неділя, 25 січня 2015 р.

Просто пам'ятайте мене...

22 січня, в справі по розслідуванню вбивства на Майдані в січні - лютому 2014р, в Київ приїхали родичі Олександра Храпаченка.
Вони були запрошені до бібліотеки на презентацію виставки однієї картини "Просто пам'ятайте мене. Олександр Храпаченко. Герой Небесної Сотні. Герой України". Бібліотека зустріла батька – Володимира, матір – Тетяну та брата Дениса Храпаченків.
Представляла картину автор – художник  Наталія Андрущенко.
Багато цікавих фактів з життя сина - Героя розповіла мама. Наталья Андрущенко розповіла, про те, як знімав фільм про Олександра відомий французький режисер Емануель Графф.

Пам'ятаймо Героїв!









Спогади Володимира Пастушка /фрагмент/
Розкажи, як ти познайомився із Олександром Храпаченком, рівненським героєм «Небесної сотні»…
- Храпаченко був у нас «ройовим», тобто командиром відділення. Він також виконував роботи піротехніка – робив «коктейлі Молотова». Але пізніше він занедужав і був змушений ненадовго додому поїхати, щоб підлікуватися, а командування «роєм» залишив на мене. Як їхав, то мені сказав, що я повинен бути сотником, бо маю лідерські якості. Коли Олександр повернувся, то не прийняв командування рою назад. А коли 18 лютого одного нашого «ройового» вбили (у нас їх було два), то залишився я і сотник. Пізніше, під час бою, убили першого ройового Олександра Капіноса («Кремінь»), тяжко поранили сотника «Пегаса» (Олександра Гуча), і залишився командувати один я. І пробув сотником аж до офіційного розпуску сотень Самооборони Майдану - його оголосили 15 травня.

Ти на власні очі бачив, як його убив снайпер? Що ти тоді відчував?
- Ми із ним були найкращими друзями. Зараз багато невідомих осіб розповідають про те, що вони теж із ним були постійно на Євромайдані (зараз багато «майданівців» познаходилось). А тоді до нашої рівненської компанії входили: я, Храпаченко, Едуард Гриневич, Іван Городнюк («Месник»), Євгеній Перев’язко («Шаула») . Саша загинув у бою. Він був на передостанній барикаді за Жовтневим, нам з Шаулою довелося побігти униз по їжу, бо зранку нічого не їли, а сили нам були дуже потрібні, адже із хвилини на хвилину міг розпочатися наступ «Беркута». Коли я повернувся, то він був уже на першій барикаді зверху, керуючи захистом. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: «Пісне! Пісне! Заляж, не геройствуй!». І це були останні його слова, після цього я впав, а далі почув постріл, і …все. Що відбувалося потім, не дуже добре пам’ятаю, бо плакав, кричав, словом, істерика…


Немає коментарів:

Дописати коментар