Музика замість вибухів!

 

Бібліотека на шляху до перемоги!

 До Дня бібліотек в Україні бібліотека ім. Петра Панча пропонує  читачам та  відвідувачам  виставку « Бібліотека на шляху до перемоги! »

Як і більшість громадян України, працівники нашої бібліотеки були добре обізнані про можливість масштабного вторгнення Росії на нашу територію, але сподівалися, що цього не станеться.

Тому вже в перші дні війни бібліотекари укріпили віконне скло книжками і стрічками, подбали про надійне збереження цінної частини книжкового фонду бібліотек.

Підвальне приміщення нашої бібліотеки стало місцем укриття для мешканців мікрорайону, в якому знаходиться бібліотека.

Коли в квітні цього року відновилася робота бібліотеки, працівники бібліотеки більшість  книжкових виставок, інформаційно-бібліографічних довідок, книжкових презентацій присвятили воєнній тематиці, війні Москви з українською культурою і українською мовою. В бібліотеці є багато книг ветеранів війни, а ветеранська правда про війну - це можливість для нас, абсолютно цивільних людей, подивитися і відчути  життя країни з точки зору її оборонців.

Ці книжки, а також книжки авторів нашого Розстріляного Відродження – це наша сучасна зброя проти московської культурної навали в Україні. Адже коли Москва зрозуміла, що Україна дійсно відроджується, стала робити все можливе, щоб цьому перешкодити, щоб довести, що «ми один народ». А для цього потрібно, перш за все, знищити все те, що складає культурну унікальність українського народу. Тому боротьба за українську мову – це боротьба за збереження культурної унікальності українського народу. Мета Московії – знищити Україну, позбавляючи її мови. А єдиною територією, на якій українська мова може зберегтися і розвиватися, - це є Україна.

В нашій війні за незалежність ми втрачаємо багатьох наших військових і мирних мешканців. Все одно, ми сподіваємось на нашу перемогу з цим хижим сусідом! Слава героям!

«Бабин Яр — місце трагедії українського народу, частиною якого були і є українські євреї» Йосиф Зісельс

 Книжковою виставкою «Бабин Яр – місце злочину» бібліотека ім. Петра Панча вшановує пам’ять понад 100 тисяч людей різних національностей, які загинули в сирецьких ярах. Жертвами нацистів стали євреї, цигани, пацієнти київської психіатричної лікарні, радянські військовополонені, українські націоналісти, прості кияни. 24 вересня 1941 р. вибухнув Хрещатик, який однозначно пришвидшив масові розстріли євреїв у Бабиному Яру. Злочини у Бабиному Яру намагалися приховати двічі. Перший раз – окупанти, другий – компартійна номенклатура. Отже, історія Бабиного Яру – це історія двох злочинів: злочину людоненависництва та злочину лицемірства. Як результат другого – Куренівська трагедія 13 березня 1961 р.

У нашій книжковій виставці ми звертаємо увагу наших відвідувачів в першу чергу на такі книжки:   Кузнецов Анатолий (А.Анатолий). Бабий Яр ( Киев, «Радянськый пысьмэннык», 1991); Память Бабьего Яра: Воспоминания. Документы (Киев, Еврейский совет Украины, 2001); Бабий Яр (Издательство «Библиотека-Алия», 1991); Бабий Яр - в сердце: поэзия (Киев, 2001); Гуменна Докія. Хрещатий яр (Київ, Видавництво імені Олени Теліги, 2000); Малаков Дмитро. Оті два роки… У Києві при німцях (Київ, Видавничий дім «Амадей», 2002);  Малаков Дмитро. Долі киян (1941-1943) (Харків, ТОВ «Видавництво Фоліо», 2017).                

9 вересня 1966 р., в день роковин початку трагедії, група сміливців, серед яких письменник Віктор Некрасов, літературознавець Іван Дзюба, інженер Емануїл Діамант, кінооператори Едуард Тімлін та Рафаїл Нахманович, акторка Діна Пронічева (одна з небагатьох, кому вдалося врятуватися з місця розстрілу) та інші небайдужі, зібрали несанкціонований мітинг. Виступ Івана Дзюби був записаний на магнітофон і пізніше переписувався охочими: «Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе та інших — як своїх братів. Досягти цього важко, але краще прагнути цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра од яких не буде, а буде лише хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво.

А ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс.

