Постріл у серце співаючої України. До 145-річчя від дня народження талановитого українського композитора, хорового диригента, громадського діяча і педагога Миколи Дмитровича Леонтовича ( 1 (13) грудня 1877 - 23 січня 1921) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Микола Леонтович. Життя-творчість-смерть».

 Микола Леонтович - автор обробки української народної пісні «Щедрик», відомої у всьому світі як різдвяна  колядка «Carol of the Bells», а сама історія популярності «Щедрика» тісно пов’язана з діяльністю  Кирила Стеценка та Олександра Кошиця. Будучи диригентом студентського хору Університету Святого Володимира у Києві, Олександр Кошиць започаткував традицію різдвяних концертів, сама ж ідея виконати «Щедрик» Миколи Леонтовича у київських різдвяних концертах 1916 року належала композиторові Кирилові Стеценку. На Різдво 1916 року хор студентів Київського університету вперше виконав «Щедрик» Леонтовича. «Щедрика» 16 разів співали на біс! Це було абсолютно нове слово в українській музичній культурі.                                                                 

6 січня 1919 року за дорученням голови Директорії Симона Петлюри для популяризації української музичної культури за кордоном була створена Українська хорова республіканська капела, керівниками якої стали Кирило Стеценко й Олександр Кошиць. Спочатку капела гастролювала Європою, а потім її запросили до США. Під час одного з виступів хору Кошиця у Нью-Йорку в 1921 році, у знаменитому концертному залі «Карнегі Хол» був присутній американський диригент українського походження Петер Вільговський. Йому настільки сподобався «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича, на той час вже вбитого московським агентом, що він вирішив адаптувати його для виконання американським дитячим хором. І Петер Вільговський написав новий текст із словами: «Коли народився Христос, у всьому світі задзвонили дзвони», а колядку назвав «Carol of the Bells». А чому саме «дзвони»? Бо мотив «Щедрика» нагадував Вільговському звук дзвонів. Спочатку «Щедрик» виконували дитячі хори , а потім вже, починаючи із 1960-х років і особливо останні два десятиліття, «Щедрик» став фактично офіційною піснею американського Різдва.                                                                                                                                           

Після проголошення незалежності України раніше засекречені матеріали  про загибель Миколи Леонтовича, зжитого з білого світу в розквіті творчого обдарування, показали усю брехню радянських публікацій, якими приховували знищення талановитого українського композитора так званим ВЧК: «Рапорт. В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м. Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба. Начальник Уездной Советской Милиции...» 

Слід зауважити, що притомні українці ніколи не вірили офіційній брехні про смерть Миколи Леонтовича від руки петлюрівця. У другій половині 1960-х дослідник історії Української Автокефальної Православної Церкви ассірієць Євген Варда, малолітній в’язень нацистського концтабору, а у 1970-х багаторічний висланець за український націоналізм, під час виступів на квартирниках неодноразово інформував присутніх про знищення владою Миколи Леонтовича як одного з провідників УАПЦ і як автора великої кількості творів саме церковної музики.

Вже 1 лютого 1921 року група діячів культури, професори й студентство зібралися в Київському музично-драматичному інституті імені Микола Лисенка для відзначення 9 днів по смерті Миколи Леонтовича, нашої першої такої відомої жертви московських спецслужб у 1921 році. На цій зустрічі був створений Комітет пам'яті Миколи Леонтовича, який пізніше оформився як Музичне товариство імені Миколи Леонтовича. Членами цього товариства стали відомі українські митці Борис Лятошинський та Павло Тичина, багато з членів цього товариства, як, наприклад, Лесь Курбас та Гнат Хоткевич, пізніше розділили трагічну долю Леонтовича, загинувши від рук представників московських спецслужб. Саме ж ім'я Леонтовича було забуте офіціозом і фактично лишалось таким до середини 1950-х.

