вівторок, 25 липня 2023 р.

ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО І «СПРАВА БЕЙЛІСА»

«Мені випало стояти в опозиції до будь-якої влади»



        До 170-річчя від дня народження Володимира Галактіоновича Короленка (27(15).07.1853-25.12.1921) бібліотека ім. Петра Панча пропонує історично-бібліографічну довідку «Володимир Короленко і «справа Бейліса»Серед культурних діячів межі XІX-XX століть вирізняється колоритна постать Володимира Галактіоновича Короленка. Без нього неможливо уявити літературу й історію тієї доби. Важко знайти людину, яка мала б такий моральний авторитет у всіх верствах суспільства, від селян до урядовців. З ним рахувалися чи не погоджувалися, та не помічати його було неможливо. Ім'я його володіло в дореволюційній Російській імперії великою силою етичного авторитету, як письменника-реаліста і найбільшого демократичного публіциста другої половини XIX в., майстра художнього і соціального нарису. Коли після Лютневої революції 1917 року обговорювали нову форму правління, ймовірним президентом Росії Луначарський називав Короленка!
 
        За власні політичні погляди середній син житомирського повітового судді майже шість років провів у в’язницях та на засланні. На наше щастя, професійним революціонером він не став, а зумів правду народницької інтелігенції перетворити у високу літературу. 
 
        Свобода і справедливість - це девіз його творчості, суспільної діяльності, всього його життя. Він був одержимий гуманістичною, красивою мрією про вільну, як птах, людину, про людську рівність і щастя. 

        Він не пристав до жодної партії, вважав, що це обмежує свободу особистості й незалежних суджень. Він, письменник зі світовим ім’ям, не обмежувався лише літературою. Його хвилювало все, що відбувалося в суспільстві, і він ніколи не шкодував свого часу для захисту людини, до якого б соціального стану вона не належала. Коли на початку 1900-х років у Полтаві й інших містах імперії прокотились єврейські погроми, завдяки слову Короленка світ дізнався про цю ганьбу, і погроми були припинені. А в грудні 1905 - січні 1906 рр. на Полтавщину прибув каральний загін статського радника Філонова, котрий мав особливі повноваження: «Патронів не шкодувати, жертви не рахувати». І Короленко не змовчав. 12 січня 1906 року газета «Полтавщина» вмістила його «Відкритий лист статському раднику Філонову», де обстоювалося право селян на волю. 
       
           У 1913 році в Києві розглядалася «справа Бейліса». Короленко пише: «Перебуваю у Києві, власне, тому, що не міг би собі під час підлости знайти місця в Полтаві». 
        
                               Менахем Мендель Бейліс. Стара фотографія

        Невеличка інформація про «справу Бейліса». У суботу 20 березня 1911 р. дванадцятилітній православний хлопчик Андрій Ющинський не повернувся додому з Софіївського духовного училища. Невдовзі його тіло з численними ножовими пораненнями було знайдено в печері неподалік від дому.

        Основна версія, висунута слідчими і представниками київської чорносотенної організації «Двоголовий орел», - це вбивство Андрія євреями буцімто для того, аби використати кров хлопця в приготуванні маци на юдейське свято Песах.  Чорносотенці різко виступали проти українського сепаратизму, але головними своїми ворогами вважали євреївЗалучений до слідства експерт, відомий київський психіатр Іван Олексійович Сікорський, батько одного з найвідоміших авіаконструкторів світу, винахідника гвинтокрилів Ігоря Сікорського, погодився дати відповідь на питання прокуратури, чи можливо на підставі аналізу трупа убитого визначити національність убивці. Сікорський заявив, що вбивцями хлопчика є євреї. Ксьондз І.Пранайтіс навмисно підібраними з єврейських книг уривками текстів «доводив» невгамовну ненависть євреїв до іновірців і насамперед до християн. Отже, залишилося тільки підшукати для процесу його головного героя – вбивцю-єврея. І він знайшовся. У злочині звинуватили 37-літнього прикажчика цегельного заводу, батька п’ятьох дітей Менахема Менделя Бейліса. 