Це наш обов’язок перед мільйонами жертв деспотизму, це наш обов’язок перед кращими людьми українського та єврейського народів, які закликали до взаємопорозуміння й дружби, це наш обов’язок перед українською землею, на якій нам жити разом, це наш обов’язок перед людством.»

Останніми роками вже у часи російської військової агресії на сході України російські олігархи  Михайло Фрідман, Павло Фукс та Герман Хан ініціювали створення приватного  Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» на території Бабиного Яру. Цей проект викликав суттєві застереження у представників наукової спільноти та єврейської громади України через накинуту російськими спонсорами-замовниками антиукраїнську ідеологію меморіалу. Проект назвали «троянським конем» російського президента Володимира Путіна, з допомогою якого він збирався нав'язати світові російський антиукраїнський наратив, що українці антисеміти, націоналісти, фашисти та нацисти. До початку широкомасштабного російського вторгнення 24 лютого цього року наші доморощені захисники російської мови в Україні,  звичайно, були за те, щоб будувати тут те, що буде приємно Путіну. Колишній радянський дисидент, а нині співголова ВААД (об’єднання єврейських громад) України Йосип Зісельс абсолютно правильно стверджував: «Українці самі повинні виробляти власну культуру пам’яті та ставлення до певних подій, зокрема до Голодомору, до Голокосту».

Отже, сподіваємось, що після закінчення геноцидної війни Московії на винищення українців знову постане питання про визнання і пам’ять жертв Бабиного Яру. У нацистських звірствах євреї, безумовно, заслуговують на особливу згадку, оскільки вони були вбиті просто за те, що вони євреї. Інших національностей, наприклад українців, там вбивали переважно за політичну діяльність. Не забуваємо також, що під час Голодомору українців морили голодом у рамках стратегії знищення українців саме за національною ознакою. 

 

Українська держава, українська розвідка, українські правоохоронці повинні створити український Моссад для покарання усіх причетних до масового знищення мирних жителів України і масових вбивств військовополонених. Слава героям!

 

Музика замість вибухів. Коли музика звучить гучніше.

 

7 та 21 вересня відбулись онлайн заняття в групі "Смартфони та інформаційна культура". Відгукнулися слухачі з різних регіонів: Польщі, Франції, Тернополя, Києва, тощо. Україна переможе!

 

Пропонуємо книжкову виставку «Туризм: історія в пам’ятках» до Всесвітнього дня туризму.

  Чи любите Ви подорожувати? Відкривати для себе нові місця, дізнаватися про їхню історію, уявляти їхнє майбутнє?                                                                                                     Україна має унікальні можливості для розвитку всіх без винятку видів туризму-від гірського, лікувального до екстремального і паломницького.   Україна з її мальовничими краєвидами, багатою історично-культурною спадщиною, безцінними ресурсами та привітними гостинними людьми, має всі умови для успішного розвитку туристичної індустрії.                          Відзначаючи день туризму в цьому році, не можна не згадати міста і пам’ятки України знищені російськими окупантами: це Харків і Маріуполь, музей Г. Сковороди і М. Примаченко.                                                              Після перемоги Україна відновить свої міста, і ми знову чекаємо на туристів з усього світу.                                                                                                                 На виставці представлені книги з туристичного країнознавства, замкового туризму, туристської логістики, сільського туризму, тощо.

21 вересня відбулось онлай - заняття з англійської мови з Мікою Чуєвим. Долучитися до групи можна за посиланням в ФБ в групі Англійська мова в бібліотеці імені Петра Панча. Заняття відбуваються щосереди в 11:00

 

Mika Chuev

21 September, 21:35  · 

Good evening, ladies! Here`s your homework: 

1. Ex 2 (a,b) p40 (SB)
2. Ex 2 (a.b) p34 (WB)
3. Ex 3 (a,b) + audio (pron. 3b)

Ещё

Добрый вечер, дамы! Вот твоя домашняя работа:

Ex 2 (a,b) p40 (SB)

Бывший 2 (а. б) р34 (WB)

Экс 3 (а,б) + аудио (прон. 3б)

аудиофайл: https://fex.net/ru/s/xnrkpxt

"Мовчазна війна". Перегляд фільму і дискісія.

 

Шляхами тріумфів. Соломія Крушельницька.

