Основна версія, висунута слідчими і представниками київської чорносотенної організації «Двоголовий орел», - це вбивство Андрія євреями буцімто для того, аби використати кров хлопця в приготуванні маци на юдейське свято Песах. Чорносотенці різко виступали проти українського сепаратизму, але головними своїми ворогами вважали євреїв. Залучений до слідства експерт, відомий київський психіатр Іван Олексійович Сікорський, батько одного з найвідоміших авіаконструкторів світу, винахідника гвинтокрилів Ігоря Сікорського, погодився дати відповідь на питання прокуратури, чи можливо на підставі аналізу трупа убитого визначити національність убивці. Сікорський заявив, що вбивцями хлопчика є євреї. Ксьондз І.Пранайтіс навмисно підібраними з єврейських книг уривками текстів «доводив» невгамовну ненависть євреїв до іновірців і насамперед до християн. Отже, залишилося тільки підшукати для процесу його головного героя – вбивцю-єврея. І він знайшовся. У злочині звинуватили 37-літнього прикажчика цегельного заводу, батька п’ятьох дітей Менахема Менделя Бейліса.
Саме цю версію підтримали російські офіційні кола, адже вона дозволяла переконувати суспільство у необхідності й надалі обмежувати права євреїв. В офіційній пресі, що підхопила саме цю версію, почалася антисемітська кампанія. Проте вона наразилася на рішучий спротив суспільства. У Харкові та Одесі відбулися масові протестні акції; письменниками Володимиром Короленком і Максимом Горьким був створений громадський комітет на захист М.Бейліса. Організація видала відозву проти розпалювання антисемітизму, підписану 83-ма діячами культури.
Найбільш аргументованою була версія слідства про бандитське вбивство. Вона ґрунтувалася на факті знайомства і дружби жертви з сином Віри Чеберяк – мешканки Подолу, яка займалася збутом крадених речей. Слідчий Микола Красовський, який від самого початку підтримував «бандитську» версію, був відсторонений від слідства.
На процес у Київ приїхав В.Короленко. Його стаття «Панове присяжні засідателі» про беззаконня чорносотенців облетіла всі прогресивні видання. Окрім того, B.Короленко опублікував у газетах Києва і Петербурга багато викривальних статей і кореспонденцій про справу Бейліса. Кривавий наклеп засудили й українська інтелігенти: М.Грушевський назвав його ініціаторів «прислужниками племінної та расової ненависті», «фахівцями ритуальної легенди», творцями «кошмарної фантазії й нелюдської злості»; у тому ж дусі висловився громадський діяч С.Єфремов, а Софія Русова, співредактор першого українського журналу «Світло», видала в 1911 р. брошуру «Слово правди про євреїв».
Незважаючи на тиск прокурора Віппера, антиєврейську налаштованість влади, 10 вересня 1913 р. суд присяжних засідателів виправдав М.Бейліса.
Василь Шульгін в газеті «Кіевлянин» написав: «Низкий поклон этим киевским украинцам, чьи безвестные имена опять потонули в океане народа! Им - бедным, темным людям - пришлось своими неумелыми, но верными добру и правде руками исправлять злое дело тех, для кого суд - только орудие» (Киркевич Виктор. Киев и "Кiевлянинъ". Киев, 2005, стор. 49).
Попри те, що тисячі людей вітали справедливий вирок суду, М.Бейліс отримував численні анонімні погрози. Тож, сім’я вирішила залишити Російську імперію. У 1914 р. Бейліси вирушили в Палестину, пізніше перебралися до США. Там Мендель написав мемуари «Історія моїх страждань». У 1934 р. він помер та був похований у Нью-Йорку.
Володимир Короленко привітав падіння самодержавства: «Доля подарувала нам такого царя, котрий робив не просто вражаючі дурниці, а дурниці начебто за планом, продиктованим якимсь іронічним генієм історії... Над російською землею розгорілася нарешті бурхлива й хмарна, але, будемо сподіватися, незгасна зоря свободи». А далі Володимир Короленко не зміг зрозуміти завдань пролетарської революції, бо «совість епохи» ніколи не йняла віри ні утопіям минулого, ні утопіям майбутнього. На зміну одній ілюзії – про справедливу державу, прийшла інша ілюзія – про «світле майбутнє». Він зрозумів, що «зоря свободи» стала недосяжною мрією. Письменник не сприйняв введення соціалізму шляхом терору й придушення свободи. Думкою про втрачену свободу пройнятий цикл листів Короленка до наркома освіти Луначарського, написаний 1920 року в Полтаві. Ці шість листів задумані автором як цілком особисті звернення до влади з приводу конкретних випадків червоного терору. У своїх листах невтомний правдошукач із гнівом викриває брехливість і примітивну демагогію нової влади. «Як ви дізнаєтеся і як ви виражаєте волю народу? Вільної преси в нас немає, свободи голосування також... У містах почався голод, насувається грізна зима, а ви піклуєтеся лише про фальсифікацію думки пролетаріату». Треба було мати величезну громадянську мужність, щоб у часи червоного терору писати такі рядки члену уряду. «Ви убили буржуазну промисловість, нічого не створили натомість, і ваша комуна є величезним паразитом, що харчується від цього трупа... Запроваджуючи негайний комунізм, ви надовго відбили бажання навіть від простого соціалізму, затвердження якого є нагальним завданням сучасності».
Не випадково листи завершує запитання: «Уряд гине від брехні... Можливо, ще є час повернутися до правди, і я певен, що народ, який сліпо йшов за вами шляхом насилля, з радістю піде шляхом повернення до свободи... Однак чи можливо це для вас?»
І зараз в умовах війни з неофашистською Московією за саме існування України наша п'ята колона, наші професійні захисники російської мови повторюють те ж саме. Навіщо
говорити рідною мовою, коли ти знаєш «русскій язик»? Якщо є російські книжки, навіщо читати українські?!
Немає коментарів:
Дописати коментар