пʼятниця, 28 липня 2023 р.

Щеплення дітей: бібліотека ім. Петра Панча рекомендує!

         Інфекційні хвороби небезпечні своїми ускладненнями, що можуть призвести до інвалідності, а деякі — навіть до смерті. Інфекційні хвороби, від яких (або від тяжких ускладнень яких) можна захиститися за допомогою імунізації, передаються від інфікованої особи до здорової, як правило, повітряно-крапельним шляхом.

        Імунізація (за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я) — це процес, завдяки якому людина набуває імунітет, або стає несприйнятливою до інфекційної хвороби, і який зазвичай здійснюється шляхом введення вакцини.

        До інфекцій, яким можна запобігти щепленнями, належать: кашлюк, дифтерія, правець, поліомієліт, кір, епідемічний паротит, краснуха, гепатит B, гемофільна інфекція, пневмококова інфекція, менінгококова інфекція, ротавірусна інфекція, вітряна віспа, гепатит A, папіломавірусна інфекція та інші.

        Вакцини стимулюють власну імунну систему організму до захисту людини від відповідної інфекції або хвороби.

        Вакцинація має на меті захистити організм від інфекції, запобігти важкому перебігу та появі ускладнень від неї.

        Дитина, яка не отримала щеплення проти тих чи інших інфекцій, наражається на великий ризик захворіти, особливо якщо таких дітей стає з року в рік більше.

        Застосування вакцин знижує вірогідність поширення відповідних інфекцій у сотні разів. На сьогоднішній день альтернатив вакцинації з метою профілактики захворювання на відповідні інфекції немає.

        Ризик поширення захворювань серед дітей, які не отримали щеплення, значно вищий, ніж у захищених шляхом вакцинації.

        Щороку завдяки щепленням у світі вдається зберегти 2,5 млн дитячих життів. Ось кілька фактів про досягнення вакцинації:

- завдяки вакцинації людство перемогло натуральну віспу;

- захворюваність на поліомієліт знизилася на 99%, ще трохи й людство назавжди знищить цю страшну хворобу;

- знизився рівень захворюваності на правець, дифтерію, кашлюк, краснуху, захворюваність менінгітами, раком печінки;

- глобальна смертність від кору знизилася на 75%;

- знизилася щорічна смертність від правця новонароджених більш ніж у 13 разів.


        Охоплення вакцинацією на рівні 95% населення країни дає можливість забезпечити повноцінний захист населення від спалахів та епідемій інфекційних хвороб, яким можна запобігти щепленнями, — це називається колективним імунітетом. У разі зниження популяційного імунітету рівень захворюваності на інфекції, проти яких здійснюють вакцинацію, зростає.

        ВООЗ застерігає, що якщо рівень охоплення населення країни щепленнями падає на кілька %,  це створює сприятливі умови для поширення інфекційних хвороб, що нижчий колективний імунітет, то вище шанс виникнення спалахів та епідемій.

середа, 26 липня 2023 р.

Подорож у Київську Русь (до Дня Хрещення Київської Руси-України)

28 липня Україна святкує день Хрещення Руси-України. На державному рівні цю знаменну подію було затверджено указом Президента України Віктора Ющенка від 25 липня 2008 року.  День і рік хрещення достеменно невідомі, проте більшість істориків вважають, що Київську Русь рівноапостольний кня зь Володимир Великий хрестив у 988 році, а день було обрано на честь вшанування його пам'яті. 

Не беручи під сумнів значимість і вагу того, що здійснив Володимир Великий у 988 році, зазначимо лише, що християнство на наших теренах запроваджували поступово, протягом кількох століть, починаючи ще з апостола Андрія. Перше Хрещення Руси, відоме також як "Фотієве" (Фотій - вселенський патріарх), відбулося  за часів Аскольда, тобто за 120 років до події, яку ми відзначаємо. Після невдалого походу Аскольда на Константинополь князь зацікавився вірою свого ворога. Переконавшись в істинності християнства, він прийняв таїнство Хрещення з іменем Миколай. Після цього Аскольд ще 15 років керував Києвом, а потім під час зміни влади його було вбито. Так припинила своє існування  перша княжа династія києвичів. Могилу Аскольда народ дуже шанував, ця місцевість у Києві й досі має назву Аскольдова могила. Згодом вдячні кияни збудували тут церкву на честь святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійських. До цього храму ходила на молитву бабуся Володимира Великого рівноапостольна княгиня Ольга. На жаль, Святослав, син Ігоря та Ольги, зруйнував цю дерев'яну церкву. А от його син, Володимир Великий, згодом побудував новий Миколаївський храм. У XV столітті тут постав Микильський Пустинський монастир. Ну і всі ми пам'ятаємо, що у 1918 році на Аскольдовій могилі поховали юнаків, які загинули під Крутами. Взагалі цвинтар навколо храму налічував понад 200 поховань. За радянської влади цей некрополь було знищено. У новітній українській історії ця свята місцина знову приймає загиблих за рідну землю. Під час Революції Гідності тут поховали майданівця, що згорів у Будинку профспілок, у 2015 році -  трьох учасників Дебальцевської операції, серед яких один доброволець зі США. І от зараз, під час широкомасштабного вторгнення росії, останній свій притулок на Аскольдовій могилі знайшов легендарний Да Вінчі. Підсумовуючи, зазначимо, що Аскольд, вочевидь, не мав на меті зробити християнство державною релігією, це втілив згодом у життя Володимир Великий, але навернення частини мешканців Києва все ж таки відбулося, що дає підстави говорити про перше хрещення наших святих теренів. 

