Сьогодні виповнюється 132 роки від дня народження людини, чиє ім'я носить наша бібліотека.
Петро Йосипович Панч (справжнє прізвище Панченко) народився у містечку Валки Харківської області в родині майстра-колісника. Враженнями від баченого, пережитого в дитинстві він згодом поділився в романі "На калиновім мості", за який отримав у 1965 році Шевченківську премію. З огляду на династійну професію Панч мав би стати колісником, проте доля склалася інакше. На його юність і молодість припали Перша світова війна, революція, громадянська війна, репресії, Друга світова, але письменник буквально пробіг "між крапельками", уцілівши в жорнах війн і червоного терору. Як же це сталося? По закінченні двокласної школи він іде працювати. Служить у Народному домі - переписує, складає, доставляє документи, трохи згодом Петро влаштовується асистентом у страхове агентство. Але потім кидає це все і переїздить до великого міста - Харкова. Там він працює писарчуком в інституті шляхетних панянок. Пізніше й ця робота йому набридає, і він їде в Полтаву вчитися на землеміра. Освіта неабияк стала йому в пригоді, бо дала змогу вступити до військового закладу, інакше він одразу потрапив би на фронт. Панч закінчує Одеське артилерійське училище. А ще одружується з Тетяною Собеською. А наступного дня після весілля його забирають на війну. Проте йому вкотре щастить, бо потрапляє він не в окопи, а в лави резервістів до підрозділу важкої артилерії особливого призначення. Базувався цей підрозділ у Царському селі. Але тут історія вчергове робить карколомний кульбіт: цар зрікається престолу, до влади приходить Тимчасовий уряд, який і відправляє Петра на справжню війну. Він потрапляє на Тернопільщину, але наступ російської армії провалюється, і його підрозділ відступає в Конотоп. А вже там Панч залишає військо та їде додому. Але у Валках роботи він не знаходить, тому прямує до Харкова, де його знову забирають на війну - цього разу до армії гетьмана Скоропадського. Проте під його знаменами Панч воювати не схотів і пристав до Петра Болбочана, ставши бійцем Запорізького корпусу. Він воює проти поляків, денікінців і більшовиків. А потім переходить до отамана Омеляна Волоха. Разом із його гайдамацькою бригадою вливається до складу червоної армії та закінчує війну вже командиром 180-го легкого гарматного дивізіону 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. Сам Панч про ці свої життєві перипетії казав так: "Присягав перед гарматами п'ять разів на різних мовах, а коли в січні 20-го року згадав про це, стало стидно, і я почервонів".
Після війни він поринає в літературне життя. Письменником став пізно, у 30 років, маючи вже чималий життєвий досвід. Один із своїх перших літературних творів підписує "Пан", але пильний редактор з огляду на, м'яко кажучи, негативне ставлення тоді до панів, додає ще одну букву до псевдоніма. Так ми отримали письменника Панча. Він стає членом таких угруповань, як "Плуг", ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури, лідер - Микола Хвильовий, девіз - "Геть від Москви!"), ВУСПП (всеукраїнська спілка пролетарських письменників, яскраві представники: Володимир Сосюра, Іван Ле, Наталя Забіла та ін.). А живе він на той час у знаменитому будинку "Слово" в Харкові, де в 30-х роках мешкав увесь цвіт українського розстріляного відродження: Микола Хвильовий, Лесь Курбас (режисер знаменитого театру "Березіль"), Іван Багряний, Валер'ян Поліщук, Остап Вишня, Михайло Яловий, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Михайль Семенко та багато інших. Саме тут з 1933 до 1938 рр. було репресовано понад 70 мешканців-літераторів, 11 з яких розстріляно в урочищі Сандармох у Карелії. Вражений арештом свого друга Михайла Ялового вкорочує собі віку Микола Хвильовий. А що ж Панч? Як він вцілів? Літературознавець Ярина Цимбал, дослідниця літератури 20-х років, вважає так: "По нього просто не прийшли. Панч собі мирно жив, працював, напевно, боявся, бо кому тоді було не страшно. Доказів його співпраці з органами, завдяки якій він міг би вижити, немає. Панч воював спершу в царській армії, потім у війську УНР, ще й офіцер! Але в маховика репресій логіки не існувало, він просто чавив людей. От він чомусь не зачепив Панча".
