Книжкова виставка "Найпопулярніша постать на галицькому грунті…»

 

«…українська земля існує, і на ній живе український народ, який хоче бути хазяїном на свойому власному полі. І — буде»

 

Бібліотека ім. Петра Панча пропонує читачам книжкову виставку «Найпопулярніша постать на галицькому грунті…», присвячену 150-річчю від дня народження видатного українського поета і письменника, художника і мистецтвознавця, дослідника літературних процесів, популяризатора і перекладача європейської класики, автора текстів численних музичних творів і теоретика феномену Українського Січового Стрілецтва, видатного педагога і активного громадського діяча, філософа, етнолога, публіциста, варшавського сенатора і професора Ягеллонського університету в Кракові Богдана Сильвестровича Лепкого (9 листопада 1872 р. – 21 липня 1941 р.).

Відкрив для нас Богдана Лепкого ще за радянських часів Микола Жулинський вже далекого 1990 року у своїй книжці «Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)» (Київ, Дніпро, 1990), захищаючи свою публікацію про «ундо-фашиста» (за радянськими кліше) Богдана Лепкого згадками про його начебто дві зустрічі з Леніним у Кракові.

Походженням із давнього роду, на гербі родини Лепких поряд – мечі, хрести і лицарський шолом, а також гусячі пера, Богдан Лепкий здобував освіту спочатку у Віденській академії мистецтв, а потім на філософському факультеті Віденського університету. Завершував навчання Богдан Лепкий у Львівському університеті.

Ставши лектором україністики в Ягеллонському університеті, Лепкий опинився в центрі життя української громади в Кракові, а на Західній Україні він відігравав роль посла європейської літератури та мистецтва. Його дім став своєрідним центром української еміграції. У ньому постійно бували такі видатні художники, як Бойчук, Новаківський, Курилас та новеліст Василь Стефаник, приїздив Михайло Коцюбинський і Ольга Кобилянська.

Останні десять років перед Другою світовою війною життя Богдана Лепкого (1930-1939 рр.) було тісно пов'язане із селом Черче за п'ять кілометрів від Рогатина на Івано-Франківщині. Сюди щоліта він приїжджав лікуватися до місцевого санаторію, де спершу винаймав помешкання, а 1933 року сільська громада безкоштовно спорудила для нього спеціальний будинок, назвавши його «Богданівкою». На жаль, «Богданівка» до наших днів не збереглася. У 70-х роках за часів захисника великої російської культури Володимира Щербицького її знищили, хоч двоповерхова з мезоніном будівля була дуже потрібна санаторію: у ній розміщалися поліклінічні кабінети. А книжки Богдана Лепкого у радянські часи не просто вилучалися,  їх потрібно було знищувати, спалювати (!). Критика якогось одного чи кількох творів («Мазепа») не може претендувати на загальну оцінку людини, яка обсягом літературної спадщини поступається хіба що Іванові Франку!

У час Другої світової війни за німецької окупації, коли він не вітав німецькі акції проти поляків і євреїв, Богдан Лепкий утратив роботу під час ліквідації новою владою університету, весь час матеріально бідував, оскільки в професорській пенсії йому було відмовлено.

В нашій книжковій виставці представлені двотомник його вибраних творів (Київ, Наукова думка, 1997), збірка історичних повістей «Крутіж» («Вадим», «Каяла», «Крутіж», «Орли») (Київ, Веселка, 1992) з передмовою Романа Коритка «З когорти незаслужено забутих…». Цікаві як вступна стаття, так і післямова Федора Погребенника до тома другого. Йдеться про те, що висловлювалися сумніви щодо правомірності й доцільності представляти спадщину Богдана Лепкого, як автора епопеї «Мазепа» у серії «Бібліотека української літератури» (!).

Читачі можуть ознайомитися з окремими історичними повістями письменника: «Мотря» (Львів, Каменяр, 1991), «Полтава» (Київ, Дніпро, 1992), «Не вбивай», «Батурин» (Львів, Каменяр, 1991), «Полтава» (Київ, Дніпро, 1992), «З-під Полтави до Бендер» ( Київ, Дніпро, 1992), які складають епопею «Мазепа». Вибір постаті Івана Мазепи не був випадковим. Як згадував син письменника Ростислав-Лев, батько «хотів блиском гетьманської булави вибити їм (українцям) з голови почуття меншовартості». Богдан Лепкий, відійшовши від усталеної в західноєвропейській літературі традиції зображувати Івана Мазепу як романтичного героя-коханця, вперше в українській літературі від XVIIІ ст. створив образ великого гетьмана, визначного українського державного діяча, досвідченого політика, дипломата, опікуна церкви, мецената освіти, науки та культури. Та насамперед прозаїк показав Мазепу як вождя української нації та борця за її незалежність. В образі Мазепи сам Богдан Лепкий, безкомпромісний захисник ідеї вільної соборної незалежної України та благородна, висококультурна, глибоко релігійна людина. Устами Мазепи письменник проголосив кредо українця - соборника такими полум’яними словами: «Жити не для себе, а для України», які стали девізом для не одного покоління українських патріотів. Зі сторінок роману Б. Лепкий означив мету національно-визвольних змагань українського народу, актуальну як для XVII—XVIIІ, так і для ХХ — XXІ століть — Соборна Українська Держава. Останніми словами Мазепи були: «Дай нам, Боже, вольними бути!». Роман Горак стверджував, що у передвоєнні роки інтелігентність та освіченість кожного українця вимірювалась тим, чи читав він «Мазепу».

