четвер, 18 серпня 2022 р.

Онлайн уроки англійської мови з Мікою Чуєвим шосереди 12:00.

 Сьогодні доволі серйозним випробуванням для всіх учасників освітнього процесу стали події, викликані збройною агресією РФ та оголошенням в Україні воєнного стану, згідно з Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Це вплинуло на звичний спосіб життя кожного з нас. Війна і навчання... Поняття не сумісні, але сьогодні це реальність. Охочі вивчати англійську мову можуть долучитися до онлайн заняття з Мікою Чуєвим по середах 12:00.




четвер, 11 серпня 2022 р.

Поет духового аристократизму і рівноваги (До 100-річчя від дня народження Леоніда Лимана)


Поет духового аристократизму і рівноваги


 
До 100 – річчя від дня народження поета, публіциста, літературного критика, яскравого представника українського модернізму Леоніда Івановича Лимана (Григоріва) бібліотека ім. Петра Панча пропонує читачам і відвідувачам невеличку експозицію «Поет духового аристократизму і рівноваги» (за визначенням Юрія Лавріненка).  

Він народився 13 серпня 1922 р. в сім’ї священика у селі Малі Сорочинці на Полтавщині. Батька розстріляли більшовики, старший брат Дмитро помер від сухот, а мати наклала на себе руки. Хлопчина-школяр залишився круглим сиротою, його врятувала громада села Соснівка Гадяцького повіту, де батько був священиком. Навчаючись у педагогічному училищі, публікує свої перші поезії.  У 1939 р. став студентом Харківського учительського інституту. 1941р. залишився в окупованому нацистами Харкові. Його поезії друкуються в харківській газеті «Нова Україна» поряд з творами Д. Нитченка, А. Любченка, Ю. Шевельова (Шереха).  У Львові близько знайомиться зі знаними літераторами Є. Маланюком і М. Орестом. Друкувався у таких виданнях, як «Львівські вісті», «Наші дні¼, «Золотий перстень». Через Польщу потрапив до Німеччини. Шерех наводив приклади того, що Лиман був людиною, що здатна пожертвувати власним фізичним життям заради іншого (Маланюка). Ще Шерех у своїх спогадах про створення літературної організації письменників-емігрантів - МУРу (Мистецького українського руху) в деталях розповідає, як Леонід Лиман і Леонід Полтава за кілька годин до появи радянських війск в м. Пляуен вивозять скриню з [українськими]шрифтами до Регенсбургу: «… підвалина під розвиток літератури була закладена. Це була авантюра, і вона вдалася. Можна було ставити пам’ятник героям».  У ту західнонімецьку пору Лиман активно друкував вірші, нариси, статті, рецензії в українській пресі. На його перші публікації звернули увагу авторитети. А далі цитуємо дуже поважних авторів. Є. Маланюк назвав Лимана «чистокровним поетом, не зіпсованим літературою». Для Домонтовича Лиман просто геній. В. Державин знаходив у його віршах ознаки геніальності. Лиманів початок був тріумфальний. Для Ю. Лавріненка Лиман «духовий аристократ». Захоплено відгукувалися й інші, менш знані. За новобранцем закріпилося реноме найвидатнішого лірика свого покоління.

В нашій експозиції є широко відома стаття «Три роки літературного життя на еміграції» (1948), де Володимир Державин писав про Л. Лимана: «До клясицизму дедалі більше наближається надзвичайно своєрідний і витончений Леонід Лиман – наша найкраща надія серед молодшої ґенерації поетів» (Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книгах). Книга третя. Київ, «Рось», 1994, стор.592).

Визнаний інтелектуал Ігор Качуровський порівнює Л. Лимана не з ким-небудь, а з Артюром Рембо й Павлом Тичиною. В інтерв’ю з Теодозією Зарівною він зауважив: «… Був такий (може, знаєте) Леонід Лиман, викликав захоплення авторів, які непримиренні були в поглядах мистецьких, а от у погляді на нього поєдналися… Отже, його схвалили і професор Державин, і Юрій Лавріненко. Два рядки, в яких весь жах війни: «Всю ніч зривав безсмертники в саду безумний привид втраченого сина».

 Б. Бойчук також не забув згадати Л. Лимана в ще коротшому переліку літературних авторитетів 1955 р., і так само – зі зменшувальною формою імени: «Ми зустрілися з літературними богами – Евгеном Маланюком, Юрієм Лавріненком, Льонею Лиманом і ще з кимсь. Ми читали свої твори (Юрій Тарнавський, Роман Лисняк, Леся Храплива і я), а боги хитали головами, але не захоплювалися».

