Надійний тил наближає нас до перемоги.

 26 лютого в бібліотеці зібрались представниці благодійного фонду «Чарівниці добра», щоб визначитись з подальшою допомогою захисникам #благодійнийпроект_зігрійзахисника. Жінки в’яжуть теплі речі та передають їх для ЗСУ – так наближають нашу перемогу.  Серед волонтерів «Чарівниць добра» можна побачити навіть дітей, які прагнуть допомагати Збройним силам України та бажають найшвидшої перемоги.

  

«Я остерігаюсь, що обов’язково прийде час, коли технології отримають перевагу над простим людським спілкуванням. І світ отримає покоління ідіотів» Альберт ЕЙНШТЕЙН

Бібліотека ім. Петра Панча з задоволенням інформує своїх читачів і відвідувачів нашого сайту про те, що за інформацією Державного агентства з питань мистецтв та мистецької освіти, Комітет з присудження премії імені Шолом-Алейхема, під головуванням українського поета та громадського діяча Григорія Фальковича, неодноразового гостя нашої бібліотеки,  шляхом рейтингового голосування визначив присудити премію письменниці Софії Андрухович, також гостя нашої бібліотеки,  за роман «Амадока» ( Видавництво Старого Лева, 2020). Премія імені Шолом-Алейхема присуджується щорічно у березні на конкурсних засадах письменникам, перекладачам, сценаристам, драматургам, які є громадянами України, за кращі літературно-мистецькі твори, які популяризують духовно-культурні надбання українського та єврейського народів та сприяють поширенню позитивного іміджу України в світі. На адресу Держмистецтв надійшло 15 заявок від українських письменників на здобуття премії. Комітет, ознайомившись із усіма роботами. 16 лютого організували та провели засідання Комітет, під час якого і визначили цьогорічну лауреатку.                                                                          

 «Амадока» – це роман не так про події, як про переповідання подій. У ньому важливі не історичні факти, не достовірність, а намагання виявити, яким чином ми поводимося з власними і чужими спогадами про обставини та пережиття. «Амадока» – роман про те, як кожна людина прагне, потребує і шукає любові, і про те, наскільки плутані стежки вона вибирає для своїх пошуків». С.Андрухович

Нагадаємо читачам і відвідувачам нашого сайту, що ще 8 грудня 2022 р. в бібліотеці ім. Петра Панча була організована дискусія про книгу С.Андрухович «Амадока», 2020. Два різних погляди , два осмислення прочитаного. В дискусії взяли участь бібліотекар Редько А.Г. та читачка бібліотеки, економіст Байда Л.В. Рекомендуємо усім передивитися цю інформацію, порівняти висновки цієї дискусії з тими відгуками на цю книжку про начебто її складність і звернути увагу на підзаголовок нашої інформаційно-бібліографічної довідки.

 

Ще раз запрошуємо Вас завітати до нашої бібліотеки і ознайомитися з цим твором Софії Андрухович! 

ВІРА АГЕЄВА «ЗА ЛАШТУНКАМИ ІМПЕРІЇ». Читаємо розділ «"ЯК ГУМАНІЗМ РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВИЧЕРПАВСЯ НА УКРАЇНСЬКОМУ ПИТАННІ»

 

Булгаков український Київ принизив і спаплюжив.

Віра Агеєва

 

Продовжуємо вивчати разом книжку Віри Агєєвої «За лаштунками імперії». Привид українського сепаратизму ніколи не переставав лякати Московію. 1917 року закляті й тавровані мазепинці створили власну державу. З того часу обвинувачення у зрадництві посилилися й тиражуванням образу віроломного українця займалася потужна пропагандистська машина. Прикриваючись гаслом «пролетарського інтернаціоналізму», провідні російські письменники фактично допомогли режиму розбудовувати нову державницьку ідеологію. Найталановитішим агітаційним романом стала «Біла гвардія» (і відповідно написана за його сюжетом надзвичайно популярна п’єса «Дні Турбіних»). Булгаков мав суттєву перед іншими пропагандистами перевагу, бо знав місцеву специфіку, проживши багато років у Києві.

Ще одна його перевага в тому, що він ненавидів усе українське не лише з суто ідеологічних, але й з певних дуже особистих причин. Якщо ненависні Булгакову Cимон Петлюра чи Павло Скоропадський утвердять суверенну державу, то куцої предківщини (без України та її історії) можуть і позбавити.

