Неофіційний, але всенародний гімн України

Пропонуємо книжкову виставку «Неофіційний, але всенародний гімн України», присвячену 170 - річчю «Заповіт» Т.Г.Шевченка.                                                Одразу потрібно зауважити, що, як написав у своїй літературознавчій статті  «Рік високого сонця» Є.Сверстюк,  в оригіналі цей твір не має назви.                «Заповітом» його назвав М.Костомаров у посмертному виданні «Кобзаря» 1867  Очевидно, він виходив з характеру перших рядків. Пізніші критики навіть придумали Шевченкові «важке захворювання», щоб прив’язати заповіт до побутових обставин.                                                                                                                     Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано « 25 декабря 1845, в "Переяслові». Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.                                                                                                              В поезії «Як умру, то поховайте…» Т.Г.Шевченко використав відомий з давньої літературної традиції  ( Горацій, П.-Ж.Беранже, Г.Р.Державін, О.С.Пушкін ) жанр  «пам’ятника» - поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру – заповіт-гімн.                                                                    В нашій книжковій виставці є кілька дуже цікавих видань.                                   По-перше, це антологія - «Заповіт» мовами народів світу ( переклади на 147 мов народів світу ) 1989 р. видання. У збірці подано по одному перекладу Заповіту  кожною з представлених мов, про інші переклади сказано в примітках.                    По-друге, це «На святі надій. Вибране» Євгена Сверстюка 1999 р. видання. У своїй літературознавчій статті  «Рік високого сонця» Є.Сверстюк проводить надзвичайно цікаву паралель «Заповіту» Т.Г.Шевченка  з «Давидовими псалмами», а саме з псалмом 149. Обидва його твори однакові формою. Написані в однаковому розмірі, у них навіть однакова кількість рядків. Саме цей псалом був прообразом «Заповіту»! Шевченкові нащадки зробили «Заповіт» своїм революційним маніфестом, маючи для того підстави. Треба тільки нагадати, що « вставайте, кайдани порвіте » по суті злагіднює « мечі… острі обоюду на отмщеніє язикам »…                           Є.Сверстюк звертає нашу увагу на суперечність: «Полину до самого Бога молитися… а до того я не знаю Бога».                                                                   По-третє, це невеличка за розмірами книжка Олександра Шарварка « Дзвони. Три етюди про Тараса Шевченка » 1995 року видання. В ній автор переосмислив певні епізоди з життя і творчості Т.Г.Шевченка, свого часу сфальшованих офіційними радянськими істориками та літературознавцями. Надзвичайно емоційно О.Шарварок пише про те, що Т.Г.Шевченко однозначно говорить про « кров ворожу », якої не стане в Україні. Тільки тоді він помолиться, тобто згодиться з Богом щодо нової долі народу…                                                                                                   О.Шарварок зауважує, що М.Рильський свого часу безапеляційно ствердив:«Злії люди» - це категорія перш за все соціальна ». За умов тоталітаризму поета силоміць, уміло й послідовно, заганяли в ідеологічний мундир КГБ.                                             По-четверте, це дві дуже цікаві книжки Ніни Королюк   «Кобзарева пісня. Поезія Тараса Шевченка і музика» 1994 року видання і «Полум’яне слово Шевченка в музиці» 1995 року видання. В цих двох книжках багато уваги приділяється втіленню  «Заповіту» в музиці, розповідається, чому саме не співаються третя й четверта строфи «Заповіту».                                                                                                         Інтерес до Шевченкової музи не згасає. Поезія Т.Г.Шевченка невичерпна, як 

 як саме життя, як тисячолітні книги древніх, у яких кожне покоління людства знаходить свої відповіді на вічні питання.