Статтю під назвою «Четвертий Харків», презентовану у нашій експозиції, яку Ю. Шевельов написав у 1948 р. як післямову до книги Леоніда Лимана «Повість про Харків», рекомендуємо абсолютно всім (Шевельов Юрій. З історії незакінченої війни. Київ, «КМА», 2015, стор. 159-176). Четвертий Харків – це місто, яке з’явилось після перенесення столиці до Києва і таємного знищення могил Блакитного, Скрипника, Хвильового (про ці події наша бібліотека вже інформувала навесні цього року). Це місто «старої молоді», обивателів-слимаків, де необхідно думати одне, а говорити друге, говорити одне, а робити друге, де банкрутство слів породжує банкрутство змістів, де панують обережність, брехливість, цинізм, егоїзм і в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема. За красивими і наскрізь скомпрометованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається ніщо, ховається брутальність, казенщина й гидь. Там перемагають сильні й хитрі. Дія повісті відбувається в червні 1941 року. Кожна мисляча людина не може не розуміти, що пожар війни от-от перекинеться і на схід Европи. Але про це не пише преса, і герої повісти дбають про те, щоб лишитися в аспірантурі, щоб не потрапити у провінцію, щоб уникнути мобілізації до авіаційних шкіл, щоб якось викрутитися, якось улаштувати своє особисте, приватне життя. І тому вибух війни приходить так зненацька, і тому він не викликає жадного ентузіазму і героїзму. Кожний за себе, про себе, в собі. Поза собою ‑ нічого, крім брехні. Коло повісті замкнулося. Почали від слимаковости ‑ і  закінчили слимаковістю. Леонід Лиман кидає в своїй повісті фразу, що Харків –– це жива, ще не засипана Помпея, а в самому кінці повісті пише, що радянський фашизм гірший за німецький нацизм, і ось тоді виникає мрія про майбутній Харків. І саме тут у нас виникають паралелі з обороною Харкова цього року, це онуки тих, хто не перетворився тоді в інтернаціоналістів, які полюбляють виключно російську літературу і опльовують Тараса Шевченка (чого варта сцена виступу героя повісті на літературному зібранні увечері 21 червня 1941 р. і його цькування з боку пильної громадськості – як це схоже на youtube канали наших сучасних медіа-персон!).  Фактично повість Лимана і есей Шереха актуальні для всіх небайдужих українців як заклик будувати якісно нову вільну країну для вільних освічених людей.

А Слабошпицький пише, що «Повість про Харків» — не тільки тріумф художності, а й воднораз документальніший текст, ніж сотні документів. Лиман показав, що саме художнє слово може вразити значно сильніше за документ».

1949 року Леонід Лиман переїхав до США, постійно проживав у Нью-Йорку. Мешкав у церкві, на другому поверсі мав невеличку кімнатку. Допомагати своїм землякам в Україні, турбуватися, перейматися болями інших — було його сутністю. У Лимана не було бажання інтегруватися в американський світ. Він слідкував за українським життям, пропадав у бібліотеках. Самотужки видавав «Нотатник» місячник суспільно-політичної тематики, в якому висвітлював літературно-мистецьке життя в Україні і в еміграції, працював редактором на радіостанції «Свобода».

Володимир Базилевський про Лимана: «Загадковий поет. Написав мало. Публікувався рідко. Не докладав жодних зусиль, щоб видати окрему збірку. Тільки до 80-річчя (поет був ще живий) вийшла в Києві «Пам’ять» («Задруга», 2002) — упорядкована Р. Доценком книжечка, вірші й проза: «Повість про Харків». Це скромне видання не дає вичерпного уявлення про Лимана-поета, позаяк у ньому відсутня пізня творчість. Та чи існує вона взагалі? А якщо так, то якої якості? Питання зависають у повітрі». Це про видання Української Вiльної Академiї Наук у США, присвячене 80-річчю від дня народження автора, котрий ще пів віку тому був визнаний як один з найобдарованіших і найперспективніших молодих талантів в українській емігрантській літератури, але так запізніло, однак не запізно, виходить уперше на книжковий світопростір.

А ось, що написав Слабошпицький про те, як Ростислав Доценко, колишній в’язень ще сталінського призову, показав йому вірш Лимана «Краматорськ»:

«Робочий потяг з Красного Лиману, Спинившися, приїхав уночі. Коли свердлили височінь весняну Високих домен вогненні смерчі. І танки йшли з заводу на плятформи; Зенітки збили, але свій літак, Донбасівець (за браком уніформи) Ішов на фронт, одягшись у піджак. Лишились там індустріальні клени, Робочі клюби вицвілі й бліді. Вже шоста осінь, як віднято в мене Залізне місто, де я жив тоді. Минулого не треба повертати: Чомусь тривожно в серці вирина Останній поїзд, без рушниць солдати І жінка, що ловила шпигуна» (текст поезії:  Слабошпицький Михайло. 25 українських поетів на вигнанні. Київ, «Ярославів Вал», журнал «Київ», 2012, стор. 706).