Прихильники поезії можуть здійснити мандрівку по сторінках величезної кількості збірок поезій Богдана Лепкого, які абсолютно не вкладалися у вульгарно-соціологічні рамки радянської критики. Він надзвичайно ніжний і тонкий лірик, уміє кількома словами глибоко проникнути в душу читача. Його поезії прості, гарні, ліричні. Поет не міг не бачити незавидного становища галицького селянина, не відчувати національної і соціальної несправедливості. На першому плані у нього - покривджена людина.

Зараз для нас стає актуальною антивоєнна лірика Богдана Лепкого. Ось кінцівка начебто простенької поезії «Батько і син» про розстріл зневоленого горем старця і його восьмилітньої дитини: «Батько востаннє дитину обняв: «Не бійсь, не бійся, мій сину. Муки колись Христос за нас приняв, Ми вмремо за Україну». Сто років пройшло і знову війна за незалежність.

Ліричний вірш «Журавлі» («Видиш, брате мій»), покладений на музику 1915 р. його братом, живе і досі як народна пісня. Яр Славутич вважає Богдана Лепкого одним із найкращих ліриків за весь час існування української літератури («сумирний Орфей у нашій літературі»).

Для шанувальників творчості Тараса Шевченка в нашій виставці є чудове дослідження Богдана Лепкого про Тараса Шевченка «Про життя і творчість Тараса Шевченка» (Київ, Пульсари, 2005).

Трохи з інтернетівських джерел про публіцистику Богдана Лепкого. У статті «Жав не жав, — а сіяти треба» Богдан Лепкий початок ХХ ст. в історії українського народу  порівняв із часами Богдана Хмельницького. Повстання «під проводом батька Богдана» увінчалося успіхом — Україна скинула з себе шляхетське ярмо, лише смерть гетьмана привела до втрати держави. Нині причиною цього стала політика С. Петлюри та В. Винниченка, котрі чекали допомоги від закордонних союзників, тоді як порятунок був у власних силах: «Правда і воля, та не для нас. Даром шукаєте її на чужому полі, на польському й московському, вона лежить у нас, в нашій, кров’ю политій землі, в нашім великім поневоленім, покривдженім та невмирущім народі». Богдан Лепкий ясно бачив, що український народ в Радянській Україні так і не став повноправним господарем: «…нема в наших руках ані шматка землі, на якій лежала б печать української держави. Скаже хтось: а совітська Україна? Брехня, це не Україна, це большевицьке генерал-губернаторство…». Богдан Лепкий вважав, що українська держава постане на карті світу в майбутньому за умови, коли національно свідомими стануть найширші кола громадянства. Величезного значення Богдан Лепкий надав українській національній ідеї, він вірив, що ця ідея зреалізується у майбутній державі: «…українська земля існує, і на ній живе український народ, який хоче бути хазяїном на свойому власному полі. І — буде».

Виступаючи на захист української ідеї, Богдан Лепкий закликав усі політичні партії записати першим пунктом до своїх програм тезу «Самостійна українська держава» і цим закласти фундамент під майбутню незалежність України: «Будучність наша… в нас самих, в наших душах і серцях, в мозгах і м’язах, в енергії народу, в охоті жити, розвиватися, бути вільними і достойними, бути не худобою, а людьми!» («До земляків!»). Національно свідома людина не приховує свою національну приналежність, любить свою вітчизну, шанує народні традиції, знає й береже історію, мову, культуру власного народу. «Що лиш така свідомість національна, — писав Богдан Лепкий, — дає нації тую ідеальну силу, якою вона може відбиватися від ворогів, може разом з другими народами посуватися по шляху поступу». Саме формування національної ідентичності в кожного українця є умовою визволення України зі столітньої неволі. «Відродження нації мусить початися з духа», — підкреслив Богдан Лепкий, — «…поширенням правдивої свідомости національної врятуємо себе» («Національна свідомість»). Виступаючи на сторінках української преси, Богдан Лепкий усвідомлював, що сказане ним не всі схвалюють, однак вважав, що «найкраща в світі прислуга — це правда, висказана в час».

У переддень Дня української писемності та мови хочеться нагадати, як 13 березня 1939 р. з трибуни польського сенату Богдан Лепкий підкреслив необхідність навчання рідною мовою, що є джерелом формування національної ідеї в процесі культурного поступу: «За допомогою рідної мови дитина пізнає свою родину, пізнає явища природи, в неї виникає думка про всемогутність Божу, а далі та любов до родини поширюється на любов до краю, аж нарешті переростає у постанову — жити і героїчно вмирати за все те, що серце покохало. А тому обмежувати матірну мову не корисно ані для краю, ані для держави. Свідомий громадянин, що кохає свою землю, віру і мову та свою культуру — це найцінніший скарб не лише народу, але і держави».

 Для поціновувачів мемуарів можна запропонувати надзвичайно цікаві мемуари письменника «Казка мойого життя. Бережани». Чудова м’яка українська мова, не зіпсована реформами орфографії і лексики часів Сталіна і Щербицького! Ось одне чудове свідчення того, як після багатогодинної розмови батька Лепкого і Івана Франка, коли до порозуміння образу біблійного Мойсея учасники не дійшли, Іван Франко вийшов в город і за хвилину повернувся і пообіцяв написати «Мойсея».