У нашій експозиції Вашій увазі представлені кілька книжок. Основна -  «Прилетіла ластівочка» Ірен Роздобудько, це історико-біографічний твір із присмаком детективу. У книжці авторка цікаво об’єднала різні епохи, біографічні відомості, історичні факти про стосунки відомих особистостей того часу. Особливо вражає перша частина цієї доброї книжки, в якій Ірен Роздобудько майстерно розкриває технологію створення музичних композицій, пояснює суть спеціальних термінів, розповідає читачам про назви, фрагменти творів Миколи Леонтовича. Вас зацікавить історія створення Миколою Леонтовичем опери «Русалчин Великдень» за «сільськими оповідками» Бориса Грінченка. Читачі дізнаються, що писати цю містичну історію кохання композиторові допомагала його муза Надія Танашевич, колишня учениця. Ірен Роздобудько з надзвичайним тактом розповіла про це кохання нашого геніального композитора. 

Отже, рекомендуємо всім охочим прочитати цю книжку, авторка дуже лаконічно, але водночас змістовно подає причини поразки УНР, вона фактично застерігає нас від тих помилок, які, на жаль, допустила вже сучасна Україна в боротьбі з новітнім всесвітнім злом – фашистською Московією з її людиноненависницькою ідеологією панування над усім світом.  Пам’ятаємо останнє звернення Романа Ратушного «Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям!»

.

До 300-річчя від дня народження Григорія Савича Сковороди у відповідності до постанови Верховної Ради України від 4 листопада 2020 р. № 973-IX та рекомендацій Міністерства культури та інформаційної політики України бібліотека м. Петра Панча пропонує своїм відвідувачам тематичну книжкову виставку «Григорій Сковорода: таємниці постаті».

Це легендарна постать нашого першого відомого у світі українського філософа, яким він став ще за свого життя. Для переважної більшості наших сучасників він наш перший класик, і, як негативний результат цієї слави,  про нього всі чули і ніхто не читає. За радянських часів Сковороду називали атеїстом, хоча твори митця настільки рясно пересипані цитатами з Біблії, що навіть не всі їх можна одразу помітити і відрізнити від власних висловів Сковороди.

Григорій Сковорода був мандрівним філософом,  понад усе він цінував свою волю, право самому визначати своє життя, жити так, як йому до вподоби, спілкуватися з людьми різного віку та професій.         На могилі філософа написано «Світ ловив мене, та не впіймав». Григорій Сковорода не видав за життя жодної книги своїх творів, але його ідеї, байки, поезії люди переповідали один одному, значну їх частину знали напам'ять. . Власної філософської системи, на жаль, він не створив. Для різних людей – своє бачення головного у різноманітній творчій спадщині Григорія Сковороди. Хочеться звернути увагу на такі його тези.

Головне завдання людини на землі - пізнати та реа­лізувати все те, що закладено в ній природою.

Щастя для людини - це праця. Не­щастя, - коли людина займається не своєю справою, проявляє неспра­ведливість до людини, або пригноблює іншу людину.

 Бог - це природа, людина як частина природи носить Бога в серці. Тобто, сама людина є частиною Бога, а значить і творцем на землі.                                                                                                                              Окрасою нашої виставки є унікальне видання художніх творів нашого видатного філософа Григорія Сковороди «Життя наше – це подорож» (Львів, Апріорі, 2021). Книга містить фундаментальне переднє слово упорядника і перекладача Валерія Шевчука про письменницьку спадщину Григорія Сковороди «Великий мислитель українського народу» та біографію, написану учнем філософа Михайлом Ковалинським «Учень про вчителя. Життя Григорія Сковороди» і «Нагробний напис». Можна стверджувати, що абсолютно всіх читачів зацікавлять вибрані Валерієм Шевчуком з різних текстів афоризми Григорія Сковороди. Ось останній з них: «Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче. Зненавидь глупоту: тоді хоч і дурний, а будеш у числі блаженних».  Ця книжка чекає на всіх охочих в читальній залі нашої бібліотеки.

 В книжковій серії «Українська езотерика»  вибрані твори Григорія Сковороди  «Сковорода. Найкраще»     ( Львів, Terra Incognita, 2018) у перекладі сучасною українською мовою перекладачів Марії Кашуби, Галини Сварник, Назара Федорака з передмовами Андрія Любки «Сковорода: гіпстер, езотерик, вегетаріанець» і Ростислава Чопика «Сковорода. Сродність» - це «спроба показати Сковороду сучасним і приступним письменником, оригінальним мислителем, що з ним можна не погоджуватися, дискутувати і не всі тексти якого обов’язково мають подобатися» (Андрій Любка).