Доценко з його бездоганним естетичним смаком одразу відчув: це дивовижний вірш. Абсолютний літературний мінімалізм; майже всі слова тут вживаються в їхньому автологічному значенні, ніякої метафорики й «піротехніки» — й раптом така пронизлива тривожним настроєм картина, такий безглуздий комізм, ба навіть абсурд ситуації («Зенітки збили, але свій літак…», і ця жінка, якій маряться шпигуни там, де їх і близько немає…) Лимана відкрив для України — та й для діаспори, й для самого Лимана, який, домежно закомплексований, вперто не хотів вірити в себе, — саме Ростислав Доценко».

З творчістю Леоніда Лимана можна ознайомитися з Інтернет-ресурсів : Леонід Лиман. Вибране [Збірка творів] | https://www.youtube.com/playlist?list...   Там є і стаття Ростислава Доценка. Леонід Лиман зблизька і здалеку. Рекомендуємо також і статтю Олега Соловя «Невідомий Леонід Лиман».

Помер Леонід Іванович Лиман 31 жовтня 2003 року. «Він жив для людей і вельми їм прислужився» (із некролога в діаспорі). Нашу, можливо, завелику інформацію завершаємо витягом з Лимана:

... віриться мені,
Що Україна буде молодіти
І переможців чутиме пісні.

вівторок, 2 серпня 2022 р.

Данило Яневський "Бандера. Шухевич"

 

В перші дні серпня 2022 р. бібліотека ім. Петра Панча презентує своїм відвідувачам книжку Данила Яневського «Бандера. Шухевич» (Харків, «Бібколектор», 2021).  Це видання присвячене 30-й річниці Незалежності України і здійснене за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України та Українського інституту книги. В анотації вказуються питання, відповіді на які  повинен був дати автор книги Данило Яневський, історик, телеведучий, заслужений журналіст України, доктор історичних наук, засновник медіаплатформи Ukrainian Media Network.

Яку Українську Самостійну Соборну Державу хотіли бачити, про яку мріяли і за яку гинули в незліченній до сьогодні кіль­кості ті, хто називали себе «українськими націоналістами»? Якою бачили її Провід ОУН і прихильники Степана Бандери? Чи можна було створити її в умовах нацистської та радянської окупацій? Конфлікт навколо персони Степана Бандери роздмухується зацікавленими політичними та окремими представниками псев­до­наукових кіл у сучасних Україні, Росії та Польщі, зводиться до примітивного: «за» чи «проти»? І за будь-якого з двох варіантів людина, яка відповідає, автоматично потрапляє в табір навіть не опонентів — кровних ворогів. Ця книга про людей, які загинули. Написати і зрозуміти їхню історію — означає написати та зрозуміти історію і нашої країни, і її народу, зрозуміти історію тисяч українських родин, історію землі, просоченої людською кров’ю.

На жаль, слід зауважити, що назва книжки і красива анотація дещо не відповідають змісту книжки. Фактично в цьому виданні значною мірою повторюються тези з попередніх робіт цього автора. Так, з книги «Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича» (Харків, «Факт», 2013) взята реальна, з точки зору автора, історія УПА, розповідається, як, де, і коли виникали українські повстанські армії, імена їх головних командирів. З книги « Проект «Україна» 30 червня 1941 р., акція Ярослава Стецька» (Харків, «Факт», 2013) взята дуже детальна розповідь про те, чим було проголошення Акту відновлення Української держави: звитяжним вчинком українських патріотів, інтригою німецьких спецслужб чи частиною детально продуманого плану націоналістів. Яневський аналізує юридичні питання легітимності Акту 30 червня 1941 р., обставин його народження та проголошення, політичного впливу на український національний рух за умов німецької окупації. Цікава розповідь про митрополита Андрея Шептицького, автор підкреслює, що «населення Галіції бачило Шептицького не так як голову церкви, а як політичного вождя, політичний центр».

Автор книжки «Бандера. Шухевич» занадто критично ставиться як до постаті Степана Бандери, так і до ОУН, до ролі і місця Степана Бандери в історії ОУН (б) та УПА. А головне полягає в тому, що ніхто і не заперечує, що Бандера, як свідчить навіть його онук, був задуманий як символ. «Використовували технології, щоб створити захоплення ним. Коли мій дід став провідником, ніхто не знав, який він на вигляд. Було лише імя. Це був ефемерний персонаж»

З 24 лютого триває повномасштабна агресія путінської Росії проти України, адже з початку 2014 року спроби умиротворити або не дратувати агресора призвели до жахливих наслідків: одні росіяни із задоволенням вбивають українців, грабують їх удома, а інші росіяни сидять удома і не без задоволення за цим спостерігають. 


На жаль, у нас останні роки студентів вищих навчальних закладів намагалися «вберегти» від вивчення української літератури, мови та історії. А без цих знань не виросте повноцінна культурна людина.

 

Запрошуємо Вас до читання. Це буде Вашим маленьким внеском у загальний культурний спротив російській навалі як військовій, так і інформаційній.

 

 

вівторок, 26 липня 2022 р.