Прикметно, що в «Білій гвардії» раз у раз з’являються згадки про пам’ятник князю Володимиру з підсвіченим електрикою хрестом, який вказує шлях у темряві. Коли і князь-хреститель, і Софійський собор, і Лавра, і вся київська (та й не лише київська) архітектура кладуться, наголошено в романі, у фундамент російської величі, тоді в Україні нібито зостаються тільки «шевченківські хати», як писав колись інший герой цього розділу Паустовський, і темна бандитська стихія. Але в святій Софії зазвучала українська мова, на майданах затріпотіли жовто-блакитні прапори – і так ще, можливо, й награбовані археологічні скарби доведеться повертати. А заповнити вітрини в петербурзьких і московських музеях не буде чим. І історія Московії, безвідносна до київського періоду, видаватиметься зовсім не такою славною, як вже начебто усіх в світі переконали.

І новітні імперські пропагандисти - стовідсоткові персонажі памфлету «Із спогадів» Івана Сенченка кинулися захищати імперські святощі від місцевих варварів, усіх тих петлюрівців та гетьманців, що невідомо звідки з’явилися в Україні. У «Білій гвардії» в цьому контексті дуже цікавий епізод із пам’ятником Богдану Хмельницькому. Спробу звільнити творця української козацької держави з «полону» Булгаков описує як нікчемне змагання пігмеїв із незворушним та грізним велетнем. Битви за пам’ять стали у ході революції дуже важливою складовою політичного протистояння. Спогад про минуле виявився конче необхідним для структурування сучасності, гетьман Хмельницький став одним із символів тепер уже української держави та української ідентичності. 

Міхаїл Булгаков надав чудову ілюстрацію до обстоюваної поважними істориками тези про те, що нація, а не клас, більше здатна до збереження засад ідентичності й культурної пам’яті. Але водночас і підриває гасло російських більшовиків «пролетаріат не має батьківщини». Білогвардійці в квартирі Турбіних, які співають «сильный, державный, царствуй на славу», здавалося б, менш за все здатні знайти спільну мову з  виконавцями «Інтернаціоналу». Але саме це й відбувається у прикінцевому епізоді п’єси. «І охоронці бронепоїзда «Пролетар», і білі офіцери однаково думають і дбають про рідну Росію та її майбутній розквіт. Їх об’єднує спільність історичного досвіду й мова. Натомість ніколи пролетарям з бронепоїзда не порозумітися з петлюрівцями, котрі зазіхнули на цілісність царственної держави».

Київ у Булгакова, зрозуміло, «мать городов русских», і його архітектурні шедеври, палаци, церкви, весь життєвий уклад і стиль, зрештою, його аристократична еліта уособлюють найвищі досягнення людського духу. А його обступили якісь пекельні виродки. Прояснити роль Булгакова як речника російського імперіалізму нині надзвичайно важливо, бо від імені «корінних киян» (?) і нині продовжують стверджувати, що ніхто краще за нього не представив Київ, тож музею й шани всіляко заслуговує. Булгаков український Київ принизив і спаплюжив. Поєднати й примирити його візію міста з візіями наших блискучих урбаністів, як Домонтович чи Підмогильний, не вдасться. Можна додати ще багатьох українських (і не тільки) літераторів. А насамкінець, про роковини повномасштабного російського вторгнення в Україну. Російська пропаганда так довго й старанно зображувала українців нікчемними зрадниками, слабкими, піддатливими й мізерними, що, схоже, і сама імперська влада повірила у власну вигадку. Може, саме тому вони й були певні, що бліцкриг 2022 року вдасться тріумфально, що путінські танки зустрічатимуть із квітами й триколорами?

І знову цитуємо Віру Агеєву: «Зараз лунають голоси про необхідність остаточного вилучення російської культури з українського простору… Але від географії не втечеш, і варвари на кордоні нікуди не подінуться. Конче необхідно деконструювати імперські міфи і тим самим підривати дієвість пропаганди». Більше того, маємо бути свідомими внеску українців в імперську літературу, мистецтво, зокрема у ХVІІ – ХVІІІ столітті. Маємо розуміти, що український культурний спротив імперії ніколи не припинявся, а всі моделі модернізації завжди у нас були зорієнтовані на захід.

 

Кримчани на захисті української державності. До Дня кримськотатарського спротиву.

 26 лютого, в Україні відзначають День опору Криму російській окупації, відзначення якого започатковано у 2016 році.  Таким чином Верховна Рада України вшанувала мужність і патріотизм кримських татар.                                                                                                                                      Саме у цей день, у Сімферополі біля будівлі кримського парламенту відбувся мітинг кримських татар і проукраїнських активістів на підтримку територіальної цілісності України. 15 тисяч людей вийшли, щоб сказати «ні» російській окупації Криму.                                                                         Наразі, спротив триває по всій країні та спротив і боротьбу чинять наші Збройні сили України, урядові структури, кожен громадянин України! Спротив триває 9 років й сьогодні, даємо повномасштабну відсіч ворогу! Слава Україні!