Для бажаючих вивчати філософію Григорія Сковороди  у нас достатньо праць філософів як періоду «батьківського піклування Комуністичної партії, Радянського уряду про українську культуру, її прогресивних діячів, учених, письменників» (Поліщук Ф.М. «Григорій Сковорода. Життя і творчість» - Київ, Дніпро, 1978; «Від Вишенського до Сковороди» - Наукова думка, Київ, 1972; Табачников И.А. «Григорий Сковорода» - Москва, Мысль, 1972; Попов П.М. «Григорій Сковорода» - Київ, Дніпро, 1969 та інші), так і часів вже незалежної України (Огородник І.В., Огородник В.В. «Історія філософської думки в Україні». Курс лекцій – Київ, Вища школа, Знання, 1999; Горський В.С. «Історія української філософії». Курс лекцій - Київ, Наукова думка, 1997; «Філософська думка в Україні». Біобібліографічний словник – Київ, Пульсари, 2002 та інші).

 До 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди була також видана збірка нарисів, досліджень, інтерв’ю під назвою «Учитель життя. Сковорода як гасло часу» (Київ, Успіх і кар’єра, 2016), присвячена вивченню філософської спадщини великого українського мислителя. Автор-упорядник збірки - Володимир Стадниченко, а серед авторів текстів Володимир Стадниченко, Микола Махінчук, Олександер Шокало, Людмила Рінгіс, Алла Ковтун та інші.

Чудове видання з точки зору графічного оформлення з текстами для дитячої аудиторії у вигляді розмови від професора Леоніда Ушкалова «Сковорода від А до Я» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2019) примушує пожалкувати над тим, що читачі поважного віку навчалися в школі не по таких книжках!

З попередніх українських інтелектуалів, які вивчали творчий спадок Григорія Сковороди, слід назвати Дмитра Чижевського, котрий у своїй працi «Філософія Г.С.Сковороди» (Варшава,1934) – «заново відкриває» цього фiлософа.   У нашій експозиції ця праця представлена харківським перевиданням 2004 р. – підготовка тексту й переднє слово «Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди» професора Леоніда Ушкалова.

 Слід також назвати незакінчену поему-симфонію Павла Тичини «Сковорода» разом з чернетками, варіантами, нотатками, планами, словником (том четвертий зібрання творів Павла Тичини у 12 томах).

 Отже, робимо такий висновок, що творчість Григорія Сковороди цікава нам і досі, а уважний і притомний читач зможе знайти у філософських ідеях Сковороди відповіді й на свої власні питання.

 

 

 

 

 

Книжкова виставка "Пам'ять звинувачує" До Дня пам'яті жертв Голодомору.

Пам’ятати і не допустити повторення. Пам’яті жертв Голодомору-геноциду українців

Кінець листопада – дні вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду українців  1932-1933 років. Злочин, вчинений московсько-більшовицьким режимом 90 років тому, – одна з найбільших трагедій людства, коли голодом було вбито, за різними підрахунками, від 7 до 10 мільйонів безневинних. Тих, хто не бажав коритися чужій волі. Голодомор  був організований значно раніше, початок його підготовки сягає осені 1928 р. Український селянин волів умерти, ніж добровільно стати колгоспним рабом, новітнім більшовицьким кріпаком. Ізольована від усього світу Україна до 1932-1933 років була позбавлена своїх провідних кадрів, а селянство протягом кількох років повільно і непомітно втягнене в голод. А коли голод став загальною катастрофою, вже неможливий був ефективний спротив. Демонстративні самогубства провідних українських комуністичних діячів в Україні в момент самого апогею катастрофи – це був єдиний спосіб подати у світ страшну вістку і протест. Але світ не хотів чути сигналів.

 Боротьба за правду про Великий Голод і Терор в Україні триває і далі. Адже якщо нація хоче жити далі, то Голодомор 1932-1933 рік  і ціла його доба ґеноциду українського народу завжди повинні залишатися в нашій національній пам’яті. Зникнення цієї пам’яті і розуміння тих катастрофічних народних жертв стане смертю нашої нації. Україну, її народ хоче знищити дика московська орда з її людиноненависницькою ідеологією панування над усім світом. Потрібно весь час нагадувати про спадкоємність політики Московського царства, Російської імперії, СРСР та сучасної РФ, агресію якої наші військові відбивають з лютого 2014 року.