"... І проросла державність України, Щоб не загинути уже в віках..." до Дня Державності України

 До Дня Державності України бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «…І проросла державність України, щоб не загинути уже в віках…».     День Української Державності — це нове державне свято, що відзначатиметься щороку в Україні 28 липня, у День Хрешення Київської Русі-України. Воно було встановлено Указом Президента України Володимира Зеленського 24 серпня 2021 року під час урочистостей до тридцятої річниці незалежності України.

Це свято має сприяти утвердженню спадкоємності більш ніж тисячолітньої історії українського державотворення. Вже перші згадки про заснування міста Києва, про історичні події, пов’язані з діяльністю князя Київського Володимира Великого, який прийняттям у 988 році християнства засвідчив європейський цивілізаційний вибір наших предків, демонструють нашу відмінність від Московії. Володимир Великий хрестив киян, коли на місці майбутньої Москви були лише ліси і болота. Спадкоємицями держави князя Володимира є, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руська держава, Українська козацька держава (Гетьманщина), Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава, Карпатська Україна та сучасна Україна.
А ось древня історія Московії, сучасної Російської Федерації, яка, на думку багатьох дослідників, виступає опосередкованою спадкоємницею Золотої Орди, була повністю переписана в інтересах Російської імперії, а її основою стала історія Київської Русі. 
 
В нашій книжковій виставці ми звертаємо увагу в першу чергу на наступні книжки:  « Історія української державності» Ярослава Малика, Бориса Вола і Василя Чуприни    (Львів, Світ, 1995); «Творці державного престижу» (Київ КМ-БУКС, 2021), «Київська  Русь: початки української держави» Раїси Іванченко (Київ, Просвіта, 1995).
 
Цікавими для читачів нашої бібліотеки також будуть «Історія міста Києва» Максима Берлинського, «Оповіді про стародавній Київ» Гліба Івакіна, подарована бібліотеці автором «З голосу нашої Кліо» Михайла Слабошпицького та інші видання.


Наше нове свято ми відзначаємо в умовах повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. Для агресора ми не є окремим народом. І ми знову не називаємо війну війною, а Російська Федерація своє вторгнення називає спецоперацією. Українці же, принаймні активна частина, розуміють, що програти в цій війні – означає зникнути з міжнародної арени. Не всі наші громадяни мають бажання або можливість захищати країну на фронті. Але будь-хто може долучитися до вивчення історії нашої України, яка була спотворена навпротязі останніх століть. І наша виставка – це маленький крапля в загальнодержавному опору агресії Москви.
Ми переможемо. Але ціною великої крові, великих жертв та руйнувань.
Героям – слава!



пʼятниця, 15 липня 2022 р.

Із сторінок призабутої літературної спадщини

Бібліотека ім. Петра Панча у рамках тематики про забуті літературні імена пропонує  інформаційно-бібліографічну довідку про Павла Григоровича Савченка. 28 липня                    (16 липня) 2022 р. виповниться 135 років від дня народження поета, який прожив лише      33 роки. Через ідеологічне свавілля його імя як представника символістів було викреслено з національного культурного життя.

Павло Савченко народився 1887 р. в селі Жабки Полтавської губернії, нині Лохвицький район Полтавської області України. Його братом був поет Яків Савченко. У 1908 р. закінчив з відзнакою Полтавську вчительську семінарію.  У 1908-1914 і 1918-1919 рр. вчителював на Харківщині, Херсонщині, жив дуже бідно. Після дев'ятимісячного перебування у солдатах під Москвою Павло Савченко з квітня 1915 навчався в Московській школі прапорщиків, а 1 липня він вже на Західному фронті. 23 травня 1916 р. поет потрапив до австрійського полону, де пробув понад два роки. У липні 1918 р., виснажений і хворий, він нарешті повертається до Ромен, де жила його дружина. Розстріляний денікінцями на початку 1920 р. біля Харкова.

З 1909 р. публікує свої вірші в різних періодичних виданнях. Перебуваючи спочатку під впливом народницької поетики, пізніше, як символіст, був прихильником «чистого мистецтва». Автор збірки поезій «Мій сміх, моя задума. Епільоги» (Лохвиця, 1913), співробітник «Літературно-критичного альманаху» (1918). Викохував у собі почуття мистецької самотності, виняткового естетичного «осиротіння», яке підсилювало нерозумінням його як митця, огортав і свої настрої, і поетичні візії передчуттям близької смерті (у с. Деркачі 1914 р. намалював у зошиті могильний хрест, на якому записав: «Під сим хрестом лежить П. Савченко»), з особливою душевною розчуленістю переймався змінами пір року, «ловив» поетичними образами і поетичними ритмами настрої дня.

