешту ЧК поновити журналістську й літературну діяльність Сергію Пилипенкові, саме він підтримав поетів-початківців Володимира Сосюру й Майка Йогансена, літературного критика Володимира Коряка. Василь Елланський був головою колегії Державного видавництва України, організатором і керівником першої Спілки пролетарських письменників “Гарт”, до якого одразу ввійшли відомі на той час письменники: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Іван Кулик, Валер’ян Поліщук, Гордій Коцюба, Іван Дніпровський, Петро Панч, Олександр Копиленко, Володимир Коряк та ін. Павло Тичина запевняв: якби не було Василя Блакитного, українська культура не мала б Олександра Довженка. Василь Елланський ініціював створення «Театрального гарту», «Малярського гарту», «Музогарту»… З 1920 р. він організатор видання «Вістей», першої великої щоденної загальнополітичної газети українською мовою. Одним із небагатьох, через рік після смерті Леніна Василь Еллан-Блакитний піддав нищівній критиці пролеткульт, кваліфікувавши те малограмотне прямування, як «революційну маніловщину», в основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Тяжка недуга серця, на яку змалку хворів Василь Еллан-Блакитний, призвела до смерті на 32-му році життя. Він помер у Харкові 4 грудня 1925 р.   За кілька років вже мертвого Поета революції оголосили «буржуазним націоналістом», «бандитом» і засудили до вищої міри покарання (посмертно). Колишніх його товаришів - членів партії боротьбистів розстріляли чи заслали до Сибіру. Будинок письменників у Харкові – кооператив «Слово», який доти носив ім’я Еллана-Блакитного, став безіменним, а в жовтні 1934 р. припинив існування двотижневик «Всесвіт», започаткований Василем Елланом. У 1934 р. радянська влада таємно демонтувала в Харкові бронзовий бюст Василя Еллана-Блакитного на площі П’яти Променів, яку в народі перехрестили в площу Блакитного. Від середини 1930-х рр. твори Василя Еллана-Блакитного були заборонені, а у жахливому 1937 р. по «Братських могилах» – невеличкому кладовищу, де у Харкові ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор із плугом, і останній прихисток Василя Еллана-Блакитного був заасфальтований. Вдову Василя Еллана-Блакитного – 37-річну Лідію Євгенівну Вовчик-Блакитну, як «учасницю контрреволюційної націоналістичної організації», 11 червня 1937 р. заарештували, звинуватили «в шпигунстві та антирадянської діяльності», 11 жовтня 1937 р. засудили до 10 років й етапували в табір. Про літературну творчість Василя Еллана-Блакитного розповімо у наступній інформації.         


Немає коментарів:

Дописати коментар