середа, 20 жовтня 2021 р.

Наша книжкова виставка «Голосіїв — перлина Києва» присвячена сторіччю створення Голосіївського району міста Києва, який у різні роки свого існування мав різні назви.

 Основну увагу наших відвідувачів ми спрямовуємо на персоналії визначних письменників, поетів, літературознавців, які або жили, або працювали на території навколо бібліотеки ім.Петра Панча.

Вулиця Кузнецька (зараз Антоновича) з 30-х років ХІХ століття була однією з центральних нашого району. Саме на розі вулиць Жилянської та Кузнецької знаходився дерев’яний будиночок з мезоніном і садочком дійсного статського радника, професора російської історії університету Святого Володимира Володимира Антоновича.

Ближче до нашої бібліотеки знаходився будинок на вулиці Бульйонській (пізніше Боженка, зараз Казимира Малевича, батька «Чорного квадрату»), 14, який належав тітці жінки Максима Тадейовича Рильського Агафії Йосипівні Квашніній. Саме 19 березня 1931 р. (у день народження поета) його заарештували і після обшуку пішки під конвоєм повели з Бульйонської через місто до Лук’янівської тюрми. Цю вулицю Максим Тадейович у 1935 р. увічнив у ліриці ( «Сьогодні над Бульйонською  моєю // Ключем перелітали журавлі»).                                          Нам приємно відзначити, що поруч з нашою бібліотекою (навпроти нашого кварталу) на розі вул. Антоновича і вул. Федорова (буд. 64/16) знаходиться будинок (зараз там бізнес-центр), в якому вісім років мешкав Олександр Олесь (Кандиба) з маленьким сином Олесем (майбутнім Олегом Ольжичем). Саме тут поет відчув всі «принади» багатоденного гарматного бомбардування нашого міста так званими братами з Росії і став свідком загибелі друга в іншій кімнаті його квартири під час обстрілу. Поезії Олександра Олеся про кохання («З журбою радість обнялась») чарівні, не можуть нікого залишити байдужим, можливо, вони трошки немодерні у порівнянні з «перлинами» так званого укрсучліту. 

З непарного боку вулиці Великої Васильківської  -  будинок 85-87 (орієнтир — ресторан «Ешак»), в якому мешкав Володимир Підпалий (1936-1973). І досі залишаються в таємниці обставини його смертельного захворювання, яке спричинило, за деякими джерелами, спілкування і пригощання (чаєм чи чимось іншим!) працівниками Комітету Державної Безпеки УРСР.  Читачі поважного віку можуть згадати  рядки з вірша Підпалого «По гратах Україну пізнаю…», який був на вустах молоді у першій половині 1960-х. На одному з поетичних вечорів Максим Тадейович Рильський вдячно поцілував у чоло Володю за вірш про матір. Володимира Підпалого надзвичайно високо цінувала Ліна Костенко. Рідко хто із мемуаристів, згадуючи про шістдесятників, обходив тему похорону поета. Це був 1973-й — рік полювання на відьом. На поминальному обіді заробляли портфелі сексоти і наклепники. Далі був письменницький партком «Поминальна вечеря у Підпалого». Мертвому Підпалому ставили у вину, що до нього на похорон прийшло людей більше, аніж до Корнійчука, і  що було дуже багато студентської молоді.                                                                                                                      А трошки далі, але вже по вулиці Антоновича, майже перед Володимирським ринком, – будинок №107, в якому до 1923 р. мешкав шанувальник Олександра Олеся Павло Тичина, бард Радянської України (до речі, у фонді Петра Панча, іменем якого названо нашу бібліотеку, ми знаходимо вірш  «Пісня сліпих», записаний на клаптику паперу молодим Павлом Тичиною). Недалеко і Байковий цвинтар, в одному із склепів якого Тичина разом з друзями переховувався від прихильників «За Великую, Единую и Неделимую Россию» у 1919 р.                                А на Володимиро-Либідській після повернення в СРСР мешкав. Віктор Платонович Петров (творчий псевдонім - В. Домонтович, Віктор Бер) - київський літературознавець, прозаїк, філософ, археолог, історик і культуролог, знакова фігура в історії української літератури, екстравагантний і естетичний провокатор і містифікатор.                                                                    Під псевдонімом В.Домонтович видає повість «Дівчина з ведмедиком» (1928), яку офіційні літературні критики одразу зарахували до «дрібнобуржуазної, поміщицької літератури», що не відповідала інтересам нового комуністичного суспільства. Як Віктор Петров видає біографічні повісті «Аліна і Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930). Виступає проти Агатангела Кримського зі звинуваченням в буржуазному націоналізмі. З початку 30-х співпрацює зі спецслужбами СРСР. З 1942 р. на окупованій німцями території і на еміграції у Західній Німеччині.. З 1949 р. в СРСР, у  1965 р. за свою розвідницьку діяльність В. Петров був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня. Досі невідомо, яку місію виконував Віктор Петров у середовищі української еміграції і чи є на ньому вина за сотні й тисячі українців, викрадених СМЕРШем у повоєнний час.

Остання літературна адреса у нашій виставці - Велика Васильківська, 132, де мешкала родина Кисельових: батько Володимир Леонтійович (1922-1995), відомий своїм твором «Девочка и птицелет»  і його сином Леонідом (1946-1968), поезії якого викликають щире захоплення небайдужих киян. Пропонуємо охочим двотомник Леоніда Кисельова «Над київськими зошитами», подарований бібліотеці нашими бібліотекарками Ріттою Лебедєвою і Наталією Недбайло, які, на жаль, відійшли в інші світи.                                                                            Відвідуємо бібліотеки, читаймо книжки, постійно вдосконалюємо свої знання. Все це потрібно для того, щоб мислити сучасно в умовах, коли занадто багато людей в Україні втягнулося в гонку споживання, матеріальних благ, нехтує історією своєї країни. А навколо нас – криза моралі, жорстокість, постаріння населення і створення різноманітних новітніх міфів. Памятаймо Максима Тадейовича, який застерігав: «Хоч номінально ми в Європі, в найкращій із її країн, але фактично в Конотопі…».   



 




Немає коментарів:

Дописати коментар