 Тисячі і тисячі загиблих, горе батьків і дітей, рідних і близьких. Перед очами всього світу руїни підприємств, житла, комунікацій та інфраструктури, лікарень, шкіл, дитячих садочків, знівечених ланів навколишньої природи. У своїй абсолютній зневазі до міжнародного права і моралі, у масовій жадобі до мародерства влада і населення країни-агресора повернулись в дике минуле. І прикривається все це допомогою братському народові Донбасу, захистом російської мови в Україні, десатанізацією тощо.

"Музика замість вибухів''. 21 листопада в День Гідності та Свободи в бібліотеці відбувся концерт колективу Дитячої музичноїа школи №10.

Спільний мистецький проєкт «Музика замість вибухів», започаткований бібліотекою ім.П.Й.Панча та дитячою музичною школою №10 народився під виття сирен та інформаційних повідомлень з передової. Цей проєкт про відчуття дітей, про їхнє осмислення війни, про підтримку наших захисників усіма можливими засобами. Музика – один із потужних засобів культурної боротьби. Музичною відповіддю дітей на війну стали пісні та музика, що підтверджують цінність життя і людяність. Ми обов’язково переможемо. Заради наших дітей, заради їхнього майбутнього.  

До Дня Гідності і Свободи наша бібліотека представляє книжкову виставку «Палаючий листопад: боротьба України за Свободу».

Цей день в новітній історії України став символом боротьби і перемоги, символом єднання заради найвищих ідеалів цивілізованого світу. Саме цього дня в нашій державі віддають шану патріотизму та мужності громадян, які були учасниками Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013-2014 років і стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів нашої держави та прагнень до європейського майбутнього. Всупереч жорстокому тиску антидемократичного режиму українці об’єдналися і відстояли своє право на вибір достойного життя та майбутнього.

Значення тогочасних подій на Майдані важко переоцінити, адже протягом листопада 2013 – лютого 2014 років відбулося найважливіше для української нації – пробудження свідомості суспільства.
У нашій виставці представлені документальні книжки з матеріалами про перші дні мирних протестів, з інформаційними документами тих днів, світлинами, присвяченими першим загиблим на вул. Грушевського.
Євромайдан став історією, відійшов на другий план на тлі російської військової агресії. Тому дуже важливо зберегти і передати нащадкам правду про події, настрої, трагедії і перемоги того часу.
Слава героям Майдану!
Слава Україні!

Висловлюємо щиру подяку Валерію Асадчеву, колишньому голові Голосіївської РДА за подаровані бібліотеці книги.

 Подарувавши книгу бібліотеці, дарувальники дають можливість продовжити їй життя і принести користь читачам. Дуже добре , що серед наших читачів багато людей, які це розуміють. Ті, хто передають свої книги до фондів бібліотеки – люди з високою громадянською позицією, які прекрасно розуміють, що ці книги знайдуть свого читача.

Музика замість вибухів. Концерт колективу дитячої музичної школи №10

 

Продовжуємо навчання з користування смартфоном онлайн. Заняття відбуваються щовівторка 0 14:00. Заходьте з Фейсбука група "Смартфони в бібліотеці Панча"

 

" Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб діяти". Бліцкриг російських військ провалився. Але окремі українські міста опинилися в облозі чи були окуповані. Це збільшує ризик втрат серед цивільного населення. Дуже важливо мінімізувати людські втрати та максимізували здатність громадян виживати.

Орієнтиром для російських військових слугують скупчення мобільних телефонів.   Найкраще укриття під час бойових дії – це спеціально облаштоване сховище. Але за його відсутності можна використовувати підземні станції метрополітену, цокольні та підвальні приміщення будинків, підземні паркінги та підземні переходи.                                                                                              Запасіться висококалорійною їжею, яка не псується швидко.  Поки є електрика, ви можете приготувати їжу з продуктів, що псуються швидко, і потім її заморозити. Після зникнення електрики пакуйте цю їжу з льодом та зберігайте в холодних місцях, бажано під землею. Зберігайте їжу в безпечних місцях, де вона не буде пошкоджена або ж недоступна через бої. Економте консервовані фрукти та овочі, оскільки з часом їх стане мало. У нагоді можуть стати вітамінні добавки.             Вода є життєво важливою, адже потрібна для пиття, гасіння пожеж та лікування поранених. Наповніть водою усі посудини, які тільки можете знайти, поки вода у кранах все ще є.                                                   Книжкова підбірка "Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб діяти" допоможе підготуватися до можливих викликів.