Щоб ніколи знову...

 24 лютого - день, який розділив життя всіх українців на "до" та "після". Вже рік ми живемо в реаліях страшної війни з московитською ордою, і не можна дібрати слів, щоб описати це жахіття. Якими словами передати страх, коли навколо тебе падають і розриваються бомби й снаряди, які слова можуть описати розпач матері, яка втратила своє дитя, як змалювати словами відчай людини, яка побачила, що будинок, в якому вона прожила все своє життя, згорів ущент, як пояснити дитині, чого в неї немає більше батька чи матері, як описати стан породіллі, яка має народжувати довгоочікуване дитя в бомбосховищі? Тому наша виставка сьогодні - фотодокументальна. Ми маємо ці кадри запам'ятати на все життя. Щоб перемогти. Щоб помститися. Щоб ніколи знову...

" МОЯ СПОВІДЬ" ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА - ДУХОВА ЗБРОЯ У БОРОТЬБІ З РОСІЄЮ

Наступного року ми відзначатимемо 190-річчя від дня народження великого сина України Володимира Антоновича. В історії України другої половини ХІХ сторіччя важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім'я, ніж Володимир Антонович. На превеликий жаль, ще зовсім недавно його характеризували виключно як українського буржуазно-націоналістичного історика, археолога, етнографа, археографа, автора націоналістичної теорії про «безкласовість» і «безбуржуазність» української нації. Антонович начебто  заперечував єдність історичного розвитку українського і російського народів, усіляко протиставляв український народ російському.

На розі вулиць Жилянської та Кузнецької (зараз Антоновича) не так далеко від нашої бібліотеки знаходився дерев’яний будиночок з мезоніном і садочком дійсного статського радника, професора університету Володимира Антоновича.  Свого часу генерал-губернатор М.Чертков заявив: «Украинский вопрос окончится тогда, когда уничтожат эту хибарку на углу Кузнецкой и Жилянской». Посилаючись на Сергія Єфремова, наша бібліотека неодноразово звертала увагу наших читачів, що саме там був штаб свідомого українства: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної та Жилянської у Києві бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходились по громадах та керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужем совіта», і часто навіть найзаплутаніші справи знаходили щасливий кінець, коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою й умінням просто підходити до найскладніших завдань». Будинок Антоновича було знищено вже в радянські часи, але українське питання для вже радянської влади залишилося.

Зараз, після десятиліть шельмування Антоновича за радянської доби (починаючи від 1933 року, погляди цього переконаного ліберала, для якого понад усе стояла свобода особистості, були сталінськими «вівчарками пера» оголошені не лише «націоналістичними», а навіть «фашистськими»), ми можемо рекомендувати всім Вам зайти до нашої бібліотеки і взяти в абонементі книжку Володимира Антоновича «Моя сповідь» (Київ, "Либідь", 1995). Вона символізує його громадянську і наукову сповідь перед українцями, підведення підсумків усієї його життєдіяльності. Ми ще раз нагадаємо Вам слова Антоновича, «інтелектуального мотора» українського руху 1870—1890-х років. «Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної літератури та культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».

В березні 1908 року, одразу після смерті Антоновича, львівська газета «Діло», яка дотримувалась чітких національно орієнованих поглядів, писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців пошевченківської доби. Володимир Антонович — то є один із головних репрезентантів відродження української ідеї. Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив, Великий Отамане! Уклін доземний пам’яті твоїй від усіх синів України! Живе українська Мати!» А ось витяг із спогадів одного з учасників похорону Антоновича в Києві: «Шествие на кладбище было свого рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись под спудом тщательно закрытые; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на любого, кто осмелился бы сказать прощальное слово покойному. Царский орел до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, искренний друг и покровитель, спокойный оком взиравший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины...»

Особливу ненависть тогочасних  імперців до Антоновича і Чубинського, як організаторів одноденного перепису 1874 р. в Києві, дали результати рідної мови населення міста. Надаємо їх з Вікіпедії: руська без уточнення наріччя — 48437 (39,49 %); українська — 38553 (31,43 %); євреї — 12917 (10,53 %); великоруська (аж на четвертому місці!) — 9736 (7,94 %); польська —      7863 (6,41 %); німецька — 2583 (2,11 %); французька — 369 (0,30 %). Газета "Киевлянин" звинуватила Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в штучному нав'язуванні населенню місцевого говору як особливої літературної мови. Це була одна з підстав заборони української мови в Емському указі.