Так у чому ж тоді визначальність події, яка відбулася за Володимира Великого? Звісно, крім бажання духовного очищення від гріхів, у цьому виборі було політичне підґрунтя. По-перше, хрещення дало змогу Володимирові одружитися із сестрою візантійського імператора Анною. Про такий династійний шлюб мріяли десятки тогочасних можновладців, оскільки Візантія тоді вважалася найрозвиненішою країною. По-друге, зробивши християнство державною релігією, Володимир Великий об'єднав країну, посилив княжу владу і зміцнив зв'язки Київської Руси з іншими державами. По-третє, прийняття християнства сприяло бурхливому розвитку архітектури, культури, зокрема освіти, науки, живопису тощо. 

Найбільшою трагедією для нашої країни стало те, що московити привласнили історію Київської Руси. Спочатку у 1686 році московські попи обманом підпорядкували собі київську митрополію. Константинопольський патріарх Діонісій продав нашу церкву мокшанським варварам за "три сорока соболей и 200 червонных". Того ж року було спеціально скликано собор, на якому Діонісія позбавили патріаршого сану за неканонічну передачу митрополії, але виправляти тоді цей злочин ніхто не став. У 18 столітті московити привласнили нашу назву.  Петро перший оголосив московське царство "российской империей". Заради справедливості зазначимо, що відбулося це, на жаль, за сприяння нашого геніального Феофана Прокоповича, який був великим прихильником царя петра і який, власне, і подарував назву ворогу. Продовжила справу петра першого катерина друга, створивши спеціальну комісію, завданням якої було приховати справжню історію московських варварів і виписати нову - яка б корінням сягала Київської Руси. Так поступово ця брехня про "спільну колиску" укорінювалася в мізках як росіян, так і, на жаль, українців і білорусів. Тому ми досі, незважаючи на те, що в 2019 році українська церква отримала Томос про автокефалію, попри те, що другий рік триває повномасштабне вторгнення московитських варварів на наші святі землі, охрещені світлом Христової віри тоді, коли на місці москви були непролазні болота, маємо  всередині країни московську церкву, яка пропагує серед вірян руський мир, яка переховує на своїй території зброю і військових і очільник якої благословляє військо на вбивство своєї ж пастви. За Києво-Печерську Лавру й досі точиться боротьба - і духовенство, і віряни чинять спротив. Дві інші Лаври - Почаївська та Святогірська  (яка, до речі, дуже постраждала під час окупації) і зараз перебувають у руках московських попів. 

За час повномасштабного вторгнення постраждало понад 400 культових споруд. Показово, що більшість із них - саме УПЦ МП.  Ми бачимо зруйновані храми на Донеччині (більшість), Чернігівщині, Сумщині, Харківщині, Житомирщині, Вінничині. Останній випадок - 22 липня зруйновано Свято-Преображенський собор, найбільший православний храм Одеси.

Страшні випробування ми зараз проходимо, але пам'ятаймо, що говорить Святе Писання: Бог осміяний бути не може. Що посіє людина, те й пожне. Бог завжди на боці правди. Тож стоїмо, молимося Богу, віримо ЗСУ! Переможемо!

Також у День Хрещення Руси-України ми відзначаємо ще одне свято - День Української Державності, встановлене указом Президента України Володимира Зеленського 24 серпня 2021 року. Оскільки в 2023 році ПЦУ та УГКЦ перейшли на новоюліанський календар, наступного року день Хрещення Руси-України та День Державності ми відсвяткуємо 15 липня.  

Для всіх, кого цікавить минуле України, зокрема доба Київської Руси, бібліотека імені П. Й. Панча пропонує книжкову виставку.                                                                                                                                                           

вівторок, 25 липня 2023 р.

ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО І «СПРАВА БЕЙЛІСА»

«Мені випало стояти в опозиції до будь-якої влади»



        До 170-річчя від дня народження Володимира Галактіоновича Короленка (27(15).07.1853-25.12.1921) бібліотека ім. Петра Панча пропонує історично-бібліографічну довідку «Володимир Короленко і «справа Бейліса»Серед культурних діячів межі XІX-XX століть вирізняється колоритна постать Володимира Галактіоновича Короленка. Без нього неможливо уявити літературу й історію тієї доби. Важко знайти людину, яка мала б такий моральний авторитет у всіх верствах суспільства, від селян до урядовців. З ним рахувалися чи не погоджувалися, та не помічати його було неможливо. Ім'я його володіло в дореволюційній Російській імперії великою силою етичного авторитету, як письменника-реаліста і найбільшого демократичного публіциста другої половини XIX в., майстра художнього і соціального нарису. Коли після Лютневої революції 1917 року обговорювали нову форму правління, ймовірним президентом Росії Луначарський називав Короленка!
 
        За власні політичні погляди середній син житомирського повітового судді майже шість років провів у в’язницях та на засланні. На наше щастя, професійним революціонером він не став, а зумів правду народницької інтелігенції перетворити у високу літературу. 
 
        Свобода і справедливість - це девіз його творчості, суспільної діяльності, всього його життя. Він був одержимий гуманістичною, красивою мрією про вільну, як птах, людину, про людську рівність і щастя. 