На цвинтарі, серед хрестів похилих,
Печальних сторожів руїн,
Сьогодні став край свіжої могили
Ще хрест один.
Сьогодні я останній раз устами
До уст бездушних припадав.
Осінні хмари хмурились над нами,
А вітер листя гнав.
Осінні хмари, думи листопада,
І вітер, їх пастух,
Огні дивилися, як жухнула лампада,
Як погляд мій над нею жух.
Потух навік, потух огонь надії
Над чолом дорогим.
Другий огонь його тепера гріє,
Схилившись радісно над ним.
А я… Хрестом похилим між хрестами
На цвинтарі стою,
Шепчу тропар буковними устами
І докір небові кую.

Ось ще одна поезія Павла Савченка «Погляд» (1918).

За нами пожежа шаліла,
Круг нас танцювали чорти.
Осиковим листом тремтіла
Рука твоя й ти.
Назад не було повороту,
А рай наш далеко ще мрів.
І чув я на серці скорботу,
І в думах сумнів.
Твій погляд вернув мені спокій,
Твій погляд розвіяв печаль:
Дивилась ти в морок глибокий,
Дивилась ти в даль
А його поезію під назвою «16 липня» (1913) можна розглядати як символічне передбачення революції 1917 р. 
На смерть Павла Савченка відгукнувся у присвятному вірші  Максим Рильський: 
В тобі ловлю надії подих, – В твоєму синьому маку,  В твоїх невикінчених вродах, У недовитому вінку. Поете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, І тільки мак небесно-синій – Єдина втіха для очей.

Величезна подяка Миколі Жулинському, який ще за радянської влади включив до своєї збірки «Із забуття – в безсмертя: (сторінки призабутої спадщини) » (Київ, «Дніпро», 1990)  літературний портрет Павла Савченка поряд з іменами Пантелеймона Куліша, Олександра Олеся, Василя Стуса та інших більш відомих авторів. Позапартійний брат Павла Савченка Яків був розстріляний 2 листопада 1937 р. Він також передчував свій кінець: «Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:/- Один між трупами піду,/ Вгорі Червоний Ворон кряче/на кров. На бурю. На біду». Памятаймо, що за перше пореволюційне десятиліття українську літературу творили 1070 чоловік. І досі доля багатьох із них, писав Микола Жулинський,  нам сьогодні невідома.


середа, 13 липня 2022 р.

Лист шведського короля Карла XII від 14 вересня 1711 р. про визнання незалежності Запорізької Січі

 

До 32–ої річниці Декларації про державний суверенітет України бібліотека ім. Петра Панча пропонує відвідувачам нашого сайту ознайомитися з історично-бібліографічною довідкою «Лист шведського короля Карла XII від 14 вересня 1711 р. про визнання незалежності Запорізької Січі».  


             




4 липня 2022 р. під час зустрічі лідерів держав Прем’єр-міністерка Швеції Магдалена Андерссон передала президенту України Володимиру Зеленському копію листа шведського короля Карла XII від 14 вересня 1711 р. про визнання незалежності Запорізької Січі. У цьому листі Король Карл ХІІ дає настанови шведському послу в Константинополі визнати Запорозьку Січ як незалежну державу. Щоб не було утисків від московського царя.

«…щоб якнайшвидше втілити в життя статтю про волю України та всіх козаків, щоб всій Україні і Війську Запорозькому при нинішньому полководцю Пилипу Орлику повернути давню свободу, володіння своєю землею та її колишні кордони, щоб відтепер цей народ став незалежною державою і більше ніколи не підлягав покорі чи захисту царя», – фрагмент листа шведського короля.

За словами Магдалени Андерссон, ще на початку XVIII століття шведський Король був вражений козацькою демократією. «Російська агресія має закінчитися. Ми маємо завершити цю війну, підтримуючи Україну та санкціями проти Росії. І це має тривати, скільки потрібно. Є простий шлях закінчити цю війну – Росія має зупинитися та піти додому», - сказала вона.

Слід зауважити, що Володимир Зеленський зачитав частину листа, де зазначалось, що король Швеції наказує «всій Україні та війську Запорізькому повернути давню свободу, володіння своєю землею та її колишні кордони, щоб відтепер цей народ став незалежною державою і більш ніколи не підлягав покорі чи захисту московського царя».

 

Отже,  цим листом підтверджувалась де-факто влада гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну, що тоді була під зверхністю Туреччини, союзниці Карла ХІІ, про що також йдеться у виданнях, представлених в нашій книжковій експозиції.

 


З сайту https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/07/5/161523/  подаємо лист шведського короля до посла Швеції у Константинополі Томаса Функа від 14 вересня 1711 року.

 

 Королівська Величність має зараз на меті надіслати свою Довірену Особу, Полковника і Надзвичайного Представника, Шляхетного і Заможного Томаса Функа, до Великого Візира для того, щоб заключити з ним договір, який стосується наступних пунктів:

1: Королівська Величність прослухав ті пропозиції, які Мехмет Паша і Хассан Паша зробили від імені Великого Візира щодо того повідомлення, яке надіслав відправлений візирем до Польщі Ага, стосовно відповіді так званих Уповноважених Республіки про марш [durch=marche] Королівської Величності через Польщу.