         Саме цю версію підтримали російські офіційні кола, адже вона дозволяла переконувати суспільство у необхідності й надалі обмежувати права євреїв.  В офіційній пресі, що підхопила саме цю версію, почалася антисемітська кампанія. Проте вона наразилася на рішучий спротив суспільства. У Харкові та Одесі відбулися масові протестні акції; письменниками Володимиром Короленком і Максимом Горьким був створений громадський комітет на захист М.Бейліса. Організація видала відозву проти розпалювання антисемітизму, підписану 83-ма діячами культури. 

        Найбільш аргументованою була версія слідства про бандитське вбивство. Вона ґрунтувалася на факті знайомства і дружби жертви з сином Віри Чеберяк – мешканки Подолу, яка займалася збутом крадених речей. Слідчий Микола Красовський, який від самого початку підтримував «бандитську» версію, був відсторонений від слідства.

        Лише через два з половиною роки після затримання М.Бейліса у липні 1911 р. його справа була передана до суду. Склад присяжних був свідомо сформований з числа селян, які не могли похвалитися високим рівнем освіти та за логікою сторони обвинувачення мали вірити в існування «єврейських кривавих ритуалів» та відповідно – винуватості Бейліса. 

         На процес у Київ приїхав В.Короленко. Його стаття «Панове присяжні засідателі» про беззаконня чорносотенців облетіла всі прогресивні видання. Окрім того, B.Короленко опублікував у газетах Києва і Петербурга багато викривальних статей і кореспонденцій про справу Бейліса. Кривавий наклеп засудили й українська інтелігенти: М.Грушевський назвав його ініціаторів «прислужниками племінної та расової ненависті», «фахівцями ритуальної легенди», творцями «кошмарної фантазії й нелюдської злості»; у тому ж дусі висловився громадський діяч С.Єфремов, а Софія Русова, співредактор першого українського журналу «Світло», видала в 1911 р. брошуру «Слово правди про євреїв».                                                                                                                     

          Незважаючи на тиск прокурора Віппера, антиєврейську налаштованість влади, 10 вересня 1913 р. суд присяжних засідателів виправдав М.Бейліса.

        Василь Шульгін в газеті «Кіевлянин» написав: «Низкий поклон этим киевским украинцам, чьи безвестные имена опять потонули в океане народа! Им - бедным, темным людям - пришлось своими неумелыми, но верными добру и правде руками исправлять злое дело тех, для кого суд - только орудие»  (Киркевич Виктор. Киев и "Кiевлянинъ". Киев, 2005, стор. 49).

           Попри те, що тисячі людей вітали справедливий вирок суду, М.Бейліс отримував численні анонімні погрози. Тож, сім’я вирішила залишити Російську імперію. У 1914 р. Бейліси вирушили в Палестину, пізніше перебралися до США. Там Мендель написав мемуари «Історія моїх страждань». У 1934 р. він помер та був похований у Нью-Йорку.