 Пропонуємо книжкову виставку «Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів.»                  Видатна українська оперна та камерна співачка володіла лірико-драматичним сопрано. Здобула всесвітнє визнання поруч з Е. Карузо, М. Баттістіні, Т. Руффо, Ф. Шаляпіним. Виконувала різнопланові партії в операх Р. Вагнера, Р. Штрауса, Дж. Пуччіні. Дж. Пуччіні вважав її «найпрекраснішою й найчарівнішою Батерфляй». Окрім сильного, дзвінкого голосу із специфічним «оксамитовим» тембром, широким діапазоном у три октави, Крушельницька володіла чудовою дикцією, яскравим акторським хистом та артистизмом, мала чудову зовнішність, співала на 7-ми європейських мовах.                                                                        Соломія Крушельницька виступала на сценах багатьох оперних театрів світу, зокрема в Італії, Аргентини, Єгипту, Санкт-Петербурга, Одеси, Парижа. Вона популяризувала українську музику. Кожен свій концерт обов’язково закінчувала виконанням української пісні.                                                                                                                                                               С. Крушельницька була пов’язана творчою дружбою з В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Лисенком, О. Мишугою, А. Тосканіні, Дж. Пуччіні, Е. Карузо та ін.                                                  С. Крушельницька зазнала неодноразові приниження від радянської влади і тільки після того, як радянська влада націоналізувала усе майно, їй дали можливість працювати викладачем Львівської консерваторії.                                                                                      Соломія Крушельницька прожила довге життя. Померла в листопаді 1952 р. і похована на Личаківському кладовищі поруч з Іваном Франко.                                                                                         Книжки про Соломію Крушельницьку можна знайти в розділах 792.54(477), 93(477), 930.85(477).

Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий. Семен Глузман

 До 75-річчя від дня народження Валерія Марченка пропонуємо книжкову виставку «Блаженні гнані за правду». 16 вересня 75 років тому народився Валерій Марченко (1947-1984), український літератор, журналіст, перекладач з азербайджанської, польської, англійської мов,  учасник Української Гельсінської групи, політв’язень. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі. З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій.

У 1968 р. Валерій Марченко прочитав трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Іван Дзюба доводив, що під гаслами рівності відбувається жорстока асиміляція, спрямована на «злиття (фактично зникнення) націй», а Валерій Марченко належав до тих українців, які «зливатися» не бажали.

У 1972 р. Валерій Марченко написав статті «За параваном ідейності» та «Київський діалог». Перша – це вбивча характеристика сучасного брехливого радянського українського письменства з його казенними гаслами. Автор не обмежився гострою критикою, він говорив про підневільне становище України. Ішлося в статті й про «вилучені з обігу» книжки Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, про голод 1933 року. Цитуємо «Те, чого я не встиг сказати» Валерія Марченка про першу статтю: «Смерть із Сталіним на устах з комуністичною переконаністю —ідентичні загибелі за фюрера та нацистські ідеї. Фанатизм — породження тоталітарних систем. Видаючи любов до рідної влади і КПРС як щось природне, автор знову ж таки спотворює дійсність… Ленін для нашого автора — початок і кінець, наріжний камінь і овид життя людського. Якби не було Леніна, він, Нагнибіда, не уявляє, як би взагалі все на світі цьому розвивалося. Оце, власне, все, що в січні 1972 року я написав стосовно творчости двох лавреатів, чия ідейність є звичайнісіньким параваном —запиналом найдревнішої на світі професії».

Тема другої статті Валерія Марченка «Київський діалог» – драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації. Написана вона у формі розмови двох молодих киян – свідомого українця, який розкриває страшну картину нищення національної культури й мови від 1929 року і до початку 1970-х, та «малороса» Аліка, якого все влаштовує. Навіть і за 50 років цей діалог не втратив своєї актуальності… «Читали мою статтю: друкарка, не тямуща ні в політиці, ані в літературі, двоюрідний брат, який після знайомства зі змістом відмовився її зберігати, моя приятелька Зося, з якою ми саме з'ясовували Міцкевичеве питання: «а czy to pryjazn czy to kochanja?»* (Чи це дружба, чи це кохання ? (польсь.)), і, як казав Остап Бендер, «еще одна женщина зубной техник» Віра Філякевич».