        Він не пристав до жодної партії, вважав, що це обмежує свободу особистості й незалежних суджень. Він, письменник зі світовим ім’ям, не обмежувався лише літературою. Його хвилювало все, що відбувалося в суспільстві, і він ніколи не шкодував свого часу для захисту людини, до якого б соціального стану вона не належала. Коли на початку 1900-х років у Полтаві й інших містах імперії прокотились єврейські погроми, завдяки слову Короленка світ дізнався про цю ганьбу, і погроми були припинені. А в грудні 1905 - січні 1906 рр. на Полтавщину прибув каральний загін статського радника Філонова, котрий мав особливі повноваження: «Патронів не шкодувати, жертви не рахувати». І Короленко не змовчав. 12 січня 1906 року газета «Полтавщина» вмістила його «Відкритий лист статському раднику Філонову», де обстоювалося право селян на волю. 
       
           У 1913 році в Києві розглядалася «справа Бейліса». Короленко пише: «Перебуваю у Києві, власне, тому, що не міг би собі під час підлости знайти місця в Полтаві». 
        
                               Менахем Мендель Бейліс. Стара фотографія

        Невеличка інформація про «справу Бейліса». У суботу 20 березня 1911 р. дванадцятилітній православний хлопчик Андрій Ющинський не повернувся додому з Софіївського духовного училища. Невдовзі його тіло з численними ножовими пораненнями було знайдено в печері неподалік від дому.

        Основна версія, висунута слідчими і представниками київської чорносотенної організації «Двоголовий орел», - це вбивство Андрія євреями буцімто для того, аби використати кров хлопця в приготуванні маци на юдейське свято Песах.  Чорносотенці різко виступали проти українського сепаратизму, але головними своїми ворогами вважали євреївЗалучений до слідства експерт, відомий київський психіатр Іван Олексійович Сікорський, батько одного з найвідоміших авіаконструкторів світу, винахідника гвинтокрилів Ігоря Сікорського, погодився дати відповідь на питання прокуратури, чи можливо на підставі аналізу трупа убитого визначити національність убивці. Сікорський заявив, що вбивцями хлопчика є євреї. Ксьондз І.Пранайтіс навмисно підібраними з єврейських книг уривками текстів «доводив» невгамовну ненависть євреїв до іновірців і насамперед до християн. Отже, залишилося тільки підшукати для процесу його головного героя – вбивцю-єврея. І він знайшовся. У злочині звинуватили 37-літнього прикажчика цегельного заводу, батька п’ятьох дітей Менахема Менделя Бейліса. 

         Саме цю версію підтримали російські офіційні кола, адже вона дозволяла переконувати суспільство у необхідності й надалі обмежувати права євреїв.  В офіційній пресі, що підхопила саме цю версію, почалася антисемітська кампанія. Проте вона наразилася на рішучий спротив суспільства. У Харкові та Одесі відбулися масові протестні акції; письменниками Володимиром Короленком і Максимом Горьким був створений громадський комітет на захист М.Бейліса. Організація видала відозву проти розпалювання антисемітизму, підписану 83-ма діячами культури. 

        Найбільш аргументованою була версія слідства про бандитське вбивство. Вона ґрунтувалася на факті знайомства і дружби жертви з сином Віри Чеберяк – мешканки Подолу, яка займалася збутом крадених речей. Слідчий Микола Красовський, який від самого початку підтримував «бандитську» версію, був відсторонений від слідства.

        Лише через два з половиною роки після затримання М.Бейліса у липні 1911 р. його справа була передана до суду. Склад присяжних був свідомо сформований з числа селян, які не могли похвалитися високим рівнем освіти та за логікою сторони обвинувачення мали вірити в існування «єврейських кривавих ритуалів» та відповідно – винуватості Бейліса. 

         На процес у Київ приїхав В.Короленко. Його стаття «Панове присяжні засідателі» про беззаконня чорносотенців облетіла всі прогресивні видання. Окрім того, B.Короленко опублікував у газетах Києва і Петербурга багато викривальних статей і кореспонденцій про справу Бейліса. Кривавий наклеп засудили й українська інтелігенти: М.Грушевський назвав його ініціаторів «прислужниками племінної та расової ненависті», «фахівцями ритуальної легенди», творцями «кошмарної фантазії й нелюдської злості»; у тому ж дусі висловився громадський діяч С.Єфремов, а Софія Русова, співредактор першого українського журналу «Світло», видала в 1911 р. брошуру «Слово правди про євреїв».                                                                                                                     

          Незважаючи на тиск прокурора Віппера, антиєврейську налаштованість влади, 10 вересня 1913 р. суд присяжних засідателів виправдав М.Бейліса.

        Василь Шульгін в газеті «Кіевлянин» написав: «Низкий поклон этим киевским украинцам, чьи безвестные имена опять потонули в океане народа! Им - бедным, темным людям - пришлось своими неумелыми, но верными добру и правде руками исправлять злое дело тех, для кого суд - только орудие»  (Киркевич Виктор. Киев и "Кiевлянинъ". Киев, 2005, стор. 49).

           Попри те, що тисячі людей вітали справедливий вирок суду, М.Бейліс отримував численні анонімні погрози. Тож, сім’я вирішила залишити Російську імперію. У 1914 р. Бейліси вирушили в Палестину, пізніше перебралися до США. Там Мендель написав мемуари «Історія моїх страждань». У 1934 р. він помер та був похований у Нью-Йорку.

