22 січня, в
справі по розслідуванню вбивства на Майдані в січні - лютому 2014р, в Київ
приїхали родичі Олександра Храпаченка.
Вони були
запрошені до бібліотеки на презентацію виставки однієї картини "Просто
пам'ятайте мене. Олександр Храпаченко. Герой Небесної Сотні. Герой
України". Бібліотека зустріла батька – Володимира, матір – Тетяну та брата
Дениса Храпаченків.
Представляла
картину автор – художник Наталія
Андрущенко.
Багато цікавих
фактів з життя сина - Героя розповіла мама. Наталья Андрущенко розповіла, про
те, як знімав фільм про Олександра відомий французький режисер Емануель Графф.
Пам'ятаймо
Героїв!
Спогади
Володимира Пастушка /фрагмент/
- Розкажи, як ти познайомився із Олександром
Храпаченком, рівненським героєм «Небесної сотні»…
- Храпаченко був у нас «ройовим», тобто
командиром відділення. Він також виконував роботи піротехніка – робив «коктейлі
Молотова». Але пізніше він занедужав і був змушений ненадовго додому поїхати,
щоб підлікуватися, а командування «роєм» залишив на мене. Як їхав, то мені
сказав, що я повинен бути сотником, бо маю лідерські якості. Коли Олександр
повернувся, то не прийняв командування рою назад. А коли 18 лютого одного
нашого «ройового» вбили (у нас їх було два), то залишився я і сотник. Пізніше,
під час бою, убили першого ройового Олександра Капіноса («Кремінь»), тяжко
поранили сотника «Пегаса» (Олександра Гуча), і залишився командувати один я. І
пробув сотником аж до офіційного розпуску сотень Самооборони Майдану - його
оголосили 15 травня.
- Ти на власні очі бачив, як його убив
снайпер? Що ти тоді відчував?
- Ми із ним були найкращими друзями. Зараз багато
невідомих осіб розповідають про те, що вони теж із ним були постійно на
Євромайдані (зараз багато «майданівців» познаходилось). А тоді до нашої
рівненської компанії входили: я, Храпаченко, Едуард Гриневич, Іван Городнюк
(«Месник»), Євгеній Перев’язко («Шаула») . Саша загинув у бою. Він був на
передостанній барикаді за Жовтневим, нам з Шаулою довелося побігти униз по їжу,
бо зранку нічого не їли, а сили нам були дуже потрібні, адже із хвилини на
хвилину міг розпочатися наступ «Беркута». Коли я повернувся, то він був уже на
першій барикаді зверху, керуючи захистом. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють
мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: «Пісне!
Пісне! Заляж, не геройствуй!». І це були останні його слова, після цього я
впав, а далі почув постріл, і …все. Що відбувалося потім, не дуже добре
пам’ятаю, бо плакав, кричав, словом, істерика…
Немає коментарів:
Дописати коментар