Ї ЯК СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОГО СПРОТИВУ. До міжнародного дня рідної мови.

 Починаючи з 2000 року, 21 лютого в світі відзначають Міжнародний день рідної мови.  Його ЮНЕСКО впровадила для того, аби нагадати світу, що з 6000 мов більше ніж половині загрожує повне зникнення. Українська мова унікальна. Бо як пояснити той факт, що вона все ще жива, хоча протягом багатьох століть її намагалися в будь-який спосіб знищити? Ба більше, зараз, під час війни з московитською ордою, люди на окупованих територіях використовують українську літеру Ї для затвердження своєї ідентичності й націоцентричності. У чому магія цієї букви? Головне це те, що її немає в російському алфавіті. Підпільники малюють літеру «Ї» на парканах і тротуарах, на пам’ятниках і стінах будівель в Маріуполі, на окупованих частинах Херсонської та інших областей, ризикуючи свободою, а, можливо, і життям.  На унікальності 13-ї літери української абетки наголошував свого часу львівський філософ, культуролог і політолог Тарас Возняк, який ще в 1989 році почав видавати часопис «Ї».                                                                                                                   Письменник Дмитро Капранов  теж підкреслює унікальність літери: «Літера «Ї»​ – це те, що, мабуть, найбільше відрізняє українську абетку від сусідньої абетки наших окупантів, бо вона не схожа на жодну їхню літеру. «І» ще можна переплутати з англійською «І», нашу «Є» ще можна переплутати з їхнім «Э». А от «Ї» ні з чим не переплутаєш! Бо це літера, яка голосно заявляє про свою українськість вже, власне, своїм виглядом. Тому вона перетворюється от на такий символ», – розповів Дмитро Капранов Радіо Свобода.                                                   Одним з наслідків цієї війни є активніше використання української мови, сильний поштовх до зацікавленості й відродження української культури, а також україноцентричний погляд на історію.                                                                                                                                                                    Шановні читачі! Родзинками нашої виставки є «Історія лінгвоциду» за редакцією Лариси Масенко, де ви зможете побачити словник репресованих слів, і «Українська мова без табу» Лесі Ставицької, де представлено  словник нецензурної лексики.

ГЕРОЇЗМ І МУЖНІСТЬ МАЙДАНУ

 

20 лютого в Україні відзначається День Героїв Небесної Сотні. Саме в ці дні, дев' ять  років тому, під час Революції гідності протистояння між українським народом і проросійським режимом Януковича сягнуло свого піку. Сумний список Небесної Сотні відкрився 22 січня 2014 року, коли в центрі Києва загинули активісти Майдану вірменин Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський, а в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур викраденого з Олександрівської лікарні активіста Юрія Вербицького.18 лютого тисячі протестувальників рушили до будівлі Верховної Ради на вулиці Михайла Грушевського з вимогою повернути Конституцію 2004 року. Під час раптового нападу «Беркуту» й «тітушок» на демонстрантів на Кріпосному провулку, вулиці Інститутській та у Маріїнському парку було вбито й поранено десятки людей. Увечері спецпідрозділи почали штурм Майдану з використанням вогнепальної зброї та бронетранспортерів. Правоохоронці зумисне підпалили Будинок профспілок, де розташовувався штаб Майдану, та наметове містечко. Проте Майдан вистояв. 20 лютого зранку снайпери влади відкрили вогонь і по майданівцях, і по деяких правоохоронцях. «Беркут» почав відступати, а нечисельні групи майданівців рушили по вул. Інститутській услід за відступаючим «Беркутом», де їх чекала засідка і кулі снайперів та автоматників. Кадри розстрілів беззбройних людей, прикритих дерев’яними чи алюмінієвими щитами та пластиковими касками, облетіли увесь світ. Протягом 18-20 лютого загалом загинули 77 євромайданівців, понад 700 зазнали поранень. А за весь час Революції постраждали 3,5 тисяч мирних громадян, більше ста, яких назвали «Небесною сотнею», було вбито або загинули від ран. Зараз Героями Небесної Сотні називають 111 осіб. При цьому 105 з них посмертно присвоєне звання Герой України. Трагічні події на Майдані не закінчились у лютому 2014 року. Скориставшись слабкістю тодішньої влади України, росія підступно захопила Крим і окупувала Донбас. 24 лютого 2022 року росія розпочала повномаштабне вторгнення на територію України. Понад 360 днів збройні сили України чинять опір російській навалі, це сини і доньки Майдану.

Україна переможе. Слава Україні! Героям слава! 