Після довгих десятиліть забуття і заборони в радянські часи знайомимося з творчістю славетного поета, прозаїка, перекладача, літературознавця Богдана Лепкого.

ПАМ'ЯТАЄМО САНДАРМОХ!

ПАМ'ЯТАЄМО САНДАРМОХ!

85 років тому (27 жовтня — 4 листопада 1937 року) у карельському лісовому урочищі Сандармох неподалік від столиці Біломорканалу Медвеж’єгорська відбувся масовий розстріл 1111 в'язнів так званого «першого соловецького етапу». Серед них — видатні майстри культури, вчені, державні діячі, священнослужителі з багатьох республік СРСР.

Із 1111 в’язнів цвіт української нації – священики, історики, державні діячі, режисери, багато письменників і поетів (усього понад 300 прізвищ). В книжковій експозиції бібліотеки ім. Петра Панча «Пам’ятаємо Сандармох» представлені кілька надзвичайно цікавих книжок про цю трагедію.

В першу чергу це книга «Українська інтелігенція на Соловках» та «Недостріляні» (у двох частинах) Семена Підгайного, колишнього в’язня соловецьких концтаборів, яка викриває злочинну політику Московії у побудові «комуністичного раю» (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008). Автор у своїх спогадах розповів про восьмирічне перебування на Соловках з багатьма відомими письменниками і діячами України.

Далі пропонуємо Вам два збірники: живі цікаві нариси, науково-популярні статті про пошукові експедиції, що працювали на Соловках, в Архангельську, в Республіці Карелія, про долі українських політв’язнів у збірнику  «Українські Соловки» Дмитра Вєдєнєєва і Сергія Шевченка (Київ, «ЕксОб», 2001) і збірник Сергія Шевченка «Архіпелаг особливого призначення» (Київ, «Фенікс», 2006) на основі матеріалів з архівів спецслужб України і Росії.

Слід додати, що у Сандармосі у 1930-х було розстріляно приблизно 9500 осіб. В нашій виставці представлена світлина дослідника історії сталінських таборів Юрія Дмітрієва, який у липні 1997 р. із членами пітерського і московського «Меморіалу» знайшов 236 розстрільних ям. Зараз на місці масових страт встановлено гранітний козацький хрест «Убієнним синам України» і меморіальні знаки страченим полякам, грузинам, естонцям. Бажаючі можуть ознайомитися зі статтею «Сталінізм повертається у Росію» («Культура і життя», №3-4 від 27 січня 2017 р.) про діяльність Юрія Дмітрієва, який не дав табірній пилюці поглинути історії щонайменше 64 тисячі каторжан. За сфабрикованою справою «доблесні співробітники» сучасного НКВД Московії доклали усіх зусиль, аби самого Юрія Дмітрієва ув’язнити до кінця життя. До речі, нині в Росії Сталіна називають «успішним менеджером». Цікаво, енкаведісти вбивали не лише «по долгу службы», а й для власного задоволення. Так сумнозвісний офіцер Матвєєв власноруч убив більшість страчених(«быстро, точно и толково»). Допомагав йому помічник коменданта УНКВД Ленінградської області Алафер. Сам Матвєєв на страту, як у театр, запрошував свою коханку.

До сучасних досліджень українських авторів потрібно додати книжку першосвідчень про страхітливий злочин  кривавої сталінщини над літературою і культурою українського народу  «Розстріляна муза: Мартиролог. Нариси про поетів» Яра Славутича (Київ, «Либідь», 1992), представлену у нашій експозиції.  Вперше вона була опублікована у вільному світі 1955 року.

Не забуваємо звернути Вашу увагу на «Зібрані твори», том ІІІ Богдана Кравціва (Київ, «Світовид», 1994). В цій книзі йдеться про культурний і національний геноцид в Радянській Україні.

 

ЛЕОНІД МОСЕНДЗ - ЛИЦАР СВЯТОГО ГРААЛЯ

 

Один Мосендз, і я за це дуже ціню його, залишився ідеалістом у своєму тяжкому життю Олена Теліга.

До 125-річчя від дня народження українського поета, прозаїка, есеїста, гумориста Леоніда Марковича Мосендза (1897 - 1948)  бібліотека ім. Петра Панча пропонує читачам і відвідувачам бібліотеки невеличку книжкову виставку «Леонід Мосендз – лицар святого Грааля» (це назва монографії  Ігоря Набитовича про життєпис і творчість Леоніда Мосендза).

Леонід Мосендз народився у м. Могилеві-Подільському в родині державного урядовця, з українського роду Мосендзи.  У листі до Р. Гармаша від 18 червня 1948 р. він писав: «Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів і багато їх упало в чесному бою, а не захищаючи Москву, як унтерофіцери, чи підбиваючи Кавказ або Бухару...». Про своє дитинство Мосендз розповів у своїй автобіографічної повісті «Засів» (вона вийшла в світ 1936 року в Чернівцях), де розповідається про хлопчака, який виростає в родині, що спершу була сполонізована, а потім зрусифікована. Про своє навчання у Вінницькій учительській семінарії (успішно закінчив її у 1915 р.) в одному своєму листі він писав: «Знаєте, я вчився в Вінниці в учит. семінарії, нас було 40, і коли була 1913 перепись – всі написали, що вони – малороси – лише я й один ще – що ми – «русскіє». Був я російський патріот».
А в іншому листі того ж року Мосендз розповідає про свою еволюцію: «до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом», а вже «за 1 місяць з мене був український націоналіст. Бо, прочитавши історію Грушевського, доти незнану мені, я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого жив, виріс і якого доти не смів знати я».