Віра Філякевич – співучачка автора цього звернення (середня школа №94), її прізвище кілька разів фігурує в різних статтях Валерія Марченка і в судових матеріалах, в неї більше року зберігалися його твори, з ними вона знайомила кількох своїх подруг, але головне – вона мала необережність зустрітися з Валерієм Марченком у присутності офіцера КДБ Юркевича. Ось як про це розповідає сам Валерій Марченко: « Добрий день! Я не запізнилася? — старанно вимовляючи слова, привіталася до нас Вірочка. Дитя зденаціоналізованого Києва, вона взагалі говорила російською мовою. А тут цей приступ українськости перед одним із тих, для кого самий факт мовлення по-українському — сигнал до пильности. Я згадав, що через жінку нас колись вигнали з раю. Ми розкланялися з куратором письменницької спілки і попростували в бік Хрещатика. Вірочка (цього разу доречно) притислася до мого рамена.                                                   - Хто цей симпатяга, письменник? - довірливо поцікавилась вона. - Щоб не мій майбутній слідчий, - з гумором потопельника пожартував я, — Знав би цей симпатяга, який я твір несу зараз друкарці!»

Далі був арешт 25 червня 1973 р. «за антирадянську пропаганду та агітацію»: «Де було знати, що паралельно з обшуком удома кагебісти одразу проведуть і в моїх друзів та знайомих. До неблагонадійних потрапила й Віра Філякевич. Аполітична лікарка, яка перебувала на гарматний постріл від суспільних нутровищ, здавалася мені ідеальним кладезем для сховку самвидавівських рукописів. До літа ми не бачилися з нею. мабуть, з півроку. І от треба ж було виникнути їй саме на час стеження за мною. З тону слідчого я зрозумів, що статтю вилучено не через добру волю моєї приятельки. Отак і виникають прислів'я типу: людина стріляє, а Бог носить кулі. Що ж, зараз за авторство мусив давати звіт сам».

За розповсюдження «антирадянського документа» Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та написання трьох есеїв «За параваном ідейності», «Київський діалог» і «Страшний якийсь тягар» (про національну політику комуністичної партії в Україні) у грудні 1973 р. був вперше засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. Потрапивши в зону, Валерій аналізував пережите, картаючи себе за абсолютний брак досвіду в поєдинку з «вишколеними слідчими», намагався розібратись у поведінці колишніх друзів, багато з яких трималися в КДБ як на сповіді (стаття «Звичайний страх», 1975). Саме цю статтю рекомендуємо всім охочим, адже ми живемо у посттоталітарній державі, у кожного можуть виникнути  проблеми з владними структурами. Згадував стюардесу Марину Первак, яка «сигналізувала» органам про його «підозрілі розмови й статті» (стаття «Моя прекрасна леді», 1975). У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна. У вересні 1977 р. (якраз на 30-ліття!) його привезли до Києва, помістили в слідчий ізолятор КДБ і, всіляко намагаючись вплинути через матір, вели розмови «на покаяння»? Там, на Володимирській, 33, Валерій написав Ніні Михайлівні листа про те, що зрада собі стане тяжкою, непосильною ношею для обох: «Мамо, пробач мені! Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно… Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання «чи попередні 30 літ жив облудою?» мусив позичувати в Сірка очей і… згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність?..»

Заслання відбував в Актюбінській області Казахської РСР. Удруге Валерія Марченка заарештували в жовтні 1983 р. Цього разу йому інкримінували закордонні публікації і передачі «ворожим» радіостанціям власних публіцистичних творів, а також коментар до рішення Міністерства освіти УРСР про посилене вивчення російської мови в українських школах, яке Марченко назвав «новим Валуєвським указом». «Особливо небезпечний рецидивіст», смертельно хворий письменник отримав від суду десять років таборів особливого режиму і п’ять років заслання. Нобелівський лауреат Гайнріх Белль домагався, щоб Валерія вислали з СРСР за кордон, якщо вже він такий неугодний у себе на батьківщині. Але владі Марченка потрібно було знищити. 7 жовтня 1984 р. тяжко хворий на нефрит політв’язень помер у ленінградській тюремній лікарні. На його смерть відгукнулися заявами президент США Рональд Рейґан і Держдеп США.

Валерій Марченко ніскільки не сумнівався, що рано чи пізно «імперія брехні» розвалиться. Як знав і те, що сам він навряд чи побачить це вражаюче історичне дійство. Він ні за чим не жалкував. Йому вистачало того, що правда – на його боці:

Що ж, боротьба — безжальна і жорстока,
Ця боротьба, ще кажуть є епічна.
Я згину. Інший встане... та й по всьму.
Тут-бо не важить чиясь окремішність.
Розстріл, а за ним — слимак.
Усе це зовсім просто і логічно.
Та в бурю люту знов з тобою будем ми,
Народе мій. Тебе кохають вічно.

