«ГІРКІ УРОКИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО»

«Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все. Якщо обирає свободу, матиме вирощений ним і ніким не відібраний хліб»                                                          Степан Бандера     

До 150-річчя від дня народження гетьмана Української Держави Павла Скоропадського бібліотека ім. Петра Панча представляє книжкову виставку «Гіркі уроки Павла Скоропадського». 105 років тому, 29 квітня 1918 року, в нашому древньому Києві 44-річний Павло Скоропадський, нащадок козацького роду Скоропадських, звалив на свої плечі непосильну для нього ношу, ставши Гетьманом ним же і проголошеної Української Держави. Події того далекого 1918 р., який на превеликий жаль, так і не став доленосним для українського народу та його країни, ще й досі залишаються предметом суперечок і дискусій як у середовищі вчених, так і серед пересічних громадян.

Для тих киян покоління 70+, які чули про Голодомори, майже щодня бачили родичів розстріляних ворогів народу чи повернувшихся зі сталінських таборів сусідів по комунальних квартирах, які знали про долю членів своїх родин, загинувших в селянських повстаннях проти різноманітних влад або вимушених відійти з залишками армії УНР за Збруч, які після вступу до піонерів узнавали, що Ленін – німецький шпигун і зовсім не росіянин, постать Павла Скоропадського однозначно сприймалася негативно як німецької маріонетки. Постаті ж Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Юрка Тютюнника сприймалися з великою повагою.

 

Зараз ми живемо у посттоталітарній країні в оточенні вже величезної кількості нових різноманітних міфів, тому для деяких істориків-пристосуванців війна з Московією почалася тільки 24 лютого 2022 року. 

Отже уроків останнього гетьманату саме зараз для нас більш ніж достатньо. В нашій книжковій виставці досить багато книжок. Але для деяких наших відвідувачів, які історію Києва і України вивчали по книжках Михайла Булгакова та Олеся Бузини, рекомендуємо обмежитися «Спогадами» Павла Скоропадського, невеличкою надзвичайно цікавою книжкою історика Віктора Савченка «Павло Скоропадський», книжкою Ореста Субтельного «Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991).

Віктор Савченко представив Павла Скоропадського як кавалергарда і генерала, найбагатшого поміщика, плоть від плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив кар’єру й особисто знав імператора. Німецька контррозвідка, яка в цей час підшукувала кандидата на роль правителя України,  так характеризувала Павла Скоропадського: аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовольний, але честолюбивий. Оцінювати гетьмана Скоропадського можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме своєю неоднозначністю він і цікавий. Лев Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою. А відповідь на запитання, ким же він був насправді,  і допоможе знайти відвідувачам нашої бібліотеки ця книжка, при написанні якої автор використав архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій.              

 

Сам квітневий переворот і перші години існування Гетьманської Держави лаконічно описала сучасниця тих подій Н. Полонська- Василенко, книжка якої «Історія України», том ІІ (Київ, «Либідь», 1995) представлена у нашій експозиції. 

А у представленій у нашій виставці книжці «Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991) Орест Субтельний так описав подальші державотворчі кроки, П. Скоропадського: «Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем’єр-міністром Федором Лизогубом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч - міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів. За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями».

Завдяки фаховій роботі українських фінансистів вдалося налагодити грошовий обіг і створити стабільний державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України та головним чином збіжжям і цукром стала міцною. Розпочала потроху працювати промисловість та відновлюватися шляхи сполучення.

Проте вузька соціальна база; реставрація старих порядків та непослідовність у прийняті рішень; посилення впливу на державно-самостійницьку діяльність Павла Скоропадського російських і проросійських консервативних кіл і послаблення в свою чергу авторитету українських політиків і діячів (згадаймо Миколу Міхновского!), повне підпорядкування соціально-економічної політики інтересам панівних неукраїнських верств населення та командуванню німецької і австро-української армії, а також абсолютна залежність Української Держави від іноземних збройних підрозділів; швидке наростання соціальної напруженості та формування антигетьманської організованої опозиції; та, нарешті, відсутність професійної української армії – все це були ті фактори ігнорування, яких, врешті-решт, і призвело до повного краху Гетьманату.

В загальному маштабі число жертв гетьмансько-німецького терору йшло в тисячі. Виправдування гетьманської влади, що карні загони нищили комуністів, а не українців, не мало жадних підстав. Російські царедворці в Києві були дуже задоволені з цієї акції гетьмансько-німецької влади, яка значно ослабила український національно-визвольний рух. Ця нищівна акція гетьманщини мало чим різнилася від пізніших масових екзекуцій вже радянської влади в Україні, коли теж загинули свідомі українці, що ставили опір московському імперіалізмові.

 

Ми вже інформували Вас у наших попередніх зверненнях, що сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату пережив також у Києві, згадував, як швидко його радість після проголошення Української держави змінилася тривогою і розчаруванням. Маланюк служив у Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2, де він обіймав посаду завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу не була українською: тут домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував про нього Євген Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для кожного українця!.. Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...

Навіть Василь Зеньковський — міністр сповідань, філософ і релігійний діяч, поборник російсько-українського порозуміння, українець із Поділля, — і той зізнавався, що свою мету він як міністр бачив у тому, щоб «врятувати Україну для Росії». Вже у незалежній Україні інший міністр, Дмитро Табачник, вельми похвально відгукувався про Гетьманат: адже він також «рятував Україну для Росії»!

Павло Скоропадський був людиною свого часу, ідея української державної самостійності оволодівала його свідомістю досить складно. Він належав до тих десятків тисяч українців, які з власного досвіду знали, що таке подвійна ідентичність: так, ми українці, але ж і з імперією пов’язані безліччю ниток... Урок 1918 року для нас очевидний: перемагати можна тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна єдність. 

Наше звернення завершуємо цитуванням Євгена Маланюка. 

«Ще й сьогодні є серед нас національні каліки, які борються з «реакцією» і «більшовиками». Відкриваємо Америку цим кастратам: ми боремося з московською нацією»