четвер, 15 вересня 2022 р.

Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий. Семен Глузман

 До 75-річчя від дня народження Валерія Марченка пропонуємо книжкову виставку «Блаженні гнані за правду». 16 вересня 75 років тому народився Валерій Марченко (1947-1984), український літератор, журналіст, перекладач з азербайджанської, польської, англійської мов,  учасник Української Гельсінської групи, політв’язень. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі. З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій.

У 1968 р. Валерій Марченко прочитав трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Іван Дзюба доводив, що під гаслами рівності відбувається жорстока асиміляція, спрямована на «злиття (фактично зникнення) націй», а Валерій Марченко належав до тих українців, які «зливатися» не бажали.

У 1972 р. Валерій Марченко написав статті «За параваном ідейності» та «Київський діалог». Перша – це вбивча характеристика сучасного брехливого радянського українського письменства з його казенними гаслами. Автор не обмежився гострою критикою, він говорив про підневільне становище України. Ішлося в статті й про «вилучені з обігу» книжки Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, про голод 1933 року. Цитуємо «Те, чого я не встиг сказати» Валерія Марченка про першу статтю: «Смерть із Сталіним на устах з комуністичною переконаністю —ідентичні загибелі за фюрера та нацистські ідеї. Фанатизм — породження тоталітарних систем. Видаючи любов до рідної влади і КПРС як щось природне, автор знову ж таки спотворює дійсність… Ленін для нашого автора — початок і кінець, наріжний камінь і овид життя людського. Якби не було Леніна, він, Нагнибіда, не уявляє, як би взагалі все на світі цьому розвивалося. Оце, власне, все, що в січні 1972 року я написав стосовно творчости двох лавреатів, чия ідейність є звичайнісіньким параваном —запиналом найдревнішої на світі професії».

Тема другої статті Валерія Марченка «Київський діалог» – драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації. Написана вона у формі розмови двох молодих киян – свідомого українця, який розкриває страшну картину нищення національної культури й мови від 1929 року і до початку 1970-х, та «малороса» Аліка, якого все влаштовує. Навіть і за 50 років цей діалог не втратив своєї актуальності… «Читали мою статтю: друкарка, не тямуща ні в політиці, ані в літературі, двоюрідний брат, який після знайомства зі змістом відмовився її зберігати, моя приятелька Зося, з якою ми саме з'ясовували Міцкевичеве питання: «а czy to pryjazn czy to kochanja?»* (Чи це дружба, чи це кохання ? (польсь.)), і, як казав Остап Бендер, «еще одна женщина зубной техник» Віра Філякевич».

Віра Філякевич – співучачка автора цього звернення (середня школа №94), її прізвище кілька разів фігурує в різних статтях Валерія Марченка і в судових матеріалах, в неї більше року зберігалися його твори, з ними вона знайомила кількох своїх подруг, але головне – вона мала необережність зустрітися з Валерієм Марченком у присутності офіцера КДБ Юркевича. Ось як про це розповідає сам Валерій Марченко: « Добрий день! Я не запізнилася? — старанно вимовляючи слова, привіталася до нас Вірочка. Дитя зденаціоналізованого Києва, вона взагалі говорила російською мовою. А тут цей приступ українськости перед одним із тих, для кого самий факт мовлення по-українському — сигнал до пильности. Я згадав, що через жінку нас колись вигнали з раю. Ми розкланялися з куратором письменницької спілки і попростували в бік Хрещатика. Вірочка (цього разу доречно) притислася до мого рамена.                                                   - Хто цей симпатяга, письменник? - довірливо поцікавилась вона. - Щоб не мій майбутній слідчий, - з гумором потопельника пожартував я, — Знав би цей симпатяга, який я твір несу зараз друкарці!»