У роки Першої світової війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УНР. З військами УНР відійшов у Польщу. Був там у Ченстохові, знайшовши працю в українській читальні, яку влаштував Британський допомоговий комітет. У 1922 р. переїхав до Подєбрадів, де після закінчення матуральних курсів став студентом хіміко-технологічного відділу Української господарської академії. Під час навчання в ній працював асистентом на кафедрі технічної фізики, а потім – хімічної технології. У 1931 р. він захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працював у лабораторіях. У 1937-1938 рp. викладав у Державній академії в Сваляві, а після окупації Закарпаття переїхав до Братислави. Там у Мосендза закохалася молода словачка Магда Папанкова. Вона була доктором філософії Братиславського університету, знала кілька мов (згодом Мосендз навчив її й української).
Він одружився з молодшою за нього на 18 років Магдою, яка стала його добрим ангелом. У листі до В. Іваниса від 6 липня 1943 року пише: «Я, як бачите, ще живий, але моє здоров’я не блискуче. Тримаюся лише Магдиною любов’ю...». У своєму чудовому нарисі «Ідеаліст. Леонід Мосендз» «25 українських поетів на вигнаннй» (Київ, 2012)  Михайло Слабошпицький пише: «…наприкінці квітня 1945-го Мосендз, утікаючи від радянських людоловів, полишив у Празі Магду з трирічною донькою Марією і зі спеціальним (нансенівським) паспортом для утікачів виїхав до Австрії. Як пише І. Набитович, усі джерела стверджують: «доля дружини й доньки письменника – невідома». Та ось важливе повідомлення: «1989 року Магдалина Мосендз подарувала Бібліотеці НТШ у Нью-Йорку архів свого чоловіка. До архіву долучено лист від Магди Мосендз від 14. 08. 1989 року, в якому вона інформує НТШ про передачу творів Леоніда Мосендза». З бездонного провалля невідомості виринув поетів ангел-хранитель і віддав нам усе, що він беріг усі ці десятиліття. Не анігілювалося його слово і не розвіялося вітрами часу».

У 1946 р., тяжко хворий на туберкульоз, переїжджає до Швейцарії, де в м. Бльоне (Blonay) 1948 р. помирає, похований там же. «Гей, нум, хлопці, до зброї!» – несподівано залунало на цвинтарі, це на прохання Леоніда Мосендза заспівало двоє друзів-українців (решта були іноземці), проводжаючи поета у Вічність…

Михайло Слабошпицький пише, що будучи, за свідченнями авторитетних фахівців, справді видатним ученим, Леонід Мосендз не мав ніякої змоги реалізувати свій багатющий потенціал, а він знав про важку воду ще до Нобелівського лауреата Урея: «От тепер з мене «він і хемік і поет – одним словом вінігрет…».

Найраннішою поезією Леоніда Мосендза є «Бог жебраків, покірності й насилля» (1919 р.). З єдиною збіркою поезій Л. Мосендза «Зодіяк. Вірші. 1921-1936 (Прага, «Колос», 1941) можна ознайомитися в інтернеті: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/19862/file.pdf. Пізніше було надруковано поеми «Канітферштан» (в Австрії) та «Волинський рік» (Мюнхен, 1948), — остання вийшла у світ ще за життя поета. До того була ще поема «Вічний корабель», задум якої Мосендз проніс крізь ціле десятиліття (перші уривки з неї оприлюднив 1924 року, а закінчив твір 1933-го), присвячена подіям далекої Фландрії ХVІ століття. Ще раз процитуємо Михайла Слабошпицького: «Ворожа навала, героїчна боротьба з поневолювачем, прощання з рідною землею і відхід на чужину – хто скаже, що це тільки про Фландрію Вільгельма Оранського, прозваного Мовчазним? Хто скаже, що це – не про Україну з її визвольними змаганнями й поразкою національних сил та їхнім відходом в еміграцію?»

До поезії ще раз повертається у 1947 р., коли разом з Юрієм Кленом (О. Бургардтом) видав (під псевдонімом Порфирій Горотак) збірку пародійних віршів «Диявольські параболи».

У 1927 р. почалася тісна співпраця Леоніда Мосендза з донцовським «Літературно-науковим вісником» (згодом — «Вісником»), яка тривала до 1939 р. В цей час відлюдник, вчений-хімік Леонід Мосендз зустрічає трохи екзальтовану, екстравагантну, звиклу до велелюддя та й до ефектних жестів Олену Телігу. Їх поєднує ідейна близькість, звичайна людська симпатія. Олена Теліга присвятила Мосендзу чудовий вірш «Лист», представлений у нашій експозиції. Михайло Слабошпицький звертає увагу на те,  що Теліга й Мосендз, будучи такими безнадійно різними, зберегли приязні стосунки до кінця своїх життів. І це при тому, що обоє розходилися з людьми не тільки з ідейних міркувань. Улас Самчук писав, що Мосендз «хотів бачити природу Божу без диявола... Пристрасність його не мала меж, і бути толерантним не мав сили. Десь 1936 року відвідав його в Братиславі другий святий, але не скептик, а віруючий Олег Ольжич. Здавалось, будуть нерозривними приятелями, але Ольжич вернувся назад його ворогом».