Вистояли на Майдані – переможемо у війні: Україна відзначає День Гідності та Свободи

Сьогодні, 21 листопада, Україна відзначає дев’яту річницю Революції Гідності, День Гідності та  Свободи. Цього дня українці вшановують пам’ять про людей, які під час Революції Гідності та Помаранчевої революції стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини й громадянина, національних інтересів держави та її європейського вибору.

"Ціна чужої війни" 15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на території іноземних держав.

 15 лютого ми вшановуємо учасників бойових дій на території інших країн. Для більшості це день пам'яті про сумнозвісні події війни в Афганістані. Під час афганської війни загинули понад 15 тисяч солдатів. Україні війна обійшлася у більш ніж чотири тисячі загиблих. Однак цього дня ми вшановуємо усіх так званих воїнів-інтернаціоналістів, кому довелося виконувати свій військовий обов’язок у країнах Африки, Азії, Латинської Америки. Після Другої Світової війни війська СРСР брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав. Сини і дочки  України, долею одягнених у солдатські шинелі, також гідно виконували свій військовий обов’язок. Східний Берлін, Польща, Угорщина, Чехословаччина – це тільки в Європі. У цей день ми поділяємо біль втрати з тими, хто втратив у всіх цих війнах своїх близьких і віддаємо шану всім учасникам тих подій. Не слід забувати тих, хто фактично воював в Єгипті, Сирії, В’єтнамі у 60-і та на початку 70-х. А тепер трошки про інші конфлікти. Так, зокрема, допомога СРСР центральному уряду Нігерії в боротьбі з бунтівною Республікою Біафра коштувала повстанцям народу ігбо майже двох мільйонів людей. Радянські гаубиці знищували тропічні ліси. Оточені ігбо тисячами мерли з голоду, у звільнених селищах і містах не залишалося жодної кішки чи собаки. Радянські воєнні спеціалісти фактично допомагали знищувати госпіталі повстанців, на яких були прапори з червоними хрестами. Це свідчення лейтенанта-військового перекладача, який був відряджений до Нігерії у 1968 році. Тим, хто в це не вірить, рекомендуємо звернутись до французької періодики часів цієї громадянської війни в Нігерії.                                                                                                                                        Про трагічну сторінку історії – події в Афганістані 1979-1989 рр. в нашій виставці є книжка В’ячеслава Шинкаря « І чорніли тюльпани…» ( Чернівці, «Місто», 2004 ) і жахаюча документальна повість Світлани Алексієвич «Цинковые мальчики» (Москва, «Известия», 1991). І є ще книжка, яка начебто не про воїнів-інтернаціоналістів в Афганістані ( про «братську допомогу» СРСР  іншим країнам), вона про створений в Радянському Союзі окремий людський тип – «homo soveticus», який і не дуже залежить від фізичного віку людини. Як пише Світлана Алексієвич, в Росії, і не тільки в Росії, люди поступилися владою бандитам. Гроші понад усе для більшості розв’язують всі проблеми.                                                                                З кожним роком все далі і далі історія віддаляє нас від важких років афганської війни. Але час не підвладний викреслити з нашої пам’яті приклади мужності і вірності присязі, які продемонстрували тисячі відданих синів і дочок. Проте залишаються питання до колишнього керівництва СРСР і союзних республік. Саме зараз Україна веде боротьбу  проти маніакального прагнення Московії, яка хоче осяяти променями істини цілий світ і для цього кожного дня ракетами і снарядами бомбардує наші міста.                                                         Воїни-афганці були на Євромайдані, а нині у складні для України часи вони проявляють героїзм і мужність на Донбасі. Слава героям і смерть ворогам!

КОХАННЯ - НЕЗГЛИБИМЕ ДЖЕРЕЛО ЛЮДСЬКОЇ НІЖНОСТІ, КРАСИ

 …Найбільш привабливою мрією для багатьох є, вочевидь, любов. Одна із фундаментальних цінностей: любити, можливо, готові не всі, але всі хочуть, щоб їх любили. Ростислав Семків

В день всіх закоханих бібліотека ім. Петра Панча пропонує своїм читачам і відвідувачам нашого сайту завітати  до нашої бібліотеки і взяти почитати кілька антологій про кохання і закоханих. Серед них у наявності збірка любовної лірики українських поетів ХІХ - початку ХХ ст. «Чари кохання» (Київ, «Молодь», 1985), «Шедеври української любовної лірики» (Харків, «Фоліо», 2008), антологія ЕротАртФесту «Березневі коти» (Ужгород, «Ліра», 2010). Вічну проблему жиночої вдачі, чи то відьмацької, чи то божественної досліджено в антології «Тіло чи особистість?» (Київ, «Грані-Т», 2007). 