Говорячи про тих, хто відійшов, ми говоримо про стан сьогодення, тому процитуємо Семена Глушмана: «Ми живемо в чудний час. Колишні активісти з виловлювання націоналістично думаючих студентів стали не менш активними суперпатріотами, цинічні комсомольські вожаки проявили неабиякі здібності у встановленні буржуазного банкознавства, зухвало проституюючі письменники блискавично здійснили «сексуальну переорієнтацію»... Дивний час. За що ж помер Валерій Марченко? За багато що, за те багато що, що має назву моральність, порядність, нарешті, гидливість. Про це він писав, про це говорив, інакше жити не вмів та й не хотів».

Ми фронт тримаєм мужністю і волею

 Ми фронт тримаєм мужністю і волею

Вже й Перемога йде до нас здаля.

Тож скоро ми напишем задоволено,

Що втішені руїнами кремля!           О. Афонін

Геніальний самородок, чарівник слова. Із сторінок призабутої літературної спадщини

Бібліотека ім. Петра Панча у рамках тематики про забуті літературні імена пропонує книжкову виставку «Геніальний самородок, чарівник слова» про українського письменника і політичного діяча, члена Центральної Ради Гната Михайличенка. 15 (27) вересня 2022 р. виповниться 130 років від дня народження поета, який прожив лише 27 років. Через ідеологічне свавілля його ім’я як яскравого представника символістів було викреслено з національного культурного життя.

Гнат Васильович Михайличенко (літературний псевдонім Ігнатій Михайлич; 15 [27] вересня 1892 - 8 [21] листопада 1919) народився в селянській родині в селі Студенок Суджанського повіту Курської губернії, нині у складі села Миропілля Краснопільського району Сумської області. В 1908–1912 роках навчався у Харківському хліборобському училищі, за зв'язки з есерами його перевели до Московського хліборобського училища. Продовжив навчання в університеті Шанявського. 1914 року мобілізований до армії, втік з фронту, перебував на нелегальному становищі. За належність до організації лівих есерів у 1916 р. військовий суд засудив його до шести років каторги (яку замінили засланням) й довічного поселення в Сибіру. Один із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів). З 12 травня по 3 липня 1919 р. очолював Народний комісаріат освіти УСРР. Разом із Михайлем Семенком редагує перше число літературно-мистецького тижневика «Мистецтво». Після захоплення Києва денікінцями наприкінці серпня 1919 р. перейшов на підпільне становище. 8 (21) листопада 1919 р. заарештований разом із Василем Чумаком денікінською контррозвідкою за участь у організації повстання проти білогвардійців на Київщині, розстріляний конвоєм начебто під час спроби втечі. Після встановлення радянської влади в районі Лук'янівського кладовища було знайдено декілька закопаних тіл, серед яких були Михайличенко, Чумак. Похований 29 грудня 1919 р. в братській могилі на території Аносовського саду (нині парк Вічної Слави, поховання було зруйноване у 1933 р.)..

У першому числі журналу «Мистецтво» за 1920 р. Павло Тичина надрукує вірш «Гнатові Михайличенку»: Не уявляєм, як ти тлієш, як у землі сирій лежиш,—бо завше ти живеш, гориш, бо вічно духом пломенієш. Поет вірив, що слово полум’яного революціонера і письменника не згасне в пам’яті нащадків, навпаки — Ще ти воскреснеш, зазорієш... В мільйонах встанеш, закипиш: чого, чого, народе, спиш, чом не дерзаєш ти, не смієш? На початку 20-х років ХХ ст. Гнат Михайличенко став майже культовою фігурою, він був одним із «пер¬ших хоробрих». Поряд з В.Елланом-Блакитним, В.Чумаком та А.Заливчим його вважали одним із фундаторів нової літератури і нового мистецтва. У Києві один з драматичних театрів мав ім'я Гната Михайличенка. У 1920-1930 роках вулиця Пилипа Орлика в Києві називалася на честь Гната Михайличенка.

Оскільки вся ця романтична когорта «пер¬ших хоробрих» хотіла творити українську революційну культуру і будувати саме українську державу, то від початку тридцятих колишніх боротьбистів одного за одним репресують, навіть загиблих посмертно оголошують ворогами народу, забороняють їхні книжки, зносять пам'ятники. «Першим хоробрим» інкримінували український націоналізм, що було неспокутним гріхом перед радянською владою. Це якраз дуже добра ілюстрація того, що російська демократія, як казав колись Володимир Винниченко ( і не тільки він!), завжди закінчувалася на українському питанні.

