Продовжуємо знайомити читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. ще одна інформація про першу велику статтю Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, з досить показовою назвою «Кінець російської літератури»(1926). Починаємо з кінця цієї статті: «На закінчення варто процитувати уступи з передсмертної книжки згадуваного вище В. Розанова. І хай його передсмертно-щирі рядки щирого москаля скажуть красномовніше, аніж сотні гучних промов здемісіонованих уламків бувшої імперської Росії: «В дійсності, ми лише гралися в літературу: „як гарно написав". І все полягало в цім „гарно", але що написав — цим ніхто не цікавився. Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромності й цинізму, як жодна література... Вона цікавилася лише тим, „як вони кохались" і „про що вони розмовляли". Наскрізь прогниле царство й смердюча революція. Оволоділи ж, на біду й згубу, 1/6 частиною суходолу і, оволoдівши, в дійсності зіпсували 1/6 частину суходолу. Планета не стерпіла й перевернула все... На сході ограбували й споїли бурятів, черемисів, казахів, ограбували Арменію й Грузію, заборонивши навіть слухати рідною мовою свою православну літургію… Поміж Європою і Азією ми з'явилися, власне, „межинедоумками", власне нігілістами, не зрозуміли ані Європи, ані Азії. Лише всюди пияцтво, каламуть і бруд принесли».
Ми розповімо Вам про третій розділ статті Євгена Маланюка, в якому йдеться про письменників-«попутчиків». Маланюк дав досить жорстку і одночасно цікаву їх дефініцію: «В дійсності категорія „попутчиків" охоплює порівнююче малочисленну групу другорядних (за передвоєнною оцінкою) російських письменників, у більшості белетристів, що фізично врятувалися під час знищення інтелігенції і, volens-nolens, не без значного впливу Чрезвичайки, „прийняли революцію". Визначних особистостей серед них немає. Все це типові російські інтелігенти, мляві й безвольні, двоїсті і непевні, без здібности до протесту, до боротьби, до ясного й голосно проголошеного слова». Революція виштовхнула вершки російської літератури на еміграцію, а з попутчиків зробила «видатних письменників». Маланюк підкреслює значну роль серед них графа Олексія Толстого: «Це єдиний письменник у сучасній Росії, що несе стяг старої російської літератури бодай у тому відношенні, що володіє джерелом дійсно коштовної московсько-російської мови. Бо ж сучасна совєтська літературна мова — це застрашуючий жарґон». В сучасній російській літературі Маланюк виділяє трьох попутчиків-белетристів - Пільняка, Леонова і Бабеля. З точки зору Маланюка, реальні перспективи з них має лише один Леонов, хоч у даний момент усі три являють собою якісь «похідні» від відповідних старих письменників і самостійної орбіти, власного світу — з них ніхто ще не зміг витворити. Слід процитувати маланюкову характеристику Бабеля: «Бабель — це гостра й дотепна фраза, пересипана „словечками" іронічно-мудрого містечкового жида з України, досить густо притрушена пряностями спеціяльно російського семітизму. Він сумлінно знає літературну російську мову і, як кожен російський жид, до нестями кохає її московський charme. До революції було немало подібного типу письменників (між іншим, дуже талановитий, але призабутий Олександр Кіпен), але ці письменники дуже болюче відчували „черту осєдлості", „правожитєльство" і занадто „ніжну" опіку поліціянтів. Бабель, яко громадянин СССР, — цих неприємних речей не відчуває і тому має змогу розгорнутися ширше. Кіпену, натурально, не прийшло б у голову писати батальні оповідання з історії імператорської кінної гвардії, а от Бабель, дістав популярність і славу своїм твором „Конармія", в якому описує подвиги будьонновських кавалеристів. Оце і вся різниця». І ось такими лаконічними літературними замальовками просто заповнена вся стаття. Олексій Толстой пропонував малювати велику людину-типа, героя нашої доби, повторити ще раз «великую русскую литературу», на що Євген Маланюк відповідав: «Даремні заклики. Не той час, не ті обставини і не ті люди, щоб „повторять великую русскую литературу". Та й не можна повторити того, що скінчилося». Залишається тільки дивуватися величезними знаннями Маланюка, яким рухала ненаситна жадоба до знань з літератури, мистецтва та історії. Багато наших читачів можуть не сприймати позицію Є. Маланюка стосовно російської літератури. Однак слід зауважити, що переважна більшість тверджень і пророцтв цього поета і мислителя випробовані часом на істинність і правдивість. Потрібно читати і перечитувати Євгена Маланюка, який шанував Пушкіна як «аполлонічно-соняшного» поета, не зважаючи на «Полтаву», що була написана на замовлення російського царя. Ще з часів навчання в реальному училищі він захоплювався поезію «срібного віку». Високе поціновування Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Миколи Гумільова поєднувалися у нього з розумінням трагедійності їх доль.
З повним текстом статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури» можна ознайомитися на сайті
http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.
Немає коментарів:
Дописати коментар