четвер, 17 вересня 2020 р.

В рамках підготовки до презентації книжкової виставки «Пам’ять, відроджена з попелу», присвяченої 135-річчю від дня народження видатного українського поета Володимира Євтимовича Свідзинського,

 фізично знищеного комуністичним режимом ( спалений живцем 18 жовтня 1941 року в с. Бутирки Уразівського району Курської області із групою в’язнів ) і навмисне викинутого з історії літератури тими ж комуністичними ідеологами, пропонуємо нашим читачам і відвідувачам бібліотеки ім. Петра Панча спочатку ознайомитися з двома поезіями  Володимира Свідзинського: найбільш відомою з його поезій «В полум’ї був спервовіку», в якій поет ще в двадцятих роках передчував таку свою загибель, і «Сарай». Пропонуємо зануритися в неповторний світ поезії Володимира Свідзинського і вдуматися над кожним її словом.



                                               «В полум'ї був спервовіку»

В полум'ї був спервовіку                                                                                                      І в полум'я знову вернуся...                                                                          І як те вугілля в горні                                                                                    В бурхливім горінні зникає,                                                                          Так розімчать, розметають                                                                          Сонячні вихори в пасма блискучі                                                                                                         Спалене тіло моє.                                                                                                                І там, невідущий, невісний,                                                                          Міріадом бездумних частинок                                                   Зустрінуся знову з тобою,                                                                            Колись – як і я – живою.                                                                              Міріадом бездумних частинок                                                                                                        З розсипаним пилом пилинки земної.                                                         І не повість нам, не скаже ніщо,                                                                   Як у часі незглибнім,                                                                                                    У світі заниклім,                                                                                            Два листки на єдиному дереві,                                                                   Ми спахнули колись,                                                                                    І зчарованим зором уздріли                                                                        Цвіт огневий над собою,                                                                                                           І розцвіли в його світлі ласкавім,                                                                І невольники волі його                                                                                Так безумно, так трепетно                                                                           Поривалися серцем до серця,                                                                                                            Не повість нам, не скаже ніщо.

 

«Шевченко, Франко і Леся – хліб насущний, без якого ніщо, ні людина, ні культура, жити не можуть. Але СВІДЗИНСЬКИЙ – це найпрекрасніша з квіток, що їх українська людина зростила у своєму саду». І далі: «СВІДЗИНСЬКИЙ для мене – найпотрібніший з українських поетів». Ці слова належать французькому славістові Емануїлу Райсу.

            «Сарай»

 

Аби стемніла літня ніч,                                                                                                                                                  То й починає клятий сич:                                                                                                                                               – Гей, дубе, дубе, князю дубе!                                                                                                                                  Да годі вже тобі в діброві

Стояти на горі дніпровій,

Та викривляти гілля грубе,

                       Та шумко вітер поборяти!

                                              Ні з сьогобіччя, ні з заріччя

                                              Не прийдуть красні сурмачі

                                              Твоє величчя уславляти –

                                              Недбалі прийдуть рубачі,

                                              Поциркають крізь рівні зуби:

                                              «Берімся, браття древогуби!»

                                              Дарма, що велетень єси, –

                                              Як бовдур, грянеш з високості,

                                              Малим кущам поламлеш кості.

                                              Тоді не вжалують краси:

                                              Обсядуть, обчухрають чисто

                                              Та й завдадуть у дальнє місто.

                                               І там не будеш спати сном:

                                               Ударять в серце долотом,

                                               І голову проб’ють гвіздками,

                                               І стягнуть гаком у ребрі,

                                               І на смердючому дворі,

                                               Над отвором глухої ями,

                                               Тебе розіпнуть, як труну.

                                               Тоді забудеш про весну!

                                               Там шашелі, щури, тхори

                                               Та плісняви холодний слиз,

                                               Та тлін – беззубий костогриз,

                                               Ще й цвіркотіння цвіркуна,

                                               Неначе брязкання заліз.

                                               Наточать з тебе порохна!

                                               А що чужих нап’єшся сліз,

                                               Коли надійде ніч осіння,

                                               Наслухаєшся голосіння

                                               На дрова рубаних беріз.

30 липня 1940 р.

Хочеться навести слова племінника поета Анатолія Свідзинського про символізм цієї поезії:                    «… занурюючись у глибші шари, бачимо передусім не трагедію величного дуба, а трагедію великої особистості, картини ж «смердючого двору» та ще й слова «брязкання заліз», «голосіння на дрова рубаних беріз» недвозначно вказують на можливість і такого прочитання, в якому йдеться про трагедію цілого народу, про терор і катування мільйонів. Загадка цього вірша колосальної емоційної сили захована і в його назві, адже в тексті безпосередньо про сарай не йдеться. Разом з тим, це слово стоїть у заголовку, мабуть, невипадково. В сараї трагічно обірвалося життя поета».

І як Вам теперішні дискусії про дітей низької якості і стерилізацію непрацевлаштованих громадян, про обмежені можливості  лікування від коронавірусу людей похилого віку.

Немає коментарів:

Дописати коментар