Гнат Михайличенко писав вірші з 1911 року, прозу з 1915 року. Автор «Блакитного роману» (Харків, 1921) — одного з найзагадковіших творів в українській літератур. Його фантастична крайня ліричність, символічний динамізм стали предтечею для усіх експериментів в українській поезії в прозі в XX ст. Автор повісти «Історія одного замаху (Історична повість з життя українських революціонерів до революції)» (Одеса, 1918), збірки «Новелі» (Харків, 1922), віршів. Працював у тюрмі, друзі виносили й зберігали розрізнені аркуші. З передмовою і за редакцією Михайличенка і з його ілюстраціями вийшла посмертна збірка оповідань Андрія Заливчого «З літ дитинства» (Київ, 1919). До 10-річчя загибелі було під¬готовлено видання його творчої спадщини в двох томах. Вийшов лише перший том з художніми творами, який так і лишив¬ся останнім виданням.

Майк Йогансен з позицій ортодоксальної пролетарської ідеології вважав,що «еротичні ексцеси – чадо рафинованої розбещености заможніх класів знайшли свого співця в Михайличенкові». Валер’ян Поліщук, навпаки, в захопленні: «Ритмічна проза. І потекла струмочком чарівних образів. Своєрідна краса і стиль... Рівняєш до акварельно-прозових Верленових «Записок вдівця». Із 30-х років «Блакитний роман» став для літературознавства уособленням занепаду, мистецького виродження, бо його автор «у своїх наскрізь декадентських творах зводив наклепи на трудовий народ, на революцію, намагався видати морально спустошених людей за революціонерів і революційних діячів».

Труднощі, що виникають при читанні творів Г. Михайличенка, не можуть затьмарити головного – їхнього високого та світлого пафосу, щирої людяності, готовності автора і його героїв усе віддати для добра й щастя трудящих у боротьбі за волю й славу України, про що багато написав Микола Жулинський у своїй книзі «Із забуття в безсмертя» (1990), яка є в нашій бібліотеці. У двадцятих точилися запальні літературні дискусії, чим вважати «Блакитний роман» — прозою чи поезією. Сучасники називали Михайличенка «чорним Вітменом», «параноїдальним маніяком» і «божевільним автором Заповіту Смерти». Володимир Гадзинський, дослідник його творчости, писав: «Він лишився стояти велично, як скеля, він не мав по собі ні літературної школи, ні епігонів… Лишився самотнім і непорушним». З точки зору вже сучасної теорії літератури «Блакитний роман» є стовідсотковою поезією, а текстуальне візіонерство Михайличенка тепер нагадує експерименти французького кіна шістдесятих (Ґодар та ін.).

У наших шановних читачів є можливість знайти цей надзвичайно вражаючий твір в «Антології української модерної прози» укладача Юрія Винничука (Харків, «Фоліо», 2017). Він цього вартий! «Знаки незнані і давні твою тамували блакить. Чийсь придорожній надгробок з дикого каменю дороговказом шлях твій відзначив, нудьгу невимовну й байдужу у душу тобі навівав» або «…Зі сніжно білим розпущеним волоссям, зі смараґдовими жадібними поглядами і губами-жаринами, зложеними для всепроймаючих поцілунків, вся безсоромна і вогнево-гола» або «Останній свій погляд тобі я присвячую… В блакиті твоєї душі я розгадав усі таємниці і вгледів прийдешнє. Весь потік своїх слів безборонних, що разком нанизав між рядками присуду смертного, я тобі присвя¬тив…».

А новели Г. Михайличенка «Місто» та «Старчиха» з книги Миколи Жулинського «Із забуття в безсмертя» можна рекомендувати і для вивчення у школі.

З 24 лютого цього року московити вогнем випалюють нашу землю, вони люто ненавидять нас лише за те, що ми – українці. Отже, прибираємо колоніальну ментальність з голів, знайомимося з найкращими творами величезної кількості наших забутих в тоталітарні часи літераторів.

З тих пір, як люди навчилися писати, мудрість вони довірили книгам. Книги, подаровані читачами, мають особливе значення для бібліотеки. Сьогодні українські діти стали свідками страшної реальності, а читання може бути терапією, яка допоможе зняти стрес. Дякуємо небайдужим користувачам, які своєю доброчинністю сприяють поповненню бібліотечного фонду.

  

 

В вересні охочі вивчати англійську мову онлайн з викладачем Мікою Чуєвим звертайтесь в ФБ "Англійська мова в бібліотеці Панча"