А саме, якщо Королівська Величність прямуватиме разом зі своїми людьми, то Республіка не зможе відразу ж гарантувати Королівській Величності безперешкодний і безпечний перехід, щоб його у Республіці з почестями зустріли і супроводили під час подорожі країною.

Але якщо Королівська Величність прямуватиме у супроводі кількох Турків і Татарів, йому б допомогли усіма силами. Чому Великий Візир розуміючи, які складнощі можуть бути пов'язані з маршем, обговорив з уповноваженими там особами через вищезгаданих Паш, яким чином можливо б було організувати безпечну подорож через Польщу: вони теж переконалися у тому, що для Королівської Величності безпечнішим було б залишитися на зимування тут у країні, тому що сприятлива пора року для довгого маршу, здається, вже минула.

Королівська Величність надав Пашам повноцінну відповідь на все це; але все одно бажає, щоб Полковник і Екстраординарний Посланець по приїзді до Великого Візира пояснив наступне:

 

 

1. Що ті особи, з якими відправлений Ага провів переговори, не можуть вважатися Уповноваженими Республіки, а ще менше - представниками, тому що вони лише кілька офіцерів з армії Короля Августа, яких підтримує ворог південної Республіки Цар; і [вони] скоріше за все мають називатися Повстанцями ніж депутатами Республіки.

2: Що вже давно було очевидним, що такі складнощі були б створені, і що це вже давно продемонстрували Великому Візирю; але він ніколи не хотів роздумувати над цим і лише довіряв пустим словам і вказівкам Московитів: чиє шахрайство зараз стає все більш очевидним, зважаючи на те, як вони всупереч підписаному договору відмовляються повертатися додому у свою країну і лише розповсюджуються у Польщі, і планують залишатися там протягом зими.

3. Стосовно пропозиції, що Його Величність міг би дещо довше залишатися у цьому місті, Полковник і Екстраординарний Посланець має пояснити, що це не в інтересах Королівської Величності, і що він за першої ліпшої можливості планує виїхати звідси і прямувати до своєї Країни.

Креатур Короля Августа, яких у Польщі підтримує цар, не так багато, і їх легко буде втримати на відстані, якщо Великий Візир, після часто повторюваних наказів Високої Порти, швидко надасть Достатній Ескорт. Королівська Величність запевняє, що ця частина і правильні патріоти з Республіки, тільки-но Королівська Величність приїде, приєднаються до нього і відженуть цю огидну компанію.

Якщо будуть заперечення стосовно того, що значний за кількістю і сильний Конвой з Турків і Татарів не зможе безпроблемно знайти все необхідне для свого перебування у Польщі; то Полковник і Екстраординарний Посланець має запевнити, що такі побоювання абсолютно марні і безпідставні.

Королівська Величність знає з власного попереднього досвіду, що саме там є доступним з провіанту як для людей, так і для коней: і якщо чогось буде недостатньо, то це краще можна буде придбати за гроші у Польщі, ніж тут, війську потрібно буде надати гроші і провіант на кілька тижнів, тому що московити спожили все, що було на кордоні.

Те, що Московити знайшли там для себе все необхідне у великих кількостях, загальновідомо: і Турецький і Татарський Ескорт, коли прийде зима, зможе знайти для себе такі самі зручні квартири, як і тут вдома.

 

2: Королівська Величність попросив для цього у Високої Порти позику Дванадцять сотень золотих монет [Pungar] для наступного марша; і бажає, щоб Полковник і Екстраординарний Посланець з цього приводу зробив наступне прохання; щоб Королівська Величність отримав всю необхідну підтримку для того, щоб Він зміг розпочати марш.

Королівська Величність не вимагає цього як виконання обов'язку, а лише як підтвердження дружніх стосунків, які Королівська Величність завжди визнає і у майбутньому справді поверне оплату за все.

3: Якщо Великий Візир заявить про бажання домовитися з Царем, то Полковник і Екстраординарний Посланець має відповісти, що він ні про що не може торгуватися з Російськими [Rijske] Міністрами до того, як Королівська Величність підписав би якийсь договір і домовився з Високою Портою про спосіб, яким можна було б примусити Московитів виконати бажані умови договору, і якщо б вони не погодилися домовитися з Королівською Величністю на тих умовах, які Королівська Величність вже раніше описав у договорі і узгодив з Високою Портою, і які були визнані Царем як прийнятні.

Було б необхідним у цьому випадку, щоб Королівська Величність і Висока Порта спочатку домовилися і підписали б договір про те, яку заставу і яких заручників потрібно було б отримати від Московитів для гарантування того, що вони виконають все, що обіцяють, і щоб вони погодилися виконати все, що від них вимагають: і якщо Московити вирішили б після цього порушити те, що вони вже одного разу пообіцяли виконати, то необхідно було б вже зараз вирішити, що вимагатимуть від обох сторін і як можна буде помститися.