            Володимир Короленко привітав падіння самодержавства: «Доля подарувала нам такого царя, котрий робив не просто вражаючі дурниці, а дурниці начебто за планом, продиктованим якимсь іронічним генієм історії... Над російською землею розгорілася нарешті бурхлива й хмарна, але, будемо сподіватися, незгасна зоря свободи». А далі Володимир Короленко не зміг зрозуміти завдань пролетарської революції, бо «совість епохи» ніколи не йняла віри ні утопіям минулого, ні утопіям майбутнього. На зміну одній ілюзії – про справедливу державу, прийшла інша ілюзія – про «світле майбутнє». Він зрозумів, що «зоря свободи» стала недосяжною мрією. Письменник не сприйняв введення соціалізму шляхом терору й придушення свободи. Думкою про втрачену свободу пройнятий цикл листів Короленка до наркома освіти Луначарського, написаний 1920 року в Полтаві. Ці шість листів задумані автором як цілком особисті звернення до влади з приводу конкретних випадків червоного терору. У своїх листах невтомний правдошукач із гнівом викриває брехливість і примітивну демагогію нової влади. «Як ви дізнаєтеся і як ви виражаєте волю народу? Вільної преси в нас немає, свободи голосування також... У містах почався голод, насувається грізна зима, а ви піклуєтеся лише про фальсифікацію думки пролетаріату». Треба було мати величезну громадянську мужність, щоб у часи червоного терору писати такі рядки члену уряду. «Ви убили буржуазну промисловість, нічого не створили натомість, і ваша комуна є величезним паразитом, що харчується від цього трупа... Запроваджуючи негайний комунізм, ви надовго відбили бажання навіть від простого соціалізму, затвердження якого є нагальним завданням сучасності».                                                                                                                   

            Не випадково листи завершує запитання: «Уряд гине від брехні... Можливо, ще є час повернутися до правди, і я певен, що народ, який сліпо йшов за вами шляхом насилля, з радістю піде шляхом повернення до свободи... Однак чи можливо це для вас?» 

         Останнє клопотання письменника припадає на 16 грудня 1921 року, за 9 днів до його смерті. І все це він робив, не припиняючи літературної праці! Добре сказав один із сучасників: «Найкращий твір Короленка — це його життя».
                
        Комуно-російський режим творив в Україні культ Короленка багато десятиліть. А читачі поважного віку і не тільки пам'ятають його «Детей подземелья», «Слепого музыканта». Одночасно всі з розумінням сприймали згадку про Короленка, 33.
        
        А як оцінювали Володимира Короленка видатні українські діячі, які жили з ним в одну епоху? В книзі «Микола Міхновський. Спогади. Свідчення. Документи» (автори Роман Коваль і Юрій Юзич. Видавництво Марка Мельника, 2021) в розділі «Зрадникам мого народу руки не подаю» знайомимося зі згадкою Сергія Шелухіна, генерального судді УНР, про громадянський вчинок Миколи Міхновського, який відмовився подавати руку російському письменнику Володимирові Короленку.
 
        Відомо, що Короленко на запитання, яку батьківщину він уважає своєю, відповів: «Моя родина - великая русская литература!»

        А ось спогад Євгена Чикаленка про розмову з Короленком, з яким випадково зустрівся у поїзді 15 березня 1912 року. Короленко розповідав Чикаленкові: «Ви ж добре знаєте «русскій язикъ» (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?». 

        І зараз в умовах війни з неофашистською Московією за саме існування України наша п'ята колона, наші професійні захисники російської мови повторюють те ж саме. Навіщо говорити рідною мовою, коли ти знаєш «русскій язик»? Якщо є російські книжки, навіщо читати українські?!

        Нашим читачам і відвідувачам пропонуємо кілька цікавих видань. В першу чергу, це надзвичайно емоційна розповідь «Володимир Короленко (1853-1921) «...Найкрасивіше і найпривабливіше серед усіх наших міст» з книги Дмитра Лаврова «Святий Київ наш великий...» (Київ, «Криниця», 2002). Автор порівнює Володимира Короленка з Сократом!

        Ігор Гирич в своєму «Історичному путівнику по Києву» (Київ, «Українські пропілеї», 2016) розповідає про улюблений готель Володимира Короленка на розі Володимирської і Богдана Хмельницького, де він зупинявся під час відвідин Києва.

        Також цікавими будуть для читачів «Нариси з історії та культури євреїв України» упорядників Леоніда Фінберга та Володимира Любченка (Київ, «Дух і Літера», 2008) і «Історія євреїв України» Олександра Наймана (Київ, «Ін Юре», 2002), «Судьбы и время» Элеоноры Блажко (Київ, Вадим Карпенко, 2007). 

         



        













                            

вівторок, 18 липня 2023 р.

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР 1937-1938 РОКІВ ОЧИМА УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

        




           Великий терор - масштабна кампанія масових репресій щодо громадян, яка була розгорнута в Радянському Союзі у 1937-1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних опонентів, залякування населення, а також зміни соціальної та національної структури суспільства. Задля «єдиної історичної спільності людей - радянського народу» умертвлялась національна самобутність усіх народів. 

          Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших                антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р. В Україні з 1935 по 1951 р. жертвами розкуркулення стали понад 2 млн. 800 тис. осіб. За період Великого терору, за оцінками істориків, було засуджено 198918 осіб, дві третини з яких - до розстрілу. Інших відправлено до радянських концтаборів. 19 травня 1938 р. була найкривавіша ніч у Києві. У в'язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним з найбільших на території України. 27 жовтня - 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох (Карелія) було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців.