В останні роки в Україні нарешті згадали про Леоніда Мосендза і його прозу. У 2016 р.  Українська видавнича
спілка ім. Юрія Липи перевидала збірку Леоніда Мосендза «Відплата» (Львів, 1939). З нею можна ознайомитися в інтернеті: https://chtyvo.org.ua/authors/Mosendz_Leonid/Vidplata/. Героями збірки є представники європейського Середньовіччя, зокрема райнбурзький барон Карл («Птах високого лету»), венецієць Франческо Пачіолі («L`ha pagata»), Папа Римський («Відплата»), філософ Григорій Сковорода («Мінерва»), історії яких вкотре демонструють відданість Мосендза темі героїчного духу, родовій і національній гідності, вартості вчинків, які освячені благородною, високою помстою, що здійснюється не як підлість, а як вищий прояв особистої відповідальної, жаги до справедливості, перемоги, панування. У післямові до книги «Відплата» Андрій Левус написав: «Сучасна доба – це та доба, яку пророкував Мосендз. Ця книга мала вийти саме зараз, у час нового середньовіччя. Читайте її, будьте лицарями. Не розмінюйтеся на дрібниці. Живіть за принципом: кожен день – останній».

У 2011 р. ця спілка перевидала збірку Леоніда Мосендза «Людина покірна» (Львів, 1937). З нею (Вінніпег, 1951)  можна ознайомитися в інтернеті: https://diasporiana.org.ua/wp-1951 р. Автор випередив Камю і Сартра у зосередженні уваги на тонкощах людської психіки в межових ситуаціях жорстокої епохи війни за незалежність. Рефреном проходить через усю книжку теза: лише свійська худоба покірно йде, коли її женуть на заріз, вільний звір чинить опір і гине в боротьбі.  У певному сенсі так звана культурна людина в Мосендза - це своєрідний діагноз суспільної хвороби, симптоми якої виявилися в часи Першої світової війни, коли всі, без виключення всі народи йшли до неї як вівці на різню. І чим культурніша нація - тим ніби більше вона виявляла покори й послуху. А зараз розлога цитата для захисників дружби з Московією: «Уже в лютім з північного сходу примчав злісний марець-суховій», який «пригнав на наші поля сіру, скуласту сарану товаришів, наскрізь просякнуту смородом гидкої лайки, хамством споконвічного рабства й безмежною заздрістю зголоднілого розбишаки». Очолює цю «скуласту сарану» комісар, який удень нахвалявся «вигнати з нашої околиці впертий самостійницький хахлацький дух», а ввечері, напившись самогону і «нажершись, як голодний собака, розвів свою п’яну московську душу та вилив переді мною свою любов ... до малоросійського борщу, сала, ковбаси, білого хліба і ... солодких українських дівчат».

Незавершений роман «Останній пророк» (посмертне видання 1960), перевидання в Україні 2018 р. З ним можна ознайомитися в інтернеті: https://chtyvo.org.ua/authors/Mosendz_Leonid/Ostannii_prorok/.  Це роман-легенда, роман-притча, його можна порівняти з грандіозною тетралогією Томаса Манна «Йосиф і його брати». В нашій експозиції представлений примірник ЦБС Голосіївського району м. Києва. Це найбільший твір Леоніда Мосендза,  над яким покійний письменник працював на протязі цілих 11 років свого трудного життя. Для того, щоб читати Талмуд, автор вивчив староєрейську мову. Мосендз з цим твором зв'язував свої письменницькі амбіції й досягнення, сподіваючися створити епопею - вінок усього свого життя. Михало Слабошпицький так пише про історію цього твору: «Біблія, історія Палестини, давньоримська історія, Талмуд, Йосиф Флавій – ті джерела, які він ретельно вивчав у процесі творення «Останнього пророка». За цей твір йому часто дорікали: мовляв, замість того, щоб писати про сучасність, про боротьбу за визволення України, він емігрував у далекі, нічим з Україною не пов’язані епохи.
Отже, Єгохан – син Захарії та Елісеби, в якому легко впізнається Іоанн, предтеча Ісуса, а потім Іван Хреститель.  В його душі живе любов до зброї, дух війни. Мати віддає його в науку до фарисеїв і садукеїв у єрусалимському храмі. Юнак переживає довгу і складну духовну еволюцію, в результаті її переходить до зелотів, які ведуть підпільну боротьбу проти римських окупантів. Зелоти – більш ніж радикали. Їхнє слово і діло – меч, їхня філософія – апологія меча. Меч нищить ворогів і зрадників з-поміж самих зелотів. Зелоти вважають, що їхній народ повинен жити в нужді і бути якнайбільше приниженим – це добре, бо полегшить їм завдання підняти його на боротьбу з наїзником. Єгохан дедалі більше почувається збентеженим серед зелотів. А вони страшенно невдоволені ним, бо він «забагато думає».        

Ми вдячні Богдану Кравціву, який першим здійснив спробу реконструювати біографію Мосендза на основі його численних листів, ним самим підтверджених подій, за його роботу по збереженню і друку роману «Останній пророк».