Президент України Володимир Зеленський у своєму вечірньому зверненні повідомив: «Сьогодні — історичний день. Ми повертаємо Херсон. Станом на зараз наші оборонці — на підступах до міста. Але спеціальні підрозділи вже у місті».

 Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний прокоментував відведення військ РФ з правого берега Дніпра: «За кожним так званим «жестом доброї волі» противника стоять колосальні зусилля наших військ. Так само, як ворог відходив з Києва та Харківщини, залишав острів Зміїний, ймовірний вихід із Херсону — це результат наших активних дій.»

11 листопада. Наталія Гуменюк у телеефірі загальнонаціонального марафону «Єдині Новини» підтвердила звільнення Херсону Збройними силами України.

«Один із кращих прозаїків українського красного мистецтва» До 130-річчя від дня народження Пилипа Капельгородського.

 «Росія – це деспотизм і тиранія, якої ще світ не знав. Це темна, як ніч, холодна, мов кам’яний мур, і безжалісна, прикрита зовнішньою доброзичливістю сила, що зазіхає на всі краї. Росія – це найтяжче рабство, це невблаганна жорстокість і лукавство».

За цю цитату, яку жандарми прочитали у щоденнику семінариста Пилипа Йосиповича Капельгородського, йому довелось розплатитися першим арештом 1902-го. До 130-річчя від дня народження (26(14).11.1882–16.05.1938) цього майже повністю забутого українського поета, прозаїка, публіциста, громадського  діяча, борця з самодержавством бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Один із кращих прозаїків українського красного мистецтва» (за висловом Михайла Стельмаха). На кістках таких письменників, як Пилип Капельгородський, творився міф «великої російської культури». Процитуємо уривок «Тіні» з автобіографії також призабутого кінорежисера Івана Кавалеридзе, яку можна знайти в збірці «Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія. Публіцистика», виданої Національним Центром Олександра Довженка.  

«Оголошений ворогом народу мій тесть, письменник Пилип Капельгородський, який готував російський варіант «Запорожця з Дунаєм». Щодня дружина й теща годинами вистоювали біля брами полтавської тюрми, очікуючи, доки в них візьмуть передачу. Якось вузлик полетів тещі в обличчя. Пояснень не дали. Згодом один із карних злочинців, потрапивши на волю, передав їй шматочок матерії, списаний кров’ю. Текст гранично лаконічний: «Мене оббрехав: Федір Тихонович Кравченко – Теодор Орисіо. Під тортурами підписав обвинувачення, після якого мені не жити»… Реабілітували його вже посмертно…  Жодних вибачень не було… Письменник очорнив побратима по перу, з яким приятелював, заходив до нього додому. Точніше, убив!»                                                          Для Федора Кравченка наклеп став можливістю перебратися до Москви, очолити літературну редакцію кіностудії «Мосфільм» і стати стовідсотковим благодійним радянським літератором.

У бідній  родині безземельного селянина Йосипа Капельгородського було одинадцятеро дітей. Пилип був здібним учнем, а батько хотів аби син вибився зі злиднів і став священиком. Хлопчик навчався у  Роменському духовному училищі (був «найменший у всій школі і, мабуть, наймиршавіший»). За протест проти постійних образ («куховарчиним дітям не місце в духовній школі») був виключений: «в графі дисциплін стояла загальна дужка й цифра «5», а в графі поведінки – цифра «1» і літерами – «єдініца»). Склав іспит до Полтавської духовної семінарії, де вчився по 1902 рік. Познайомився зі старшим за себе Симоном Петлюрою. Увійшов до Громади, а 1901-го вступив до Революційної Української партії (РУП). 1902-го він підписав петицію, в якій семінаристи вимагали включити українознавчі предмети у навчальні програми. За поширення нелегальної літератури та листівок під час селянського повстання на Полтавщині його було заарештовано та виключено з семінарії. Блискуче склав екстерном екзамен на народного учителя в Роменському реальному училищі.  У 1903 р. втік від можливих арештів на Кубань, де працював учителем у с. Успенське. Під час революції 1905–1907 проводив антиурядову пропаганду серед селян.                                                                                                                                        Перші поетичні твори Капельгородського опубліковані в альманасі молодих поетів «Перша ластівка» (1905). Згодом друкувався в таких виданнях., як «Рідний край», «Нова громада», «Громадська думка», «Рада», «Літературно-науковий вістник» та ін. 1907 року вийшла перша збірка поезій «Відгуки життя» (є в інтернет-ресурсах), в якій помістив вірші, що були написані під враженням баченого і пережитого,– «1902 рік на Полтавщині», «Бур'ян», «Не можу мовчати», «За гратами» та ін. До найвитонченіших і цілком оригінальних належать поезії «Fata morgana» (1909), «Ноктюрн» (1910). Леся Українка відзначила появу молодого поета.