Якщо у Вашій оселі є світло, рекомендуємо відволіктись на деякий час від марафонів новин, нострадамусів і сирен нашого медійного простору, увійти на сайт https://chtyvo.org.ua/authors/Polischuk_Valeriian/Siaivo_biloho_tila_Antolohiia_ukrainskoi_erotychnoi_poezii і отримати інтелектуальне задоволення від чудової збірки «Сяйво білого тіла: Антологія української еротичної поезії» (Київ, Факт, 2008), на жаль, не всіх наших поетів (повністю відсутня еміграція).

До збірки, названої рядком із вірша Михайля Семенка, увійшла еротична лірика ХХ—поч. ХХІ ст. Відкривається вона поезіями ПавлаТичини, а закінчується творами Тараса Федюка. Кожен із поетів, представлених у збірнику (Ліна Костенко, Микола Вінграновський,  Дмитро Павличко, Володимир Сосюра, Наталя Забіла, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук, Василь Бобинський, Микола Бажан, Павло Тичина,  Василь Атаманюк, Василь Стус, Гео Шкурупій Леонід Чернов, Максим Рильський, Раїса Троянкер, Василь Голобородько, Світлана Йовенко, Дмитро Кремінь, Тарас Федюк), то делікатно, то епатажно-відверто оспівує красу жіночого  тіла  (поетеси — красу тіла чоловічого), таїну інтимної близькості, неперебутньої і загадкової.

Ми обмежемся представленням лише постаті Раїси Троянкер, дві поезії якої включені до цієї книжки. Вони були взяті зі збірки «Повінь» (1928) видавництва «Плужанин», що свідчить про приналежність поетеси до організації селянських письменників «Плуг». Сама Раїса Троянкер гучніше заявила про себе як член угрупован­ня Валер’яна Поліщука «Авангард». Підлітком вона втікла з дому разом приборкувачем тигрів Леонідом Джордані, починає сама працювати укротителькою і ледве не стає їжею для тигра. Про ці часи йдеться у її поезіях, про її шрам згадує у своїх спогадах Юрій Смолич.. Упорядники цієї збірки вважають представлені дві поезії  - «Трава прив’ялена...» і «Що співаєш...» найекзотичнішими зразками еротичної поезії в українській поезії, бо написані вони жінкою. Подаємо другий вірш, тому що перший поціновувачам поезії знайомий зі спогадів її сучасників.  

Що співаєш, жовта мандоліно, І хвилюєш споминами кров? Я тепер вже другого дружина, Ти своє кохання поборов. Осінь, осінь в жовтому убранні І гарячі губи, як в огні. — Ця любов для мене не остання,— Ще акорд фіналу не бринів. Що ж ридаєш, жовта мандоліно?.. (Ой, на північ, в сірий Ленінград!) Одридай же, споминів хвилино. Замовчи, ридати не пора! Я тепер вже другого дружина, І у мене скоро буде син... Та чого ж я все думками лину У минулі, у далекі сни? Десь маленька в затишку кімната, На столі Бухарін спочива... Хочу спомин знищить, розірвати, Та безсило в’яне голова... Я не буду більше цілувати Твоє сміле, радісне чоло. Я дружина. Скоро буду мати, — І старе снігами замело.

До речі,  Раїса Троянкер  і  Гео Шкурупій представлені по одній поезії («Тайгер лілієс» і відповідно «Барабани») в чудовому музичному проекті Сергія Жадана «Фокстроти», який ми рекомендуємо Вам обов'язково послухати. В ньому також представлені і Тичина, і Бажан, і Семенко, і Влизько, і Гаряїв, і Сосюра.

ВІРА АГЕЄВА "За лаштунками імперії". Читаємо разом! (продовження)

 Негайно їх [ українських класиків ] усіх перечитати — ось той головний імпульс, який зроджує книжка Агеєвої, — і, як на мене, це найкращий комплімент її авторці. Оксана Забужко

 

Продовжуємо читати разом книжку Віри Агєєвої «За лаштунками імперії». В першому розділі «Іншування москаля, національна тожсамість і подвійна лояльність» авторка зробила ґрунтовний аналіз антиімперського культурного спротиву в українській літературі першої половини ХІХ ст. Йдеться про специфіку представлення солдата-москаля як Чужого, Іншого, культурно й цивілізаційно нижчого. Агєєва дає яскраві приклади з прози Григорія Квітки-Основ’яненка. Знамениту «Марусю» немолодий уже автор популярних російських повістей і п’єс написав, аби довести московським опонентам, що українська може стати мовою високої літератури. «Не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми... знаєте, не усе, а так... дещо... потроху... дечого знали, а то по-вашому, так ми... так собі... де нам за вами?.. Гм! На догад буряків, щоб капусти дали».

