фізично знищеного комуністичним режимом ( спалений живцем 18 жовтня 1941 року в с. Бутирки Уразівського району Курської області із групою в’язнів ) і навмисне викинутого з історії літератури тими ж комуністичними ідеологами, пропонуємо нашим читачам і відвідувачам бібліотеки ім. Петра Панча спочатку ознайомитися з двома поезіями Володимира Свідзинського: найбільш відомою з його поезій «В полум’ї був спервовіку», в якій поет ще в двадцятих роках передчував таку свою загибель, і «Сарай». Пропонуємо зануритися в неповторний світ поезії Володимира Свідзинського і вдуматися над кожним її словом.
«В полум'ї був спервовіку»
В полум'ї був спервовіку І в полум'я знову вернуся... І як те вугілля в горні В бурхливім горінні зникає, Так розімчать, розметають Сонячні вихори в пасма блискучі Спалене тіло моє. І там, невідущий, невісний, Міріадом бездумних частинок Зустрінуся знову з тобою, Колись – як і я – живою. Міріадом бездумних частинок З розсипаним пилом пилинки земної. І не повість нам, не скаже ніщо, Як у часі незглибнім, У світі заниклім, Два листки на єдиному дереві, Ми спахнули колись, І зчарованим зором уздріли Цвіт огневий над собою, І розцвіли в його світлі ласкавім, І невольники волі його Так безумно, так трепетно Поривалися серцем до серця, Не повість нам, не скаже ніщо.
«Шевченко, Франко і Леся – хліб насущний, без якого ніщо, ні людина, ні культура, жити не можуть. Але СВІДЗИНСЬКИЙ – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду». І далі: «СВІДЗИНСЬКИЙ для мене – найпотрібніший з українських поетів». Ці слова належать французькому славістові Емануїлу Райсу.
«Сарай»
Аби стемніла літня ніч, То й починає клятий сич: – Гей, дубе, дубе, князю дубе! Да годі вже тобі в діброві
Стояти на горі дніпровій,
Та викривляти гілля грубе,
Та шумко вітер поборяти!
Ні з сьогобіччя, ні з заріччя
Не прийдуть красні сурмачі
Твоє величчя уславляти –
Недбалі прийдуть рубачі,
Поциркають крізь рівні зуби:
«Берімся, браття древогуби!»
Дарма, що велетень єси, –
Як бовдур, грянеш з високості,
Малим кущам поламлеш кості.
Тоді не вжалують краси:
Обсядуть, обчухрають чисто
Та й завдадуть у дальнє місто.
І там не будеш спати сном:
Ударять в серце долотом,
І голову проб’ють гвіздками,
І стягнуть гаком у ребрі,
І на смердючому дворі,
Над отвором глухої ями,
Тебе розіпнуть, як труну.
Тоді забудеш про весну!
Там шашелі, щури, тхори
Та плісняви холодний слиз,
Та тлін – беззубий костогриз,
Ще й цвіркотіння цвіркуна,
Неначе брязкання заліз.
Наточать з тебе порохна!
А що чужих нап’єшся сліз,
Коли надійде ніч осіння,
Наслухаєшся голосіння
На дрова рубаних беріз.
30 липня 1940 р.
Хочеться навести слова племінника поета Анатолія Свідзинського про символізм цієї поезії: «… занурюючись у глибші шари, бачимо передусім не трагедію величного дуба, а трагедію великої особистості, картини ж «смердючого двору» та ще й слова «брязкання заліз», «голосіння на дрова рубаних беріз» недвозначно вказують на можливість і такого прочитання, в якому йдеться про трагедію цілого народу, про терор і катування мільйонів. Загадка цього вірша колосальної емоційної сили захована і в його назві, адже в тексті безпосередньо про сарай не йдеться. Разом з тим, це слово стоїть у заголовку, мабуть, невипадково. В сараї трагічно обірвалося життя поета».
І як Вам теперішні дискусії про дітей низької якості і стерилізацію непрацевлаштованих громадян, про обмежені можливості лікування від коронавірусу людей похилого віку.
Немає коментарів:
Дописати коментар