        В нашій книжковій експозиції звертаємо увагу відвідувачів на написані на підставі власного досвіду спогади Семена Підгайного (1907-1965), видані 1947 року в еміграції в Німеччині під промовистою назвою «Українська інтелігенція на Соловках». Семен Підгайний був на засланні на Соловках у період з 1933 по 1941 роки. Він дає короткі розповіді про перебування на Соловках 43 осіб. Літературні портрети Підгайного, списані з невільників, є одним з безцінних і нечисленних джерел-літописів соловецького концтабору. Героями були академіки Матвій Яворський, Степан Рудницький, Михайло Слабченко, професори Федір Пущенко, Олександр Яната, літератори Микола Зеров, Павло Филитпович, МИкола Куліш, Євген Плужник, Олекса Слісаренко і багато інших митців, науковців, державних діячів. Біографічний твір «Недостріляні» вражає описом поневірянь Підгайного по тюрмах. ДПУ переміщало Підгайного з однієї в'язниці до іншої, аж поки , нарешті, закинуло його у Соловецький табір особливого призначення. Підгайний розповідає про слідчого, який «згадував усіх і вся, вимагав, стукаючи по столу, щоб я запам'ятав, що на Кубані ніяких українців нема, що Кубань поспіль руська, що там були лиш куркулі-саботажник, петлюрівці, бандити і що я один з тих, що туманив порядних людей, і що ця, як він сказав, «зараза» йде з Харкова і Києва».

         Іван Багряний (1906-1963) зумів перетворити власні поневіряння в сталінських катівнях, блукання сибірськими хащами та пеклом Другої світової війни на літературу. В нашій виставці представлений передрук погромної статті О.Правдюка про творчість Багряного «Куркульським шляхом», яка була поміщена в журналі «Критика», число 10 за 1931 р. Після її появи Івана Багряного було ув'язнено, а потім заслано на три роки на Далекий Схід Росії. В Україні його знову арештували 1938 року - за нібито участь у «націоналістичній контрреволюційній організації».

        Найвідоміший пригодницький роман «Тигролови» був написаний і виданий 1944 року як «Звіролови» у львівському журналі «Вечірня година». У Німеччині Багряному довелося повністю відновлювати текст з пам'яті; цю відновлену версію було видано 1946 року під назвою «Тигролови». Роман перекладали англійською, нідерландською, німецькою, іспанською та іншими мовами. В нашій експозиції представлена також стаття Івана Багряного «Народження книги» (1956) про народження його «Тигроловів»«Сад Гетсиманський» (1948-1950) є переосмисленням перебування автора у в'язницях Харкова. Багато його героїв мають реальних прототипів. Автор розповідає про людей, заарештованих під час Великого терору: про їхнє життя і смерть, про безумний побут у переповнених камерах, де, проте, знаходився час і місце для лекцій та переказів книжок, про тортури і бунти, про спроби стратегій «підозрюваних» на допитах, де їм висували абсурдні звинувачення. 

        Хронологічно третім у нашій експозиції є Григорій Жученко (1918-2011), більше знаний як Яр Славутич, - поет, мовознавець, літературознавець, перекладач. В час навчання в Запорізькому педінституті Григорієві за читання «заборонених книжок» довелося «познайомитися» з катівнями НКВС. У 1941 р., ставши підпільником на північній Київщині, Чернігівщині та Стародубщині, Григорій поміняв своє ім'я та прізвище на Яра Славутича (у 1940 р. Максим Рильський редагував першу збірку Григорія «Слово про Запорозьку Січ», на титульній сторінці якої стояв псевдонім «Славутич»). У підпаленій німецькими окупантами слобідці загине перша дружина Уляна із щойно народженою донькою. В бою з фашистами загинула чота імені Гетьмана Мазепи. Всі ці смерті кликали до помсти. Як воїн і поет Яр Славутич боровся із поневолювачами України і зброєю, і поетичним словом. В нашій виставці він представлений першим в світі мартирологом української літератури, що був надрукований у 1955 р. в Детройті (США) під назвою «Розстріляна муза». Стимулом до цієї книги була його присяга дідові на смертному ложі навесні голодного 1933 року. «...Я мусив скласти йому урочисту присягу - вижити й розказати всьому світові, як сталінська людва нищила Україну...»

         Досить проникливо й мудро писав про знищення цвіту української інтелігенції поет Богдан Кравців (1904-1975) - четвертий за хронологією автор, представлений в нашій експозиції. 21 листопада 1929 р. у Львові відбулося велике віче проти репресій українського студентства на окупованих радянською владою землях, на якому виступив з промовою Богдан Кравців, після чого під радянським посольством відбулися сутички з польською поліцією. Серед арештованих був і Богдан Кравців, представлений в нашій експозиції книжкою «Зібрані Твори. Том ІІІ» (Київ,«Світовид», 1994). Вашій увазі пропонуємо написані в еміграції літературознавчі праці «Обірвані струни» (передмова до однойменної антології поезій полеглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945) (1955),  «На багряному коні революції. До реабілітаційного процесу в УРСР» (1960) і «Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр.» (1962). 

        П'ятим автором в нашій експозиції є Юрій Лавріненко (1905-1987). У роках 1933-1935 був декілька разів арештований, а з 1935 по 1939 рік відбував термін у Норильському концтаборі. Упорядник, автор передмови і післямови «Розстріляного відродження: Антології 1917-1933». Це антологія творів розстріляних, і «переховихованих» і пропалих безвісти українських поетів та прозаїків 1920-1930 років. Видана в 1959 р. у Парижі з ініціативи і коштом Єжи Гедройця. Основний принцип був «давати тільки те, що після терористично-голодового удару Москви по Україні 1933 року було вилучене із вжитку».