У 1909 р. знову заарештований і ув'язнений в армавірській тюрмі (у тому числі за публікацію поезії «Не стріляй!»). Після виправдального судового вироку (допомогли масові протести населення) виїхав до Владикавказа. Працював журналістом  у місцевій газеті «Терек». Відстоював права малих народів Тереку, піднімав цю проблему у  Державній Думі. На всенародному сході 16 січня 1910 р. його обрали начальником Караногаю, де прожив сім років. Займався адміністративною роботою та вивченням історії і побуту караногайців-степовиків. У Караногаї він не тільки відкрив дві школи, пансіон та Народний будинок із чудовою бібліотекою й синематографом, а й викопав один з найкращих у тогочасній Росії артезіан прісної води, створив великий рибний ставок і за сім років самовідданої праці в країні пекельної спеки за допомогою бобової рослини донника зупинив піски. Там виріс прекрасний сад, море квітів. На неплідному піску письменник вирощував восьмикілограмову капусту, тридцятикілограмові кавуни. З дитинства він мріяв про рай, «парадиз» на землі і зміг-таки хоч трошки здійснити свої дитячі бажання...

А далі була революція. У 1918 р. він привітав більшовиків гострим фейлетоном «Русская история от Александра Благословенного (Романова) до Николая Ленина (Ульянова)», надрукованому в кооперативному журналі «Трудовой крестьянин» (№16 за 1918 р.). Ось цитата: «...Затеяли повсюду Гражданскую войну. Набили трупов груду, Расстроили страну. Избранников народа Успели разогнать, И всяческого сброда У власти посажать. Сторонники захвата Сплоченною ордой Готовы без возврата Идти за новый строй. Кровавыми клещами Расселись по стране, По-старому над нами Куражатся вдвойне. Народу рты зажаты Винтовкой и штыком, Иуды и Пилаты Командуют кругом. Довольные судьбою,  Лелея произвол, Захватчики гурьбою Всползают на престол. Царей у нас десятки, «Министров» – не сочтем,  Какие-то порядки Теперь мы заведем?...»                                                                                                       Коли денікінці захопили Ставрополь, письменник перепливає рибальським човном в Україну. Капельгородського призначають директором організованої ним Лубенської української гімназії. Коли Лубни зайняли денікінці, він вийшов на чолі демонстрації гімназистів з національним прапором в руках. За це був заарештований, приймає сан єпископа української автокефальної церкви, яким був лише місяць, до приходу військ Центральної Ради. Як прибічник УНР і однодумець соціалістів-революціонерів, підтримує петлюрівський рух і після поразки Української революції.  Від 1921 перебував під наглядом радянських каральних органів, не раз був заарештований. Від репресій врятували широкі зв’язки з революціонерами різних напрямків, у тому числі з комуністами-боротьбистами, а також той факт, що в газеті «Терек» співробітничав з Кіровим, який став одним з визначних більшовицьких вождів.