В інтерпретації Квітки-Основ’яненка українська та російська публічна культура ґрунтуються на цілковито несхожих засадах. Для нього якраз етичні цінності є підставою для вивищення українства над культурно нижчими колонізаторами. Його політичні й суто людські симпатії переважно на боці переможених, а не переможців. Захоплюючись Шевченковим дебютом, старший письменник упевнює: «Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі оттим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: “штіо, да штіо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!”. Спасибі, що плюєте на се та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе».

Як зразок прямої полеміки з російськими авторами, котрі переписують вітчизняну історію у згоді з імперськими матрицями, Агеєва пропонує розглядати «Наталку Полтавку» Котляревського як полемічну відповідь російському драматургові князю Олександру Шаховському. Автор спеціально вводить у п’єсу  розповідь Петра про бачену в Харкові виставу, аби висміяти популярний водевіль «Казак-стихотворец». Саме ліплення зловорожого образу нації-сусідки розпочалося вироблення своєї власної ідентичності.

«Уся видавнича, культурницька діяльність, - пише Агєєва, - усі більш чи менш вдалі літературні проєкти перших десятиліть ХІХ віку наснажувалися вірою у можливість розбудови повноцінної літератури рідною мовою, неприйняттям накиненого колоніального комплексу меншовартості.»

Вину за епідемічне поширення національної амнезії Тарас Шевченко покладає і на колонізаторів, і на «овечу натуру» колонізованих. Нас усіх ще на початку вивчення творчості Тараса Шевченка глибоко вражали перші строчки його поеми «Катерина».

Гріх необачної Катерини непрощенний: дівчини зрікаються і батьки, і сільська громада, вона приречена на вселенську самотність і, на богопокинутість. Мати посилає дочку в Москву «свекрухи шукати».

...Іди ж, шукай У Москві свекрухи. Не слухала моїх речей, То її послухай. Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся! Не вертайся, дитя моє, З далекого краю.

Цитуємо Агєєву: «Катерина дорікає зрадливому москалеві, що він «присягався». Сама згадка про зламану присягу переводить стосунки дівчини з Іваном в інший вимір: адже якраз царська влада зламала переяславську присягу, порушила угоду й занапастила Україну».

Ненависть до колонізаторів, саркастичне очуження «москаля» не заважали в той самий час писати оди до російських князів (як-от «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського) чи вірнопіддані історичні нариси кшталту спогадів про Головатого у Квітки-Основ’яненка.

Шевченко ж будь-що-будь не хоче й не може примиритися з історичним програшем і визнати статус кво. Україна для нього - земля збезчещених покриток і недоглянутих сиріт, занапащена батьківщина пасинків зрадливої долі. Один з винуватців трагедії — «нерозумний син» нації гетьман Хмельницький. Він колись мріяв, «щоб москаль добром і лихом // з козаком ділився». Натомість: Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали.

Після Шевченкового безбоязного розрахунку з минулим епоха подвійної лояльності, готовність будувати свою державу разом із переможцями і у згоді з їхніми проектами (а десь саме такий варіант пропонувався в «Енеїді» Котляревського) безповоротно відійшла в минуле.

І, наостанок, Віра Агєєва нагадує, що якраз такі-от вірші про «Богдана п’яного» радянські цензори раз у раз пробували вилучати з «Кобзаря». А 9 березня 2013 року, перед початком українсько-російської війни, — вимовне свідчення тяглости й переємности імперської російської традиції! — місцева влада у Моринцях заборонила декламувати «Розриту могилу», мотивуючи тим, що революційні вірші не на часі.

ПЕРШИЙ ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК ( До 160-річчя від дня народження Володимира Вернадського)

 Яким ми уявляємо Володимира Івановича Вернадського? Ту особистість,яка прикрашає лицевий бік банкноти в тисячу гривень. В.І.Вернадський – видатний вчений-енциклопедист, мислитель світового рівня, природознавець, філософ, організатор та історик науки. Українець за походженням, хоч народився у Петербурзі й закінчив там фізико-математичний факультет університету, але значна частина його життя була пов’язана саме з Україною. Володимир Вернадський завжди називав себе українцем і навіть прізвисько мав «упертий хохол».                                                                                                                     

                  