         Шостий автор нашої книжкової виставки - Віктор Петров (1894-1969) і його «Українські культурні діячі (1920-1940 рр.) - жертви більшовицького терору» (Київ, «Воскресіння»,1992). Влітку 1955 р. в новоствореній «Українській літературній газеті» (Мюнхен, Німеччина) головний редактор Іван Кошелівець починає друкувати розвідку Віктора Петрова від 17 березня 1944 р. «Українська інтелігенція - жертва большевицького терору». Для багатьох емігрантів вона стала чи не єдиним джерелом про культурні репресії в СРСР. Окремим виданням у «Пролозі» вона з'явилася тільки 1959 року. Нашим допитливим читачам рекомендуємо познайомитися з надзвичайно цікавим першим варіантом газетної публікації, яка  подається в журналі «Слово і час» 2010/10. «Терор, скерований проти українських письменників, не носив індивідуального характеру. Індивідуальне нищення окремих письменників оберталося в групове. Справа йшла про винищення цілої української літератури в усьому її обсязі. Знищенню підлягала українська література як така. Тим-то про українську літературу 20-30-х років можна сказати, що це була література знищених!»

         .Останній наш автор - Борис Антоненко-Давидович (1899-1984), якого в попередніх виставках про сталінські репресії ми не представляли. Закінчив гімназію, навчався в Харківському і Київському університетах. Під час Української революції 1917-1921 років був вояком української армії, воював у Запорізькій дивізії під командування Петра Болбочана. Перебував як в УКП, так і в КП(б)У. Чотири арешти у 1922-1923 роках. Член літоб'єднань «Ланка», МАРС.  1933 р. втік від арештів до Казахстану. 1935 року заарештований за участь у «контрреволюційній організації УВО» і засуджений до розстрілу. Згодом розстріл замінили на десять років таборів. Після повернення в Україну 1948 року повторно заарештований і засуджений на довічне заслання в село Малоросєйка Красноярського краю. Звільнений у 1956 р. і знов шалене цькування до самої смерті 1984 р. Його «Сибірські новели» датовані 24 квітня 1971 р., вперше опубліковані в Україні 1989 року. Рекомендуємо ознайомитися на сайті diasporiana.org.ua/proza з додатком до видання  «Сибирських новел» 1990 р. українським видавництвом «Смолоскип» ім. В. Симоненка у Балтиморі-Торонто. Це розшифровка магнітофонного запису спогадів Антоненка-Давидовича про його арешт і слідство «Як я дійшов до життя такого...», зробленого Борисом Тимошенком влітку 1982 р. (стор. 295-308). Особлива увага очній ставці з провокатором Епіком і Євгеном Плужником. На жаль, слід зауважити, що майже чотириста машинописних аркушів його спогадів були вилучені КДБ і знищені. А «Сибірські новели» цікаві і гуманістичні. Письменник виявляє абсурдність і потворність радянської системи.

        В умовах повномасштабної агресії Московії відвідувачам бібліотеки буде цікаво ознайомитися з книжкою Антоненка--Давидовича  «Нащадки пращурів». Так зі спогадів «СВУ» можна зробити висновок, що сутність московської людини не змінилась за сто років!  Чого варта розповідь про перетворення на вбиральню приміщення бібліотеки українського національного клубу, який був захоплений російською офіцернею, яка перебувала на службі у гетьмана Павла Скоропадського (згадаймо Турбіних!). Коли комісія у складі представників міської думи, земства, гетьманського, російсько-добровольчого командування і Сергія Єфремова як представника українського громадянства перевіряла, як використовується клуб, то перед очима комісії «постало бридке видовище дикого вандалізму: розірвані й розкидані по підлозі книжки, загиджені рештки розбитих погрудь Шевченка й Франка, а головне, - разючий сморід від неприбраного людського калу.                                                Да, здесь русский дух, здесь Русью пахнет, - сказав   Єфремов, іронічно повторюючи Пушкінські слова» (Антоненко-Давидович. Нащадки пращурів. «СВУ». Київ, «КМ Academia», 1998, стор. 306).  

            Слід зауважити, що в добу глибокого застою відкрито про сталінські репресії згадувати остерігалися. Рекомендуємо порівняти стиль українських письменників до «посадки» і після «посадки». Так, наші сатирики і гумористи Остап Вишня і Олександр Ковінька «до» - розкуті, гострі, сміливі у виборі тем. «Після» - гладкошерста сатира і безпечний гумор: «про хороше - веселенько».

        Коли ми говоримо про Великий терор 1937-1938 років, не слід забувати, що розстрілювати почали ще в 1918 р., це продовжувалося і в 20-і, і в 30-і. І, наостанок, хочеться сказати про дві чудові антології, упорядковані Юрієм Винничуком, який відкриває для українського і світового загалу забуті, малознані для більшості наших сучасників імена українських письменників.Так, «Невідоме Розстріляне Відродження» містить твори письменників, яких у нас раніше не видавали. А «Соловецький етап» присвячується саме тому останньому етапу 1937 року з Соловків до урочища Сандармох у Карелії.

        Героям - слава! Смерть ворогам!   

 


понеділок, 17 липня 2023 р.