Трагедійну повість «Аш хаду» (1916), присвячену життю караногайського народу і в якій змальована історія закоханих Каїрбека і Отарбіке, можна читати і зараз, в часи панування культу грошей. Цікавими для наших читачів будуть і «Записки семінариста», написані в травні-вересні 1909 р. в армавірській тюрмі. Слід зауважити, що вже в радянські часи письменник наново переписує розділ «Записок семінариста» про свою спільну діяльність з С.Петлюрою, А.Лівицьким, іншими діячами національно-визвольного руху,  «у світлі рекомендацій радянської критики» дає цим діячам негативну оцінку. Все ж таки залишає згадку про зустріч з С.Петлюрою і порівняння його обличчя з обличчям Григорія Сковороди (у «Творах» П.Капельгородського, виданих у Києві в 1961 р. і з якими можна ознайомитися в нашій бібліотеці, це порівняння вилучено).  У бадьорих невибагливих віршах поета періоду індустріалізації та колективізації можна знайти досить дивні, на перший погляд, образи: «Бурує край новими силами В руках колишніх злидарів І над братерськими могилами Встають високі димарі» («Індустрія»).

У 1932 р. окремою книжкою видає роман «Шурган» – панораму головних сил громадянської війни, безцінне свідоцтво  соціальної психології найрізноманітніших класів, верств, прошарків, груп, окремих осіб. Жахливі останні сторінки повісті: «Настав день, але було темно, як уночі. Зійшло сонце, але його похоронила земля, що встала порохнявою вище хмар. Табір тримався недовго. Шалений вітер перевернув і розметав вози і покотив їх покотом у пітьму чорного дня, розкидаючи поранених і хворих. Бігли очманілі коні, бігли люди й падали, ховаючись за бугри, а бугри вставали й перекочувалися через трупи й летіли в безмежну далечінь. 11-а армія переходила свою останню страдницьку путь.» Всі (!) герої повісті загинули – така ціна людського життя під час війни. Повість допомагає розібратись і в подіях двох недавніх війн в Ічкерії.

В наступні роки пише роман «Артезіан» (1934 р.) і, частково, «Оборону Полтави» (1938 р.), але в них дуже сильний вплив радянщини. Вибагливі читачі мають можливість пересвідчитись в цьому, оскільки книжка «Артезіан. Оборона Полтави» чекає на них в нашій бібліотеці.

19 березня 1938 р. Пилипа Йосиповича на його квартирі в Полтаві за адресою: вул. Кірова, 24 заарештували співробітники обласного УНКВС і ув’язнили в полтавській тюрмі. Звинуватили у написанні поеми «Цар Горох», вірша «Брат» (є в двох книжках його творів), який оцінювався енкавеесівцями як антирадянський, колишніх зв’язках з С.Петлюрою. 5 квітня 1938-го особлива Трійка НКВС засудила Капельгородського до розстрілу «як найзапеклішого ворога компартії і Радянської влади» за участь у міфічній підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації. Існує точка зору, що 56-річний письменник, який пережив страхіття царської і денікінських тюрем, не виніс жорстоких тортур сталінської катівні, і до травня не дожив. А датою смерті слід вважати дату допиту, останню звістку про письменника, борця, громадянина.

Будемо сподіватись, що наша  держава здійснить ідеали демократії, соціальної справедливості і правди, за які боровся Пилип Капельгородський. І, наостанок, поезія «Балакучим патріотам» з поетичного доробку поета.

Всі ми, браття, патріоти,
Всі кохаєм Україну,
А покличуть до роботи
То ховаємось за спину.

Чув я раз палкі змагання,
Де лились промови сміло –
Скільки слів?! Які бажання?!
Як гукали всі: “До діла!”

Право кожної людини
Щирим словом боронили,
Гімн народний України
Що є духу голосили.

Рідний край, бач, всі кохали,
І того з таким запалом,
Не лякаючись, кричали
“Ще не вмерла!” всім кагалом.

То боями вихвалялись,
Що за матір Україну
Все життя поневірялись
Та боролись до загину.

А недбалим одностайно
Прикрість гостру висловляли,
Не змагаючись, негайно
Всіх до бою закликали.

Та аж пізньою добою
Порозходились додому,
Задоволені собою
За промови… Та й по всьому!

Без найменшого посміху
Думав я, з вечірки йдучи:
“Хай кричать собі на втіху
Патріоти балакучі!”

Хоч од їх добра не буде,
Та проте не буде й шкоди:
Патріотами ці люди
Поробилися для моди.

Всі ми, браття, патріоти,
Всі кохаєм Україну,
А покличуть до роботи,
То ховаємось за спину.