І, наостанок, вивчаємо творчість наших літераторів розстріляного відродження і еміграції і маємо унікальний шанс позбутися комплексу меншовартості перед так званою «великою» російською культурою.  Якщо цього не зробимо ми зараз, тоді потвора «русского міра» відповзе, залиже рани, і знову повернеться – до наших дітей і онуків.

До Дня Покрови Пресвятої Богородиці, Дня українського козацтва та Дня захисників і захисниць України бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Героїчна Україна. Від минулого до сьогодення».

14 жовтня християни східного обряду відзначають свято Покрови Пресвятої Богородиці чи Покрову. Це свято відноситься до неперехідних і щорічно відзначається в той самий день. 14 жовтня в Україні відзначають ще кілька свят: День захисників та захисниць, День українського козацтва та День УПА. День захисників та захисниць є державним вихідним, але цього року на українській землі триває війна, масштабів якої світ не бачив із часів Другої світової, тому свято буде робочим днем.

Цього року наша книжкова виставка показує одночасно нашу давню історію козацької християнської доби і нагадує всім нам сторінки нашої сьогочасної війни з фашистською путінською Росією, які суттєво змінили наше життя.

Звертаємо Вашу увагу на ідеологічного натхненника сучасного російського фашизму Івана Ільїна. 30 вересня 2022 р. в Георгіївській залі Кремля проходила церемонія, під час якої Володимир Путін оголосив про анексію нових українських регіонів. Закінчуючи свій виступ, президент країни-агресора процитував ідеолога російського фашизму Івана Ільїна та заявив, що жителі окупованих територій України нібито добровільно виявили бажання жити в складі Російської Федерації.                                                                                                                                                             Улюблений «філософ» Путіна — фашист, а майбутнє Росії за Ільїним — фашистська диктатура, що збере до купи всі колишні імперські землі і тоді завершиться «даруванням згори» монархії, яка зупинить історичний час на цих теренах навічно. Тут і ідея персональної гнучкої диктатури, і апологетика російської мови, і розрахунок на впливовість РПЦ, і зрештою  нова назва білого фашизму, яка сором’язливо не виставляє напоказ його фашистську основу - «русский мир»:  «…для будущих социальных и политических движений подобного рода надо избирать другое наименование. А если кто-нибудь назовет свое движение пружним именем («фашизм» или «націонал-социализм»), то это будет истолковано как намерение возродить все пробелы и фатальные ошибки пришлого… Франко и Салазар поняли это и стараются избежать указанных ошибок. Они не называют своего режима «фашистским». Будем надеяться, что и русские патриоты продумают ошибки фашизма и национал-социализма до конца и не повторят их»  (Ильин И.А. О грядущей России: Избранные статьи. М., Военизат, 1993, стор.68-70). Головне для фашистської Росії – не називати речі своїми іменами.

Останніми днями ракетними ударами московські фашисти цілеспрямовано вбивають саме цивільних людей для того, щоб посіяти терор і страх.  Росія ще раз довела, що вона є терористичною державою, якій необхідно протидіяти усіма можливими способами, щоб запобігти подальшим жахливим злочинам. А постійний представник України при ООН Сергій Кислиця відкрито назвав Росію державою-терористом після масового ракетного обстрілу 10 жовтня. «Весь світ знову побачив дійсне лице терористичної держави, яка вбиває наш народ. Постраждавши від програшів на полі бою, Росія використовує всю силу проти мирних жителів українських міст», - заявив Кислиця. «Зараз Росія робить все можливе, щоб повернути нас у 30-ті роки минулого сторіччя, навіть у 40-ві, коли Гітлер знищував суверенні держави шляхом вторгнення, хибних референдумів та аншлюсів».

Тому нагадаємо зараз останній пост загиблого у червні 2022 р. Романа Ратушного: «Просто запам'ятайте: чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям. Ця війна триває більше трьох сотень років. Коли ми її програємо, ми стаємо гарматним м'ясом для росіян. Коли ми її виграємо – отримуємо час на відпочинок до наступної фази цієї війни».

Наша бібліотека протягом останніх років постійно звертала увагу на потребу осмислювати уроки історії. У грудні 1917 р. більшовицькою Росією було розпочато збройну агресію проти УНР. Ось чому зараз можна говорити про українську столітню війну за правду, за свободу, яка триває досі. А результат цієї війни залежить від того, наскільки ми засвоїмо уроки наших попередників, наскільки ми пам’ятатимемо про їхню тодішню боротьбу з більшовицькою маніпуляцією популістськими гаслами і провокативним розпалюванням внутрішніх конфліктів і суперечок, Не забуваймо і про теперішніх численних захисників російської мови і так званої «великої» російської культури в Україні – ретрансляторів путінської пропаганди         неспротиву агресору.

І наостанок. На захисті суверенітету України стояли та стоять наші захисники і всі ми.
Тож в цей день вшануймо наших славних предків – козаків, наших воїнів та наших захисників. Нехай прийде мир та спокій в домівки кожної української родини.
З Днем захисника України, з Днем Українського козацтва, з Днем створення УПА та святом Покрови Пресвятої Богородиці!

Нобелівську премію з літератури отримала французька письменниця Анні Ерно

Цього року, лауреатом Нобелівської премії 2022 в області літератури стала французька письменниця Анні Ерно "за сміливість і клінічну гостроту, з якою вона розкриває коріння, відчуження і колективні обмеження особистої пам'яті".   Про це пише РБК-Україна з посиланням на Twitter-акаунт пресслужби Нобелівської премії.