«…І проросла державність України, щоб не загинути уже в віках…»

         До Дня Державності України бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «…І проросла державність України, щоб не загинути уже в віках…». День Української Державності — це нове державне свято, яке з цього року відзначається в Україні 16 липня. Воно було встановлено Указом Президента України Володимира Зеленського 24 серпня 2021 року під час урочистостей до тридцятої річниці незалежності України.

        Це свято сприяє утвердженню спадкоємності більш ніж тисячолітньої історії українського державотворення. Вже перші згадки про заснування міста Києва, про історичні події, пов’язані з діяльністю князя Київського Володимира Великого, який прийняттям у 988 році християнства засвідчив європейський цивілізаційний вибір наших предків, демонструють нашу відмінність від Московії. Володимир Великий хрестив киян, коли на місці майбутньої Москви були лише ліси і болота. Спадкоємицями держави князя Володимира є, зокрема, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руська держава, Українська козацька держава (Гетьманщина), Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава, Карпатська Україна та сучасна Україна.
          А ось древня історія Московії, сучасної Російської Федерації, яка, на думку багатьох дослідників, виступає опосередкованою спадкоєм-ницею Золотої Орди, була повністю переписана в інтересах Російської імперії, а її основою стала історія Київської Русі-України.
 
          В нашій книжковій виставці ми звертаємо увагу в першу чергу на наступні книжки:  «Історія української державності» Ярослава Малика, Бориса Вола і Василя Чуприни (Львів, Світ, 1995); «Творці державного престижу» (Київ, КМ-БУКС, 2021), «Київська  Русь: початки української держави» Раїси Іванченко (Київ, Просвіта, 1995).
 
         Цікавими для читачів нашої бібліотеки також будуть «Історія міста Києва» Максима Берлинського, «Оповіді про стародавній Київ» Гліба Івакіна, подарована бібліотеці автором «З голосу нашої Кліо» Михайла Слабошпицького та інші видання.

        Це наше нове свято ми другий рік відзначаємо в умовах повномасштабної збройної агресії Московії проти України. Для агресора ми не є окремим народом. Путін своє вторгнення називає спецоперацією. Українці же, принаймні активна частина, розуміють, що програти в цій війні – означає зникнути з міжнародної арени. Не всі наші громадяни в змозі захищати країну на фронті. Але будь-хто може долучитися до вивчення історії нашої України, яка була спотворена протягом останніх століть. І наша виставка – це маленький крапля в загальнодержавному опору агресії Москви.
      Ми переможемо. Але ціною великої крові, великих жертв та руйнувань.
      Героям – слава!





вівторок, 4 липня 2023 р.

Перехресними стежками долі (До дня народження Петра Йосиповича Панча)

 


Сьогодні виповнюється 132 роки від дня народження людини, чиє ім'я носить наша бібліотека.

Петро Йосипович Панч (справжнє прізвище Панченко) народився у містечку Валки Харківської області в родині майстра-колісника. Враженнями від баченого, пережитого в дитинстві він згодом поділився в романі "На калиновім мості", за який отримав у 1965 році Шевченківську премію. З огляду на династійну професію Панч мав би стати колісником, проте доля склалася інакше. На його юність і молодість припали Перша світова війна, революція, громадянська війна, репресії, Друга світова, але письменник буквально пробіг "між крапельками", уцілівши в жорнах війн і червоного терору. Як же це сталося? По закінченні двокласної школи він іде працювати. Служить у Народному домі - переписує, складає, доставляє документи, трохи згодом Петро влаштовується асистентом у страхове агентство. Але потім кидає це все і переїздить до великого міста - Харкова. Там він працює писарчуком в інституті шляхетних панянок. Пізніше й ця робота йому набридає, і він їде в Полтаву вчитися на землеміра. Освіта неабияк стала йому в пригоді, бо дала змогу вступити до військового закладу, інакше він одразу потрапив би на фронт. Панч закінчує Одеське артилерійське училище. А ще одружується з Тетяною Собеською. А наступного дня після весілля його забирають на війну. Проте йому вкотре щастить, бо потрапляє він не в окопи, а в лави резервістів до підрозділу важкої артилерії особливого призначення. Базувався цей підрозділ у Царському селі. Але тут історія вчергове робить карколомний кульбіт: цар зрікається престолу, до влади приходить Тимчасовий уряд, який і відправляє Петра на справжню війну. Він потрапляє на Тернопільщину, але наступ російської армії провалюється, і його підрозділ відступає в Конотоп. А вже там Панч залишає військо та їде додому. Але у Валках роботи він не знаходить, тому прямує до Харкова, де його знову забирають на війну - цього разу до армії гетьмана Скоропадського. Проте під його знаменами Панч воювати не схотів і пристав до Петра Болбочана, ставши бійцем Запорізького корпусу. Він воює проти поляків, денікінців і більшовиків. А потім переходить до отамана Омеляна Волоха. Разом із його гайдамацькою бригадою вливається до складу червоної армії та закінчує війну вже командиром 180-го легкого гарматного дивізіону 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. Сам Панч про ці свої життєві перипетії казав так: "Присягав перед гарматами п'ять разів на різних мовах, а коли в січні 20-го року згадав про це, стало стидно, і я почервонів".