Його наукові праці присвячені дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значенню радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана П. Скоропадського.
Слід відзначити, що Вернадський, працюючи у Москві і Петербурзі, виїжджаючи майже щороку за кордон у наукові відрядження, протягом майже 30 років, з 1889 р. незмінно проводив хоча б частину літа з родиною в Полтаві, а з 1913 р. - на дачі біля Шишаків у Полтавській губернії. За свідченням вченого, саме на Полтавщині почали складатися у нього в систему ідеї двох нових наук - геохімії і біогеохімії, а також вчення про біосферу як сукупність всіх проявів життя.                                                                                                                                         

 У 1918 р. за гетьманату Павла Скоропадського В.І.Вернадський приїхав до Києва, де створив Українську Академію наук. В.І.Вернадський був обраний її першим президентом, він сприяв роботі новостворених при УАН інституцій – Державного українського університету та Національної бібліотеки (нині бібліотека ім. Вернадського ), подарував Україні власну бібліотеку.                                                                               

В нашій виставці широко представлені книги, в яких розповідається про життя, наукову і громадську діяльність В.І.Вернадського, а також про те, як наше місто вшановує пам’ять першого президента УАН (бульвар академіка Вернадського і пам’ятник в Святошинському районі, меморіальна дошка на будинку Президії УАН по вул. Володимирській, 54).

В нашій експозиції відвідувачів можуть зацікавити наступні книжки.

В першу чергу, це стосується праці Володимира Волкова, Вільяма Корнійчука, Костянтина Хомяка російською мовою «Г.Сковорода и В.Вернадский в пробуждении украинской нации» (Київ, МП Леся», 2007).                                                                                              

Стаття Віталія Цебрія «Несподіваний Вернадський. Полтавський період: роки 1917-1918» у збірці «Україна Incognita» (Київ, ЗАТ «Українська прес-група», 2005) подає багато фрагментів із щоденників Володимира Вернадського 1917-1921 років, його приватного листування. Звернімо увагу на таку його оцінку міського управління Полтави: «Триває годівля, створення численного неосвіченого, жадібного до грошей чиновництва, нездатного до діяльності, хабарництво».

Так, у збірнику документів і матеріалів «Історія Києва: від княжої доби до сучасності» (Київ, «Книги-ХХІ», 2005) є кілька документів, які стосуються діяльності Володимира Вернадського по заснуванню Національної бібліотеки Української Держави в м. Києві від серпня 1918 р. і по заснуванню Української Академії Наук від 14 листопада 1918 року. Наказом Гетьмана Павла Скоропадського від 14 листопада 1918 р. ординарний академік Російської Академії наук Володимир Вернадський був призначений дійсним членом Української Академії наук по відділу фізико-математичних наук. 

У книжці Ольги Михайлової «Павло Скоропадський «Крім негідників, усі підуть за мною» з серії «Політичні портрети» (Київ, Парламентське видавництво, 2018) досить багато місця приділено освітній політиці гетьмана Павла Скоропадського, відкриттю Української академії наук (УАН), співпраці міністра народної освіти та мистецтва Миколи Василенка та Володимира Вернадського на посаді президента Академії. Коли Петлюра прийшов до Києва, він не закрив академію, хоча були такі прохання, бо вона, мовляв, кадетська, проросійська. Але Петлюра був широких поглядів і зберіг це дітище Вернадського. Цікаво, що УАН «не чіпали навіть більшовики, прийшовши до влади. Академія наук лишилась одним з важливих національних інститутів, що засвідчував самодостатність української науки. Це певною мірою стосується і Національної бібліотеки, заснованої за ініціативи Вернадського. Ця бібліотека нині носить його ім’я».  

У книжці Юрія Хорунжого «Мужі чину: Історичні парсуни» (Київ, Видавництво імені Олени Теліги, 2005) цілий розділ «Володимир Вернадський у ноосфері» розповідає про предків, життєвий шлях Вернадського, його наукову і громадську працю, про любов Володимира Вернадського до України, про його вірш «Україно, рідний мій краю», статтю «Українське питання і російська громадськість» (1915).

Тим, хто хоче узнати більше про ставлення до української незалежності Володимира Вернадського, рекомендуємо статтю доктора історичних наук Ігоря Гирича «Володимир Вернадський. Між російським та українськими берегами» на сайті «Історичної правди» від 25 червня 2019 року.  У Вернадського була ідея об’єднати гуманітарні й точні дисципліни і його можна вважати прабатьком атомної бомби. Вернадський був одним з тих вчених, із яким рахувався Сталін. Це була геніальна людина, і Сталін це розумів. Атомна частина радянської науки пов’язана з Вернадським напряму. По собі академік Вернадський лишив понад 400 опублікованих праць. Низка його робіт побачили світ лише через багато років після смерті. Ще сотні праць академіка зберігаються в рукописних фондах і чекають на видання.