Далі був арешт 25 червня 1973 р. «за антирадянську пропаганду та агітацію»: «Де було знати, що паралельно з обшуком удома кагебісти одразу проведуть і в моїх друзів та знайомих. До неблагонадійних потрапила й Віра Філякевич. Аполітична лікарка, яка перебувала на гарматний постріл від суспільних нутровищ, здавалася мені ідеальним кладезем для сховку самвидавівських рукописів. До літа ми не бачилися з нею. мабуть, з півроку. І от треба ж було виникнути їй саме на час стеження за мною. З тону слідчого я зрозумів, що статтю вилучено не через добру волю моєї приятельки. Отак і виникають прислів'я типу: людина стріляє, а Бог носить кулі. Що ж, зараз за авторство мусив давати звіт сам».

За розповсюдження «антирадянського документа» Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та написання трьох есеїв «За параваном ідейності», «Київський діалог» і «Страшний якийсь тягар» (про національну політику комуністичної партії в Україні) у грудні 1973 р. був вперше засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. Потрапивши в зону, Валерій аналізував пережите, картаючи себе за абсолютний брак досвіду в поєдинку з «вишколеними слідчими», намагався розібратись у поведінці колишніх друзів, багато з яких трималися в КДБ як на сповіді (стаття «Звичайний страх», 1975). Саме цю статтю рекомендуємо всім охочим, адже ми живемо у посттоталітарній державі, у кожного можуть виникнути  проблеми з владними структурами. Згадував стюардесу Марину Первак, яка «сигналізувала» органам про його «підозрілі розмови й статті» (стаття «Моя прекрасна леді», 1975). У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна. У вересні 1977 р. (якраз на 30-ліття!) його привезли до Києва, помістили в слідчий ізолятор КДБ і, всіляко намагаючись вплинути через матір, вели розмови «на покаяння»? Там, на Володимирській, 33, Валерій написав Ніні Михайлівні листа про те, що зрада собі стане тяжкою, непосильною ношею для обох: «Мамо, пробач мені! Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно… Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання «чи попередні 30 літ жив облудою?» мусив позичувати в Сірка очей і… згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність?..»

Заслання відбував в Актюбінській області Казахської РСР. Удруге Валерія Марченка заарештували в жовтні 1983 р. Цього разу йому інкримінували закордонні публікації і передачі «ворожим» радіостанціям власних публіцистичних творів, а також коментар до рішення Міністерства освіти УРСР про посилене вивчення російської мови в українських школах, яке Марченко назвав «новим Валуєвським указом». «Особливо небезпечний рецидивіст», смертельно хворий письменник отримав від суду десять років таборів особливого режиму і п’ять років заслання. Нобелівський лауреат Гайнріх Белль домагався, щоб Валерія вислали з СРСР за кордон, якщо вже він такий неугодний у себе на батьківщині. Але владі Марченка потрібно було знищити. 7 жовтня 1984 р. тяжко хворий на нефрит політв’язень помер у ленінградській тюремній лікарні. На його смерть відгукнулися заявами президент США Рональд Рейґан і Держдеп США.

Валерій Марченко ніскільки не сумнівався, що рано чи пізно «імперія брехні» розвалиться. Як знав і те, що сам він навряд чи побачить це вражаюче історичне дійство. Він ні за чим не жалкував. Йому вистачало того, що правда – на його боці:

Що ж, боротьба — безжальна і жорстока,
Ця боротьба, ще кажуть є епічна.
Я згину. Інший встане... та й по всьму.
Тут-бо не важить чиясь окремішність.
Розстріл, а за ним — слимак.
Усе це зовсім просто і логічно.
Та в бурю люту знов з тобою будем ми,
Народе мій. Тебе кохають вічно.

Говорячи про тих, хто відійшов, ми говоримо про стан сьогодення, тому процитуємо Семена Глушмана: «Ми живемо в чудний час. Колишні активісти з виловлювання націоналістично думаючих студентів стали не менш активними суперпатріотами, цинічні комсомольські вожаки проявили неабиякі здібності у встановленні буржуазного банкознавства, зухвало проституюючі письменники блискавично здійснили «сексуальну переорієнтацію»... Дивний час. За що ж помер Валерій Марченко? За багато що, за те багато що, що має назву моральність, порядність, нарешті, гидливість. Про це він писав, про це говорив, інакше жити не вмів та й не хотів».


Немає коментарів:

Дописати коментар