У 1938 році Петро Йосипович переїздить до Києва й оселяється в іншому будинку для літераторів - Роліт (робітник літератури), де мешкали також Гончар, Тичина, Рильський, Стельмах, Малишко, Яновський, Вишня, Сосюра та інші. Будинок цей - єдиний в Україні, на фасаді якого така величезна кількість меморіальних дошок. Цікаво, що в 2015 році дошка з іменем Панча кудись таємниче зникла.
Під час Другої світової війни письменник перебуває спочатку в Уфі, а потім у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції "Радянська Україна".
З 1949 до 1953 - голова правління Харківської організації Спілки письменників, з 1966 до 1969 - секретар правління Спілки письменників України.
Його твори: "Син Таращанського полку", "Гомоніла Україна", "Облога ночі", "Голубі ешелони", "Без козиря".
Петро Панч любив дітей, багато писав для них і про них: "Три копійки", "Гиля, гуси", "Вовчий хвіст", "Будемо літати" та інші. До речі, він довгі роки опікувався вихованцями Корчунецької школи-інтернату, допомагав їм потім у дорослому житті.
У його доробку є також фейлетони.
Про Петра Панча Олесь Гончар відгукувався, зокрема, так: "ледве чи не останній з покоління "перших хоробрих", "постать своєрідна, навіть загадкова", "наш суворий Дант", "дивовижної терплячості людина".
А ще Петро Йосипович збирав матеріали, пов'язані з пам'яттю Т. Г. Шевченка. Він подарував музею в Каневі колекцію марок з портретами українського пророка та з репродукціями його творів, а також сірникові етикетки з ілюстраціями до віршів поета.
"Мова - це коштовний скарб, набутий протягом віків нашим народом, його невичерпне багатство", - писав Панч. Остання збірка його статей та етюдів-спогадів "Відлітають журавлі" побачила світ у 1973 році.
Помер письменник 1 грудня 1978 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Петро Панч - талановитий письменник, але типовий представник пропагандистського так званого соцреалізму, він оспівував радянську дійсність і дружбу з росією, що, власне, на жаль, було характерно для багатьох літераторів того часу, чий талант зжер ненаситний страшний радянський Молох, який когось знищив фізично, розстрілявши або згноївши по таборах, когось змусив тікати світ за очі, а багатьох із тих, що лишилися, перетворив, залякавши, на слухняних "робітників літератури". Це трагедія таких людей, як Панч, Сосюра, Тичина, Рильський... А боротьба з "неслухняними" українцями, які попри голодомори, війни й репресії весь час пручалися й не бажали бути в стійлі, тривала до кінця існування радянського союзу. Звісно, пік придушення припав саме на 30-ті роки. Але згадаймо рух шістдесятників: Василя Стуса, наприклад, який вдруге отримав вирок (10 років таборів і 5 років заслання) у 1980 році, і чиїм адвокатом був Віктор Медведчук. Згадаймо Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Валерія Марченка. Або художницю Аллу Горську, яку вбили в 1970 році, і чиї чудові мозаїки навряд чи збереглися у зруйнованому вщент вже під час нинішньої війни з росією Маріуполі, згадаймо замордованого композитора Володимира Івасюка. Ми маємо пам'ятати всіх безневинно закатованих українців, щоб розуміти - московити зараз вдерлися на нашу територію й чинять звірства лише з однією метою - щоб нас не було.
Голда Меїр свого часу сказала: "Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу". Тож українці мають перемогти - і на зовнішньому фронті, і на внутрішньому.
І наостанок - фейлетон від Петра Панча часів Другої світової війни, який перегукується з теперішніми подіями:
Каральний загін ішов ловити українських партизанів. Раптом у лісі закувала зозуля.
- Зозуле, зозуле, скільки мені жити? - загадав їй Фріц.
- Доки моя куля долетить! - басом відказала з дуба зозуля.
До Дня народження Петра Панча наша бібліотека підготувала книжкову та фотодокументальну виставку "Перехресними стежками долі". Серед іншого ви можете побачити маленьку збірочку фейлетонів "Зозуля", надруковану в 1943 році.
Немає коментарів:
Дописати коментар