            Володимир Короленко привітав падіння самодержавства: «Доля подарувала нам такого царя, котрий робив не просто вражаючі дурниці, а дурниці начебто за планом, продиктованим якимсь іронічним генієм історії... Над російською землею розгорілася нарешті бурхлива й хмарна, але, будемо сподіватися, незгасна зоря свободи». А далі Володимир Короленко не зміг зрозуміти завдань пролетарської революції, бо «совість епохи» ніколи не йняла віри ні утопіям минулого, ні утопіям майбутнього. На зміну одній ілюзії – про справедливу державу, прийшла інша ілюзія – про «світле майбутнє». Він зрозумів, що «зоря свободи» стала недосяжною мрією. Письменник не сприйняв введення соціалізму шляхом терору й придушення свободи. Думкою про втрачену свободу пройнятий цикл листів Короленка до наркома освіти Луначарського, написаний 1920 року в Полтаві. Ці шість листів задумані автором як цілком особисті звернення до влади з приводу конкретних випадків червоного терору. У своїх листах невтомний правдошукач із гнівом викриває брехливість і примітивну демагогію нової влади. «Як ви дізнаєтеся і як ви виражаєте волю народу? Вільної преси в нас немає, свободи голосування також... У містах почався голод, насувається грізна зима, а ви піклуєтеся лише про фальсифікацію думки пролетаріату». Треба було мати величезну громадянську мужність, щоб у часи червоного терору писати такі рядки члену уряду. «Ви убили буржуазну промисловість, нічого не створили натомість, і ваша комуна є величезним паразитом, що харчується від цього трупа... Запроваджуючи негайний комунізм, ви надовго відбили бажання навіть від простого соціалізму, затвердження якого є нагальним завданням сучасності».                                                                                                                   

            Не випадково листи завершує запитання: «Уряд гине від брехні... Можливо, ще є час повернутися до правди, і я певен, що народ, який сліпо йшов за вами шляхом насилля, з радістю піде шляхом повернення до свободи... Однак чи можливо це для вас?» 

         Останнє клопотання письменника припадає на 16 грудня 1921 року, за 9 днів до його смерті. І все це він робив, не припиняючи літературної праці! Добре сказав один із сучасників: «Найкращий твір Короленка — це його життя».
                
        Комуно-російський режим творив в Україні культ Короленка багато десятиліть. А читачі поважного віку і не тільки пам'ятають його «Детей подземелья», «Слепого музыканта». Одночасно всі з розумінням сприймали згадку про Короленка, 33.
        
        А як оцінювали Володимира Короленка видатні українські діячі, які жили з ним в одну епоху? В книзі «Микола Міхновський. Спогади. Свідчення. Документи» (автори Роман Коваль і Юрій Юзич. Видавництво Марка Мельника, 2021) в розділі «Зрадникам мого народу руки не подаю» знайомимося зі згадкою Сергія Шелухіна, генерального судді УНР, про громадянський вчинок Миколи Міхновського, який відмовився подавати руку російському письменнику Володимирові Короленку.
 
        Відомо, що Короленко на запитання, яку батьківщину він уважає своєю, відповів: «Моя родина - великая русская литература!»

        А ось спогад Євгена Чикаленка про розмову з Короленком, з яким випадково зустрівся у поїзді 15 березня 1912 року. Короленко розповідав Чикаленкові: «Ви ж добре знаєте «русскій язикъ» (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?». 

        І зараз в умовах війни з неофашистською Московією за саме існування України наша п'ята колона, наші професійні захисники російської мови повторюють те ж саме. Навіщо говорити рідною мовою, коли ти знаєш «русскій язик»? Якщо є російські книжки, навіщо читати українські?!

        Нашим читачам і відвідувачам пропонуємо кілька цікавих видань. В першу чергу, це надзвичайно емоційна розповідь «Володимир Короленко (1853-1921) «...Найкрасивіше і найпривабливіше серед усіх наших міст» з книги Дмитра Лаврова «Святий Київ наш великий...» (Київ, «Криниця», 2002). Автор порівнює Володимира Короленка з Сократом!

        Ігор Гирич в своєму «Історичному путівнику по Києву» (Київ, «Українські пропілеї», 2016) розповідає про улюблений готель Володимира Короленка на розі Володимирської і Богдана Хмельницького, де він зупинявся під час відвідин Києва.

        Також цікавими будуть для читачів «Нариси з історії та культури євреїв України» упорядників Леоніда Фінберга та Володимира Любченка (Київ, «Дух і Літера», 2008) і «Історія євреїв України» Олександра Наймана (Київ, «Ін Юре», 2002), «Судьбы и время» Элеоноры Блажко (Київ, Вадим Карпенко, 2007). 

         



        













                            

Немає коментарів:

Дописати коментар