Після війни він поринає в літературне життя. Письменником став пізно, у 30 років, маючи вже чималий життєвий досвід. Один із своїх перших літературних творів підписує "Пан", але пильний редактор з огляду на, м'яко кажучи, негативне ставлення тоді до панів, додає ще одну букву до псевдоніма. Так ми отримали письменника Панча. Він стає членом таких угруповань, як "Плуг", ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури, лідер - Микола Хвильовий, девіз - "Геть від Москви!"), ВУСПП (всеукраїнська спілка пролетарських письменників, яскраві представники: Володимир Сосюра, Іван Ле, Наталя Забіла та ін.). А живе він на той час у знаменитому будинку "Слово" в Харкові, де в 30-х роках мешкав увесь цвіт українського розстріляного відродження: Микола Хвильовий, Лесь Курбас (режисер знаменитого театру "Березіль"), Іван Багряний, Валер'ян Поліщук, Остап Вишня, Михайло Яловий, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Михайль Семенко та багато інших. Саме тут з 1933 до 1938 рр. було репресовано понад 70 мешканців-літераторів, 11 з яких розстріляно в урочищі Сандармох у Карелії. Вражений арештом свого друга  Михайла Ялового вкорочує собі віку Микола Хвильовий. А що ж Панч? Як він вцілів? Літературознавець Ярина Цимбал, дослідниця літератури 20-х років, вважає так: "По нього просто не прийшли. Панч собі мирно жив, працював, напевно, боявся, бо кому тоді було не страшно. Доказів його співпраці з органами, завдяки якій він міг би вижити, немає. Панч воював спершу в царській армії, потім у війську УНР, ще й офіцер! Але в маховика репресій логіки не існувало, він просто чавив людей. От він чомусь не зачепив Панча".

У 1938 році Петро Йосипович переїздить до Києва й оселяється в іншому будинку для літераторів - Роліт (робітник літератури), де мешкали також  Гончар, Тичина, Рильський, Стельмах, Малишко, Яновський, Вишня, Сосюра та інші. Будинок цей - єдиний в Україні, на фасаді якого така величезна кількість меморіальних дошок. Цікаво, що в 2015 році дошка з іменем Панча кудись таємниче зникла.

Під час Другої світової війни письменник перебуває спочатку в Уфі, а потім у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції "Радянська Україна".

З 1949 до 1953 - голова правління Харківської організації Спілки письменників, з 1966 до 1969 - секретар правління Спілки письменників України.

Його твори: "Син Таращанського полку", "Гомоніла Україна", "Облога ночі", "Голубі ешелони", "Без козиря". 

Петро Панч любив дітей, багато писав для них і про них: "Три копійки", "Гиля, гуси", "Вовчий хвіст", "Будемо літати" та інші.  До речі, він довгі роки опікувався вихованцями Корчунецької школи-інтернату, допомагав їм потім у дорослому житті. 

У його доробку є також фейлетони.

 Про Петра Панча Олесь Гончар відгукувався, зокрема, так: "ледве чи не останній з покоління "перших хоробрих", "постать своєрідна, навіть загадкова", "наш суворий Дант", "дивовижної терплячості людина"

А ще Петро Йосипович збирав матеріали, пов'язані з пам'яттю Т. Г. Шевченка. Він подарував музею в Каневі колекцію марок з портретами українського пророка та з репродукціями його творів, а також сірникові етикетки з ілюстраціями до віршів поета.

"Мова - це коштовний скарб, набутий протягом віків нашим народом, його невичерпне багатство", - писав Панч. Остання збірка його статей та етюдів-спогадів "Відлітають журавлі" побачила світ у 1973 році. 

Помер письменник 1 грудня 1978 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Петро Панч - талановитий письменник, але типовий представник пропагандистського так званого соцреалізму, він оспівував радянську дійсність і дружбу з росією, що, власне, на жаль, було характерно для багатьох літераторів того часу, чий талант зжер ненаситний страшний радянський Молох, який когось знищив фізично, розстрілявши або згноївши по таборах,  когось змусив тікати світ за очі, а багатьох із тих, що лишилися, перетворив, залякавши, на слухняних "робітників літератури". Це трагедія таких людей, як Панч, Сосюра, Тичина, Рильський...  А боротьба з "неслухняними" українцями, які попри голодомори, війни й репресії  весь час пручалися й не бажали бути в стійлі, тривала до кінця існування радянського союзу. Звісно, пік придушення припав саме на 30-ті роки. Але згадаймо рух шістдесятників: Василя Стуса, наприклад, який вдруге отримав вирок (10 років таборів і 5 років заслання) у 1980 році, і чиїм адвокатом був Віктор Медведчук. Згадаймо Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Валерія Марченка.  Або художницю Аллу Горську, яку вбили в 1970 році, і чиї чудові мозаїки навряд чи збереглися у зруйнованому вщент вже під час нинішньої війни з росією  Маріуполі, згадаймо замордованого композитора Володимира Івасюка. Ми маємо пам'ятати всіх безневинно закатованих українців, щоб розуміти - московити зараз вдерлися на нашу територію й чинять звірства лише з однією метою - щоб нас не було.

Голда Меїр свого часу сказала: "Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу". Тож українці мають перемогти - і на зовнішньому фронті, і на внутрішньому.

І наостанок - фейлетон від Петра Панча часів Другої світової війни, який перегукується з теперішніми подіями:

Каральний загін ішов ловити українських партизанів. Раптом у лісі закувала зозуля.

- Зозуле, зозуле, скільки мені жити? - загадав їй Фріц.

- Доки моя куля долетить! - басом відказала з дуба зозуля.

До Дня народження Петра Панча наша бібліотека підготувала книжкову та фотодокументальну виставку "Перехресними стежками долі". Серед іншого ви можете побачити маленьку збірочку фейлетонів "Зозуля", надруковану в 1943 році.