Музика замість вибухів. Спільний проект ДМШ#10 та бібліотеки ім.П.Панча

Музика замість вибухів

 30 вересня в бібліотеці ім.П.Й.Панча відбувся концерт «Музика замість вибухів», який зібрав дітей і дорослих, щоб відвернути увагу від жаху війни. Щоб діти могли відволікатися від суму та думок про небезпеку, дорослі привносять в їх життя якомога більше творчості. Педагоги дитячої музичної школи №10 Олена Пасько та Наталія Юрків, запропонували проект, який покликаний через творчість створити для дітей щасливе дитинство, підбадьорити людей у важкі часи. Дуже відповідально поставилися викладачі та діти до концерту. Всі присутні з задоволенням слухали виконання вокалістів: Груша Варвари, Сіренко Віталіни, Шкурат Софії, Марченко Марії, яких підготувала викладач Любов Гопкало. Відповідально поставилися до концерту піаністи: Чикалова Софія, Гаркавець Яна, Ревуцька Катерина, Малахов Михайло, класу викладачів: Нікітіної Тетяни, Юрків Наталії, Пасько Олени.

Музика стала джерелом радості, а виконання «Червоної калини» стало символом нестерпного болю від рани, що не загоїться ніколи, та надією на світле майбутнє, яке чекає попереду.

ГОМЕР РЕВОЛЮЦІЇ (До 125-річчя від дня народження Валер'яна Поліщука)

«Тов. Сталин, как вопрос с Курской, Воронежской губерн. и Кубанью в той части, где есть украинцы? Они хотят присоединиться к Украине» Валер'ян Поліщук

 

«Завойований чи переможений може повстати, але куплений може тільки зрадити та перепродатися» Валер'ян Поліщук

В умовах реалій сьогоднішньої війни, коли Москва хоче навіть не підкорення українців, а повного знищення їх історичної пам’яті і перетворення на покірних рабів імперії, бібліотека імені Петра Панча пропонує книжкову виставку «Гомер Революції», присвячену 125-річчю від дня народження майже повністю забутого Валер’яна Поліщука (19 вересня (1 жовтня) 1897, с. Більче Волинської губернії -3 листопада 1937, Сандормох), активного діяча партії есерів (боротьбистів), поета і прозаїка, літературного критика доби розстріляного відродження, найяскравішого представника «золотого віку», богемної пори розквіту української літератури (за періодизацією Юрія Смолича).

Народився в сім'ї селян-хліборобів. Навчався в Луцькій (1911-1913) і Катеринославській гімназіях (1914-1917), брав участь у соціал-демократичному гуртку Ісаака Мазепи, майбутнього керівника уряду УНР, по закінченні гімназії приїхав до Петрограда, працював вантажником і навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам'янець-Подільському державному українському університеті. У 1918 р. очолив Боремельський волосний земельний комітет, працював у газеті «Народная воля» і секретарем журналу "Шлях", з 1919 р. — секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі. У своїх надзвичайно захоплюючих спогадах «Дороги моїх днів» (Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років. Упорядник Раїса Мовчан – Київ, Кліо, 2015)  розповідає про участь у повстаннях, арешти, втечі, перебування у таборі для інтернованих, про свою буремну юність З 1921 р. працював у Харкові як професійний літератор. На цей час він вже встиг заробити прізвисько Гомера революції, як назвав Поліщука авторитетний літературний критик Володимир Коряк. Для інших він – український Уїтмен (!).

Як слушно зауважує у своїй книзі «Із забуття – в безсмертя» (Київ, Дніпро,1990)  Микола Жулинський, «без творчості Валер’яна Поліщука ми не уявляємо історії української літератури, тієї нової літератури, полум’яним творцем і поборником якої він був усе своє життя, на жаль, трагічно обірване на сорок першому році...».

Фантастична плодовитість (окремими виданнями побачили світ понад 50 його книжок) і популярність викликали заздрість у колег, з 1927 р. у Валер’яна Поліщука виникли серйозні проблем із комуністичною дійсністю і з друком своїх творів. Він прагнув створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі існуючі течії, обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»). Поет увічнював себе своєю нестримною енергією, своїми модерністськими віршами. Він переповнений був вірою в майбутнє рідного народу, яке вимальовував у поетичних творах. Будучи людиною-філософом, у майбутньому хотів бачити гармонію людини і природи, красивого і корисного. Зокрема, у поемі «Асканія Нова» Валер’ян Поліщук чи не найпершим з українських письменників піднімає екологічну тему. А нині вона одна з найактуальніших. Його оповідання про психологію звичайних людей в незвичайних обставинах.

Очолив митців нової групи «Авангард», яка виступала проти відсталості, міщанства, просвітянства й хатянства, за ламання канонів, за поезію індустріалізму, розширення мовного матеріалу, за прозаїзми й точні формулювання в поезії, за ритми телеграми, аеро, прокламації. 

У своїй знаменитій промові під час публічного диспуту 21 лютого 1928 р. в харківському Будинку літератури ім. Василя Блакитного про шляхи розвитку української літератури Микола Скрипник згадав цю організацію: «Є одна невеличка літературна група, що здобуває собі права на існування, — почав нарком здалеку, — група «Авангард». Багато і багато відмовляють навіть самому існуванню цієї групи — заявляють, що такої групи не існує. Але, шановні товариші, так було і з українським народом: йому відмовляли в існуванні, а він таки існує».