4: Якщо станеться так, що Полковник і Екстраординарний Посланець не зможе узгодити попередній пункт між Королівською Величністю і Високою Портою, щоб змусити Царя прийняти умови і дотримуватися домовленостей: і якщо Турки пояснять, що хотіли б дотримуватися умов нещодавно підписаного з Москвою миру, потрібно буде домовлятися про те, щоб певні зміни відбулися: або швидким звільненням Великого Візира, тому що з новим Візирем можна краще домовитися, у такому разі потрібно переконатися, що все з того, що не вдалося зробити правильно попередньому Візирю, буде виправлено: або потрібно буде зачекати, поки сплине той час, який виділили для того, щоб звільнили фортеці: таким чином зіткнення безпомилково відбудеться: у той час як Росіяни ніколи не виконують того, що зобов'язуються робити у договорах, можна отримати кращу нагоду і повернутися до попередніх домовленостей, і знову налаштувати Турків на те, щоб усіма силами напасти на спільного ворога: що є правильним спільним з Турками наміром, у той самий час Полковник і Екстраординарний Посланець не повинен показувати великої зацікавленості у цьому, поки вони самі не продемонструють готовність діяти.

Але він має весь час працювати для досягнення того, що описано у договорі, про те, що потрібно зробити у Польській справі, а саме, що Цар не буде вмішуватися у неї, а виведе звідти своє військо, і Король Станіслав буде у майбутньому визнаний як повноправний Король Польщі, і отримає повноваження у всіх сенсах: не тільки в інтересах Високої Порти, а і в інтересах Королівської Величності є те, щоб Республіка Польща надалі перебувала у своїх колишніх правах і свободах під час правління короля Станіслава.

І що фальшиві і необґрутновані твердження, які роблять Росіяни, щодо того, що їх викликали і утримують в країні депутати Республіки; коли відомо[,] що це лише кілька Повстанців, які все ще підтримують скинутого Короля Августа, з такими шкідливим наступом: які жодним чином не мають права називатися депутатами Республіки.

 

Полковник і Екстраординарний Посланець повинен зробити так, щоб Великий Візир швидко це зрозумів. І якщо Республіка вирішила б терпіти там Царя і надалі, на що Республіка жодним чином не погодиться.

То це було б повністю проти інтересів Високої Порти і Швеції, щоб йому дозволили там перебувати і отримати перевагу; і він взагалі не має права там перебувати, виходячи з умов того договору, який нещодавно був підписаний з Високою Портою; що повністю забороняється, і там немає жодного положення, яке дозволяло б якомусь представнику шляхти запросити його армію всупереч вимогам цього договору, залишити її у Польщі, і щоб таким чином у Московитської армії було більше прав на те, щоб залишитися там і таким чином зруйнувати всю Польщу і примусити її опинитися під своїм гнітом.

5: Водночас він має наполягати на тому, щоб ця Стаття, яка затверджує свободу України і всіх Запорожців, негайно ж і повністю стала чинною, щоб таким чином вся Україна і Військо Запорозьке в повному обсязі отримали давні свободи і вольності, а також отримали власність землею у своїх давніх кордонах під керівництвом теперішнього гетьмана Пилипа Орлика; так, щоб народ, який описаний вище, одразу ж отримав статус незалежної Держави, і більше ніколи і жодним чином не був під послухом Царя чи його протекцією.

6: Якщо Полковник і Екстраординарний Посланець домовлятиметься з Великим Візирем щодо витрат на Польське військо, то йому варто було надати щоденну підтримку, поки воно тут перебуває, щоб воно одразу ж, протягом трьох днів почало отримувати допомогу. Щодо решти, то Його Величність запевняє, що його Довірена Особа, Полковник і Екстраординарний Посланець отримає невщухаюче схвалення Його Величності. Надано у Бендерах 14 вересня 1711.

Карл

(Переклад листа українською мовою. Автор перекладу Марина Траттнер)

вівторок, 12 липня 2022 р.

НА КНИЖКОВИХ СТОРІНКАХ ПО РІДНОМУ МІСТУ

 


Відповідно до Міської цільової програми розвитку туризму в місті Києві бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «На книжкових сторінках по рідному місту».

Частина нашої книжкової експозиції вже була представлена у нашій виставці до Дня Києва. В нашій сьогоднішній виставці представлені книжки як про старожитній і навіть достарожитній Київ, про його історичні місця, так і про події  Української революції 1917-1921 років, Другої світової війни на берегах Славутича, про видатних людей, що жили і творили в його межах, про наше сучасне місто на межі ХХ-ХХІ століть.

Серед них відвідувачам можна порекомендувати книжку, яку ми раніше не виставляли у наших експозиціях, - «Київ та його давня давнина у творах народних» Олександра Тулуба.  Адже  власне історико-документальних видань про стародавній Київ обмаль. Отже, неабиякою знахідкою для допитливих читачів буде ця книжка, де Київ виступає об’єктом усної народної творчості, наповненої переказами й легендами, символами й образами.