Валер’ян Поліщук захищав молодих авторів  «од нашого склочного, політиканського та вовчого літературного населення» і сприяв своїм авторитетом публікації та реалізації їх творів.

Ось окремі витяги з програми групи «Авангард»: «Архітектура нашої доби повинна виявляти собою начало логічної доцільности, використання залізобетонових та скляних матеріалів і виявлення ідеї опанування обсягу, без міщанського наліпного замазування очей дрібницями. Найкрасивіше те, що найдоцільніше, наприклад, динамомашина, листок пальми, елеватор, жива жіноча грудь… Композитори... Ускладніть ритми і напишіть та ударте в нові інструменти аж за межі джазу… Наше кіно хай прогонить хуторянщину глухих нечуїв і сліпих на машиновий світ естетів. Хай кіно дасть організованими шматочками живий омашинений побут радянської Америки-України, нехай виховає в масах потяг до психологічного омашинення світу… Малярство хай конструктивно оформить і подасть в оправі немузейного життя фарбу й лінію, так само як скульптура — площину і обсяг…  Нарешті, театр, що мусить найти нові методи роботи в сполуці з радіо й кіно, інакше йому прийдеться залишитись кустарним анахронізмом в добу машинового мистецького темпу й розмноженого вияву інших мистецтв для мас».

Третє число авангардівського журналу стало останнім. Лідер угруповання Валер’ян Поліщук зазіхнув на святе — на Леніна: «Я зайвий раз переконався, що боротьба класів не лежить в основі породи чоловіка, що класова боротьба є лише вимушена необхідність людини, коли прийняти, що людство — особлива порода високоорганізованих тварин, але все ж таки тварин. Що казати про боротьбу класів, — питався Поліщук, — коли навіть кіт і собака можуть мирно співіснувати?»

Публічно та й у багатьох творах Валер’ян Поліщук підтримував радянську владу (є у нього і відверто пропагандистські вірші), проте дуже критично сприймав більшовицький режим. Під час зустрічі делегації українських письменників зі Сталіним у Москві 12 лютого 1929 р., коли після побаченої у МХАТі  п’єси «Дні Турбіних»  Михайла Булгакова наші письменники стали вимагати від Сталіна, щоб її зняли з репертуару, як українофобську, мовляв, у ній висміяно українців, сам Валер’ян Поліщук допитувався у Сталіна, коли ж Радянській Україні віддадуть Кубань і Північну Слобожанщину.  А далі письменнику, по суті, заборонили друкуватися, але ніхто не міг заборонити йому думати. У 1934 р. після арешту був одним із тих, хто не зламався на слідстві, не визнав абсурдних обвинувачень і не здав нікого з друзів і знайомих.

«До глибокого розуміння мене — Валер’яна Поліщука — Україна доросте через двадцять років. Кажу це сьогодні, на початку 1929 року, коли літературна творчість наша масово росте, але з боку форм масово регресує. Я ж регресувати не збираюсь…» Сьогодні, через 125 років після народження Валер’яна Поліщука, не можна ще стверджувати, що Україна доросла до його розуміння. А ось ідеї «Авангарду» відродилися у творчості наступних поколінь, пережили своїх авторів і досі надихають і живлять різні мистецькі напрями, які постали на ґрунті авангарду першої половини ХХ століття.

Нашим читачам рекомендуємо кілька книжок, в яких є достатня кількість творів Валер’яна Поліщука. В першу чергу, це чудова антологія Миколи Жулинського «Українська література: творці і твори» (Київ, Либідь, 2011) з надзвичайно емоційним нарисом про Валер’яна Поліщука «Я духом розійшовсь і втілився між вами...», антологія укладача Юрія Винничука «Соловецький етап» (Харків, Фоліо, 2018), антологія української поезії, том четвертий ( Київ, Дніпро, 1985), «Ой, упало солнце. Из украинской поэзии 20-30-х годов» (Москва, Художественная литература, 1991). 

Творчість  Валер’яна Поліщука цікава, оригінальна, маловідома, і, відкриваючи її, Ви робитиме свідомий вибір на користь української культури, мови й ідентичності    .І, як писав Микола Жулинський: «Пам’ятаймо поета, палаючого, нестримного, самовпевненого, творчо рвійного зачинателя і розбудовника нової української літератури».

Рекомендуємо також кілька інтернет-ресурсів (цікаві публікації та тексти творів):                 

                              1) Один з «розстріляного відродження». Надія Моренець  https://md-eksperiment.org/post/20201023-odin-z-rozstrilyanogo-vidrodzhennya

2) Валер’ян Поліщук. Сергій Грабовський, Максим Стріха https://www.radiosvoboda.org/a/970188.html

3) Гомер Революції і «прикрий сахарин». Ярина Цимбал http://litakcent.com/2017/10/12/gomer-revolyutsiyi-i-prikriy-saharin-120-rokiv-valer

4) Поет у жіночому капелюсі з язиком. Олег Коцарев  https://m.day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/poet-u-zhinochomu-kapelyusi-z-yazikom

5) Валер’ян Поліщук. Тека авторів      https://chtyvo.org.ua/authors/Polischuk_Valeriian/

6 Копєлєв Лєв. И сотворил себе кумира... Розділ 7. ww.litmir.me/br/?b=133044&p=6