Представлені книжки допоможуть нам ніколи не повинні забути всіх тих, хто мужньо обороняв місто в липні – вересні 1941 року, тих, хто з надзвичайно великими втратами для себе звільняв наше місто восени 1943 року, і  те, що зараз за волю України в боротьбі проти новітніх фашистів – вже російського походження продовжують гинути сини і дочки нашої країни. До нашої експозиції увійшли також книжки про Євромайдан і початок війни на Сході України.

Героям – слава!

четвер, 7 липня 2022 р.

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ У КИЄВІ

 

«Лише велика нація могла породити великого поета»



Пропонуємо Вам книжкову виставку 
«Олег Ольжич у Києві», присвячену 115-річчю від дня народження Олега Ольжича. Олег Ольжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба), народився 8 (21) липня 1907 р. в Житомирі в родині відомого українського поета Одександра Олеся (Кандиби). Навчався на філософському факультеті Карлового університету, паралельно також в Українському вільному університеті. Восени 1930 р. захистив докторську дисертацію на матеріалах трипільської кераміки Галичини. 1929 року в багатьох журналах з’являються поетичні твори Олега Кандиби. Він - автор поетичних збірок «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940) та посмертно виданої «Підзамчя» (Мюнхен, 1946), перевиданих у збірках «Поезії» (Нью-Йорк, 1956) та  «Величність» (Чікаго, 1969), низки праць з археології.                                                                                                                                                   
В останні роки життя Олег передовсім – політик, революціонер. У 1938 р. утворює і розбудовує Культурно-освітню референтуру Проводу ОУН, очолює Революційний Трибунал ОУН (1939-1941). У 1938-1939 роках брав активну участь у діяльності Карпатської України - в її збройній боротьбі проти угорських окупантів.  В 1941-1942 роках О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. Після арешту Андрія Мельника - Голова ПУН ОУН (січень- червень 1944). 25 травня 1944 р. заарештований гестапо у Львові. В ніч в ніч з 9 на 10 червня 1944 р. його закатували у концентраційному таборі Заксенгацзен. Символічна могила Олега Ольжича перенесена на Лук’янівське кладовище нашого міста. Перепоховання відбулося у супроводі добровольців ОУН, що воюють на Сході України.                     


Читачів нашої бібліотеки повинен зацікавити надзвичайно емоційний спогад О.Дніпрової 

«

О.Ольжич у Києві» в книзі 

«

На зов Києва» (Київ,

«Дніпро

», 1993), адже з грудня 1941 р. до березня 1942 р. Ольжич мешкав в Києві у її батьків. У цій книжці є багато цікавої інформації про діяльність Олега Ольжича та його товаришів по вихованню національної свідомості українців, пробудженню та звільненню їх від насадженої комуністичної ідеології. Ольжич налаглджував підпільну мережу ОУН в Україні, а в        жовтні 1941 р. 

став одним з організаторів політично-громадського центру - Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських   націоналістів Олег Ольжич переїхав до Львова.                                                                                                  
Нашим читачам і відвідувачам пропонуємо також повне зібрання поетичних творів поета, уривки із спогадів, бібліографія й фотоматеріали в книзі «Цитаделя духа» Олега Ольжича (Братислава, 1991); радіолекцію «Сила віри в поезії О.Ольжича» Яра Славутича (Славутич Яр, Твори, том третій, Київ, 1998); есе «О.Ольжич – поет національного героїзму» Володимира Державина (в книзі «Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.» - Київ, «Рось», 1994), есе «Покликаний Україною» в чудовій антології Миколи Жулинського «Українська література: творці і твори» (Київ, «Либідь», 2011), есе «Ностальгія за перемогами» Михайла Слабошпицького в його прекрасній збірці «25 українських поетів на вигнанні» (Київ, «Ярославів Вал», 2012). В есе «Послідовний у правді» Євгена Сверстюка (в книзі «З історії незакінченої війни» Юрія Шевельова – Київ, 2015) йдеться про можливі спільні зусилля НКВД і гестапо по знищенню Олега Ольжича для

протидії зв'язку ОУН з європейським рухом опору.



  

 
На фасаді будинку на вулиці Льва Толстого, 15, у якому в 1941-1942 року мешкав Олег Ольжич 2004 року відкрито його меморіальне погруддя. 




В цьому будинку на колишній вулиці Кузнечній ( Антоновича, 64/16 ) багато років жив Олександр Олесь ( Кандиба) з маленьким сином Олесем (майбутнім Олегом Ольжичем). Саме в цьому будинку родина Кандиб відчула страхіття жахливого багатоденного гарматного бомбардування  нашого міста так званими братами з Росії, загибель друга Олександра Олеся в іншій кімнаті його квартири під час  обстрілу.